Ось я кружляю на пілоні, мов райський птах в едемському саду. Блищить моє тіло, як найчистіший кришталь на шиях світських дам. Моєму співу позаздрить сам Орфей. Дивлячись на мене, усі забувають про Афродіту.

Я витвір античного мистецтва. Мене плекали самі боги на Олімпі. Мною захоплювався сам да Вінчі, коли замальовував свою знамениту картину. Мною захоплюються й далі, особливо коли кручу своїм тілом на сцені. Мене носять на руках чоловіки, осипають коштовним камінням та грошима. Що може бути прекрасніше за гроші? Хіба що моє вульгарне тіло. Я витвір мистецтва, яке потребує щедрої плати і блаженства.

Я і далі кружляю на пілоні та куштую усі земні насолоди, поки у шафі невпинно гниє моя краса на портреті. Я не така дурепа, як самозакоханий Грей, щоб втратити безконечні насолоди цього життя. Вони мене аж ніяк не погублять. Моє життя лише в моїх "лігідних руках", якими я роблю приємне чоловікам.

Досі мене дивує, що стриптизерки заробляють більше, ніж військові та лікарі. Але не суть в цьому, мої насолоди дали мені можливість побувати в різних країнах. У Парижі на кладовищі Пер-Лашез мене зацікавила дивна картина, як молода незаймана дівчина треться своєю піхвою об геніталії на склепі Оскара Уайльда. Хоч сам письменник здобув частину своєї слави у нестандартних сексуальних вподобаннях, тож не судіть мене.

І ось XXI століття, я знову кружляю на пілоні, показуючи оголені частини тіла нахабним чоловікам. Кружляла я так ще з XIX століття, тоді, коли ще був період Наполеонівських війн та доба "промислового перевороту". Вперше це було на сцені Мулен-Руж, під час вечірки, влаштованої паризькими студентами. Тоді я здобула незвичайну насолоду, через яку варто горіти в пеклі.
Моє життя – це танець, мистецтво, насолода та провокація. Я – втілення краси та розпусти, вічна спокусниця чоловіків.

Тхоровська Соломія

Отыграли, отпели наши майские дни,
ты меня не зови, отголоском любви.
Мы лишь тени свои в недосказанной жизни.
Если можешь прости, полюби, не зови.

Мы уламки, осколки, покалечены судьбы,
эти нити любви обгорели давно.
Чёрный пепел клубиться по сизой дороге,
отгремели, отжили все счастливые дни.

Ты меня не зови, отрекаясь любя,
позабудь всё что было, замирая от боли,
полон горечи, слёз и обид о остывшей любви,
как сгоревшей свечи.

Уходя, сохрани в своём сердце мгновенья,
что безоблачно грели своим светом, теплом.
Пронеси их, дай узнать вдохновенье
в той безропотной, хрупкой, под словом любовь.
травень 2021р.

Тахмасбі Ірина

Как много мы друг другу обещали,
как мало мы смогли отдать
своей любви, наполненной до края,
остывшим чувствам слепо доверять.

Любовь ушла…Её не возвратить…
Остался горький вкус воспоминаний.
И боль, что не смогли мы позабыть,
душила нас годами ожиданий.

Мы изменились – кто-то повзрослел…
Прошло то время – счастье над землей,
где так мечтали, верили в любовь.
Она ушла…Её не повторить…

И расстворились снова в небесах,
в чужих объятьях, поцелуях, снах;
и научились верть и прощать
себе, другим, и снова доверять.

Любовь пришла… Её нельзя ломать
о камень тяжести воспоминаний.
Она поможет снова всё начать
и жить, чужое сердце возраждая.

Любовь нельзя убить…
18.10.15
Тахмасбі Ірина

Ты так далёк и холоден со мной,
печальнее укрыться за стеной,
что разделяет километрами души,
а мне так хочется опять к тебе идти…

Идти пылая, жадно ждать огня
от сердца каменного, что со скалы восстало,
хочу укрыться в самом центре льда,
что б раствориться, утопить уныние.

Я не желаю обходится без тебя:
твой голос, губы, брови – всё родное,
и если ты упустишь не спеша –
я обломаю крылья за спиною…

И в снег, и вьюгу я всегда с тобой,
покорна, как в плену, та птица,
что обрела свой мимолётный сон,
где есть свобода, что ночами сниться.

Я буду так же верно ждать тебя,
боготворя твою улыбку, запах дивный…
Прошу, мой милый, вспоминай меня –
ту женщину, что называл судьбою..
(апрель 2015г.)
Тахмасбі Ірина

Улыбка небесной выси полна,
она невесома, легка и чиста,
ей хочется плакать, смеятся и петь,
потом закружить и лирически зреть.

Она романтично кивает в окно,
она истерично срывает панно,
она – это сущий багровый цветок,
что вырос и красит весенний венок.

И дишит свободой, вздымая ошибки,
а позже что будет? Сыграет на скрипке.
И будет тихонечко щурить глаза
от света дневного и от костра.

Улыбка подарит тебе настроение,
отбросит все горести и потрясения,
а если захочешь, то просто замри
и мир озарённый увидишь и ты.

Имеет она аромат бесподобный,
слегка уловимый, немножечко томный.
Чарующий, словно благая вуаль,
с глазами тигровыми, словно янтарь.

Она подымается: птичий полёт,
а кто не поймет, тому невдомек,
что сердце чистейшее нужно иметь,
что было возможно на небо взлететь.
04.2009
Тахмасбі Ірина

Я осенью залой залью воспоминания,
и серебром прикрою долгие мечтанья,
что бы тихонечко открытся на мгновенье
и обрести любовь, как вдохновенье.

Пурпурной влагой не могу напится,
роса уходит, с жадностью клубится
дорога у ворот, что б смог ты возвратится,
меня обнять и горестно простится.

И уходя, зайди в вишнёвый сад,
что бы его глазами заласкать,
и на качели облако поймать,
и ухватив кусочек, убежать.

Я не устала ждать, боюсь остановится,
и на минуточку в блаженстве растворится,
когда судьба свела нас не спросив,
как ты теперь мне дорог и любим!

Время течёт, как ручейки в пруду,
и капли от воды не смоют пустоты,
лишь только заблестят огнями синевы,
что бы вздохнуть прохладой кутюрьмы.
27.06.2008

Тахмасбі Ірина

Ранок в лютому зіпсував мільйони життів цей день мов пеклом став для матусь батьків бабусь які лише плачуть день і ніч захисники України матінки землі обороняють нас від обстрілів страшних і плачуть і брати і сестри матусю куди подівся братик мії а мати відповідь дитині не плач серденько моє повернеться вже скоро він повернеться живим здоровим та нескореним

Альона Пучкова

Шлях до кращої долі це не лише вірити в себе також треба здобути владу над самим собою над своїми думками ти повинна довіряти не обманювати вір не лише в себе та в оточуючих нехай вони живуть повним життям нехай твоє серце живе повним життям насолоджуйся дихай в повні груди люби
Альона Пучкова

Я дуже часто думаю про дім,
Точніше,він живе в моїй душі.
Я з ранку прокидаюся із ним,
І з ним я засинаю у ночі.
Та дім мій – ненька Україна.
І є у неї лиш один секрет –
Вона незламна, вільна і єдин,
А інше все – це "проросійський брєд".
Та коли очі в небо підіймаєм,
У всіх одне бажання в голові,
Щоб перемога, хлопці по хатах
І не було проклятої війни!
Знай, серед інших наших ти ваізнаєш,
Всі щирі і усміхнені завжди.
А об’єднаються і вмить усе поборють,
Щоб тільки не було тії біди.
Бо головне щоб всі живі зостались,
І щоб сини з війни всі повертались.
І заживе щасливо Україна.
Та є одна умова, лиш єдина.
Ненавидіти ворога ми довго будем,
І біди всі ці не забудем.
Нам злісті вистачить віків на пвру,
Після цього підступного удару.
Та ми отямимось , і підведемось стрімко!
Пишаюсь на весь світ – Я Українка!

Інна Усенко

А я й не думала, що час такий підступний,
Що залишає тільки спогади і сум.
Він забирає молодість та легкість,
На взаєм даючи багато дум.
Та згадуючи кожну краплю, кожну
Не хочеться і крихти розгубити.
Заплющив очі знову й знову бачиш,
Як дуже швидко підростали діти,
І як пташки з домівок вилітали.
А ми їм в слід тихенько побажали –
Щоб бід вони не знали, слів образи,
А якщо зле, до дому хай одразу
Не розмірковують, летять, ми їх чекаєм.
Та захистити як, вже точно знаєм!
А я й не думала, що час такий жорстокий.
Що вік наш молодий такий короткий.
Що пролітає все, немов на крилах,
Несе нас по життю, немов на хвилях.
Кружляє як осіннє листя в небі.
Та згодом наступають ті роки,
Коли заплющиш очі, і згадаєш,
І розумієш, що багато знаєш.
Багато чув, багато бачив тощо.
А серце б’ється як згадаєш дещо.
Як молодим був, як зростали діти,
Немов весняні польовії квіти.
Як був наївним, як про диво мріяв,
І безрозсудно дуже часто діяв.
О час, це ти зробив мене такою.
Я дякую тобі, й пишаюся собою!
Інна Усенко