1109-й день війни 08.03.2025

Білий дім в халепу вскочив,
Трамп рудий став у керма,
Нудить світ вже від наказів,
Хоч керує лиш два дня.

Посварився з білим світом,
Тепер путін йому друг,
Він знущається над нами,
Миротворцем хоче буть.

Ти, отелло – промахнувся,
І не в карти тобі грать,
Облапошить нас не вдасться,
Справедливість має стать.

Дідурган кремля сказився,
Б’є нас вдень і по ночам,
Але дуже "миру" хоче,
Так він трампику сказав.

Його наміри відомі,
Він підступний хижий звір,
Ось тому Зеленський мужньо
Переконує весь світ.

Вірим ми у збройні сили,
Вірим Гетьману, йому,
Ми довірили країну,
Й Доля наша на кону.
Галина Корольова

А моя голова більше за планету,
В ній спалахи світла, зигзаги сюжету,
В ній лезо абсурду ковзає тихо,
Гарячим повітрям здіймається лихо.

Я п’ю синє небо, їм зоряний пил,
Лежу у провулку між вчора і був,
З кишень моїх тече карамельний віск,
А пальці малюють безглуздий ескіз.

Купюри в кишенях – то паперові змії,
Всі люди – то клоуни, тільки дурніші,
Мій голос розсипався гулом реклами,
А серце мов гральний автомат із шрамами.

Я вийшов у місто, щоб зникнути в ньому,
Гойдатись на вітрі між сном і безсонням,
А моя голова більше за планету –
В ній всесвіт кричить і сміється над смертю.
Анонім

Він ненавидів працювати,
Та що працювати, сидіти!
Йому і те робити лінь було
(Підбиралось до горла зло…
І не зміг він вимовити слів)
Він лежати щодень хотів
— Жінко моя, принеси води,
І бутерброд теж можна, сюди
— Сонечко, то, може,
Залишиш пустим ложе
І сам вже встанеш?
У віконце заглянеш?
Мені набридла вся лінь ця!
Скоро ж уже і місця
Непролежаного на тобі не буде,
Який же ти нестерпний, люде!
От піду від тебе і знатимеш ти,
Може, як воно, самому бути!
Двері хлопнули, ще раз почуттям
Та й він залишився на сам
Днями їв що біля постілі було,
Та тут закінчилось усе – зло,
І встати він не зміг.
Ну себто він не переміг
Над лінню і неробством
Встиг він пекло назвати домом
Не встигав ковтнути він її ніяк
Помер він так:
Прикованим до ліжка…
Швидко обірвалася доріжка…

Белла Зорова

Він любив її… контролем,
Гнівався за кожну «провину».
Вона ж платила своїм болем,
Як ото зараз, свою «кохану»:
— Вибач, я випадково, я…
Котику, я стаканчик розбила…
Я зараз приберу, не г..гнівайся…
Пізно, його очі окутала імла,
Він її не пробачав…
Обличчя багряніло, кінцівки трусилися,
Він нічого не чув й не відчував
Тіло потихеньку наповнювалося…
(Від найсильнішої люті горіло)
Кровʼю, та не простою, сильнішою,
Червонішою, отож не тіло,
А душа його стікала кровʼю
Він уже не міг нею оволодіти,
Вона достеменно вислизала
З-під ребер, мʼязів, шкіри…
Гнів не погубив його,
(Спогади й бажання стерті)
Сам мав це зрозуміти він,
Однак, навіть при смерті
Він став гніватись на скін…

Белла Зорова

Іду додому крізь поля,
Де вітер стежку замітає.
Вже бачу хату я здалля,
Там серце радістю співає.

Іду крізь вітер, пил і втому,
Де кожен крок – мов тінь стара.
Та серце тягне все додому,
Де жде мене моя земля.

У кожнім кроці біль зростає ,
Спогадів тягар душі .
І тиша в серці вже зникає ,
Але не згаснуть там вогні.

Ще крок – і двір, ще мить – і сад,
Ще подих – вишня білосніжна.
А там, де зник мій тихий слід,
Стоять вони… І тиша ніжна.

І зник я в тумані, мов тінь серед ночі,
Та спокій в серці віднайду.
Забув той шлях, що вів до мрії,
І душу в ніч я відпущу.
Глухончук Лілія

Прийшла журба в мої світи,
З собою несла кадри із війни,
Які врізають пам’ять й душу
А я живу,і жити мушу.
Не для себе,ні -для поколінь,
які поставлять
крапку у війні.
Щоб стало легше жити на землі.

Бойко Ірина

Моя любов,натхненний я тобою,
Тебе любить не перестану.
І де б не були ми з тобою,
Ти знай твоя любов,для мене -це життя,
А ти повік будеш лише моя,
Як та заквітчана весна,
Яка буяє у саду,а я до тебе мила йду.
Бо я навік тебе люблю.
Бойко Ірина

Не розмовляй на мові окупанта.
Вона мов лезо,ріже і болить,
Коли прийшли кати у хату,
Боялись діти і кричали,тату!
Кричали і благали порятунку,
Але не було кому рятувать,
Лишились вони наодинці
З катами в хаті дожидать,
Батьків їх вже давно убили,
Прийшлось і дітям помирать.
Та схаменіться добрі люди!
Невже,вам досі не огидно
На цій,ще мові розмовлять?
Бойко Ірина
Бойко Ірина

Впаду серед поля у трави зелені, розкинувши руки до неба молюсь. І дихають полем розкриті легені, а я усім тілом з землею зіллюсь .

Хай шкіра відчує всіх трав аромати і поля безмежжя, і світу кордон. Побачу як небо хмаринки пускає, як вітер зі мною співа в унісон .

Ромашка чи вереск… чи скошені трави … У пам’яті лИшать пахучі сліди. А сонячний промінь немов для забави, залишить тут душу мою назавжди.

Долоні повітря торкатиме хвиля … на варті у тіла стоятиме сон…Я очі заплющу, цю ніжність одягну і в пам’ять запИшу цей райський фасон.
Наталія Россошенко