Чого про тебе, мої всі думи?
Чого являєшся мені у сні?
Тебе не бачила з пів року,
І очі ті твої, немов туман,

Являються у снах моїх.
Сумую за тобою я,
Без тебе життя не уявляю,
Бо так до тебе звикла я.

Та ти навіть не згадуєш про мене,
А я весь час тебе чекаю,
Бо життя без тебе я не уявляю.

З’явись хоч в сні до мене,
Хоч на хвилинку ще разочок,
Бо без тебе моє життя
Не бачить сенсу.

Сумую за тобою я
Та все чекаю тої миті,
Коли я знову побачу очі ті – тумани,
Та знов заб’ється моє серце до безтями.

Дарина

Є безліч віршів про кохання,
Та є пісні які підпалюють серця,
Історія забута вже давно
Про щире вірне та палке кохання,
Бажання бути назавжди у двох.
Де рідні були проти всього,
Що звʼязувало їх у двох.
Для того щоб не були разом,
Вирішуючи за них двох,
Хотіли так щоб було краще,
Той відворот що мав би спрацювати,
Подіяв тільки навпаки
Юнак став місяцем,
Дівчина сонцем,
Та вирок що дає лише лиш раз,побачитися не сказавши ані слова.
Довівши що кохання є без слів, назвавши це затемненням де місяць зустріне сонце лише раз в житті.
Персефона

Обгоріли, погасли вогні,
І тучами світ весь закрило.
Скажіть же, будь ласка, ви, люди мені,
Що з вами стало?
Коли ви пропали?

Чи тоді, коли війни ішли,
Чи тоді, коли королі величні були,
Чи може у часи, коли земля цвіла,
І пісня щаслива лунала з повна ?

Чи, може, у вічності тихо заснули,
І сни золоті на яву заглянули ?
Чи в казках забутих на вік ви застрягли
І стежки до вас назавжди заросли

Чи, може, ви стали ясними, зірками
Що сяють на небі, як маяки
І дивляться звідти з сумними очами
На нас, хто лишився у світі пустим
Ващак Андріана Михалівна

спокійна, темна меланхолійна ніч
хто зна, яку мій мозок скаже річ
лякає він мене по кожній стороні
а полуниці – свіжі, солодкі, смачні

пробач за те, що я себе руйную
затамувати нерви всі свої я мушу
о господи, цей алкоголь і цигарки
так хочеться, заспокой мене сюди

пробач, мабуть, особа я складна
полунична істина в спирті одна
пробач, мабуть, не з того раю я прийшла
пробач, але іще налий мені вина.
valkyrie/akkosia

знову мандруючи вже знайомими дорогами
я волію загубитися серед простору
повітря торкатиметься мене невидимими пальцями
мою грішну декадентну шкіру
сонливість збуджено хмелить моє тіло
та я поки не наважуся заснути
полетіти б, і пропасти неквапливо
про усю напругу динамічну забути
та вона, падлюка, все одно себе нагадує
як і думки гострі про людей моєї образи
залишіть мене уже, благаю, в спокої
не хочу бути тим, про кого ваші вуста хвалять
дайте побути мені тим, ким я хочу
навіть якщо це істерична пухка хмаринка
змінитись ще я більше не спроможусь
втоплюся радше серед мільярдів сніжинок
valkyrie/akkosia

чого вартують ваші обсесивні молитви
чого вартує ваша сумна віра в Бога
чому серед сімей помирають тварини
чому ваш бог не дав трохи допомоги?
чому ‘Всевишній’ вибирає, кому купатися в сяйві
а кому не дасть життя ані крихти
кого з політиків ‘благословить’ хлібом-сіллю
а у когось трощитимуть на вулиці війни
чому Бог дає привілеї, привід для заздрощів
а сам пише ‘заповідями’ на камені, що це гріх
як сам вибирає, кому кинути нещастя
щоб покликати когось за молитвам мерщій

чого взагалі варто годувати ілюзіями
котрі завданнями моральними виправдовують
а самі полонять душі маніпуляціями
йти викривленим ‘щастям’ за ‘випробовуваннями’
ваш Бог, Аллах, Будда, Ягве – чхати
не те, на що краще ставити надії
людина так усіх їх з рук утратить
не встигне вже її почути Діва-Марія.
valkyrie/akkosia

вона – легенда, зірка, що впала з неба
вона народжена і жива, щоб сяяти
я бачу в ній ту саму золоту монету,
котру ні за які гроші не купити!
вона – секретна богиня натхнення
сама творить своєю пурпуровою ручкою
котра в її руках пише чарівні моменти
з усіх людей вона єдина залишається щирою
я хочу розділити з нею трохи розмову
та нечасто я можу до неї сміливо підійти
і як виходить – це якесь щастя невимовне
мелодію слів ми ловимо всі рази
бачитися нам зосталось небагато
часто відьминий подих відбирав нам руки
та як в неї, так і в мене світить потенціалом
на наших шляхах маю розпутатися вузи
може я в її очах лише дивна приятелька
можливо, побачила мої неетичні вчинки
не маю охоти за це весь час боятися
хай ми разом зможемо дружбу створити!
може я перебільшую, в моїх очах вона – легенда
ідеальна версія і мене, як людини
так чому ми час гаємо щоденно?
дай мені добрий, щирий шанс єдиний.
valkyrie/akkosia

сором, злість, відчуття небезпеки –
усе, що від цього я відчувала.
достатньо ж нам ворогів запеклих,
як ще одна чума над нами постала.
всі перешіптуються, всі кажуть –
правду кричать лише одиниці.
вірити, звісно, не всі люди стануть,
мелити будуть ті самі дурниці.
людям ж властиво собі брехати,
й усім решта, буцімто це – норма.
ці фальшиві норми всім плекати,
навіть якщо не варті нічого.
плутають добро й зло, бога й сатану –
його прибічники все на землі.
огидно, що бачуть його не тут,
а серед тих сердець, які не винні.
що більше страхає – це повсякденність
жінки у пастці під нормами чоловіків.
до цього суспільства у мене й ненависть.
чоловічого. що живе впродовж віків.
легко мені ось це все писати,
сумую за тих, хто пережив цей жах.
проте гидко всіх тих людей чути
колись, це буде кров’ю на їхніх ж руках.

valkyrie/akkosia

я знайшла тебе на маренних небесах
у очах твоїх дзеркальних – морозний страх
в них я угледіла свою дивну смерть
пройшовши крізь п’яні ігри нанівець
підійшовши я до твоєї твоєї блідої шкіри
порахувавши неквапливо твої осінні ластовиння
ти вкрала погляд мій у небесні діри
кинувши назад на землю біля річки
річка протікала по горах розчарувань
а сама була моїми перлинними сльозами
за всі роки падали сюди перлини
доки моя душа блукала по долині
я обіцяла собі більше вгору не літати
та я народилась, щоб простори шукати
я ж бо орел, невже мене із дому виганяють,
з небесних хмар зимових, що зникають?

отак й серед орлиних душ – здавалося б,
а знаходиш смерть, а не долі радість
а часом, серед туману знаходиш життя
де сама вічно загублена доля моя.
valkyrie/akkosia

коли я махала своїми метелковими крильцями
проводила собі шлях до світу дитячим ентузіазмом
моя мудра опікунка ніжно давала жести пальцями
щоб я випадково не кинулася в темряву далеко.
коли, й не знаючи про неї, я посміхалася долинам,
живучи три роки – це не те, що п’ятдесят майже,
моя опікунка в ліжку рахувала свої останні години
і все їй залишалось – це вже своєї темряви чекати.
я запам’ятатала назавжди лише цю мить
а там, де зникла опікунка – не дав це показати час
лиш згодом моя думка побачила одну тінь –
обморок. я бачила його чорну руку не раз…

я, звісно, лише бачила – я не торкалася
але, за всі роки, я тільки проганяла цю мураху
вона так десять років тікати й не збиралася!
допоки за ці десять років мій терпець не увірвався.
тому я (ну й дурна!) хотіла побігти за цією рукою
я вже чіткіше її бачила, та вона досі від мене тікала
наче цей обморок – не той, хто кликав мене за собою
і, насправді, мушу визнати – я уже себе вбивала
це – марафон та експеримент, вже кілька років триває
і дотепер. дослідження, що я проводжу навіжено
через отруйні перешкоди, котрі смакувала
бо обморок – це наука, і я – божевільний вчений.
мені вже наче знову три через дитячу дурість
і вже не лечу ентузіазмом, а просто тону сумом
та, здається, мені теж п’ятдесят через мудрість
і (не) варто мені, нарешті, обморока торкнутись.
valkyrie/akkosia