Хто такі поети?
Це ми — всередині душі.
Чому ніхто не може показати,
Які ми є насправді?

Чи, може, ми не щирі з самими собою?
А може, ми не бажаємо цього?
А так же хочеться сказати,
Що ми всі є…
Оля

Це почалося так давно, і так давно уже триває
Чи я Вас колись переболю, чи я Вас перелюблю?
Струни бʼються у акордах
Чи ті акорди обспівають нас?

Вибачте… я Вас кохаю
Це, не змінить навіть час
Пилом ніч нас обступає —
Скажіть, чи граю ще для Вас?..

В очах німий, такий чужий акорд
Чий він, де його впіймаєш?
І тихо так в мить стало
Затихли струни, пращальний реверанс

І мов дзвоном церковним заграло —
Пробачте, та я Вас не кохаю

Туся

Немає меж, мій Всемогутній Боже,
Ти душі зцілюєш і сили надаєш.
Коли закритий шлях і навкруги пітьма скрізь,
Своїм ти світлом шлях осяюєш.

Гори Ти зрушиш словом лиш Своїм,
Море розсунеться, коли Ти даш команду.
Сліпий прозріє, мертвий встане знов,
По слову лиш, без всякого обряду.

Коли слабкий я — сили надаєш,
Коли я загублюся — Ти знову відшукаєш.
Те, що кінець здається — лише старт, повір,
Бо в Бога для всього є план, ти знаєш.

Для Бога не існує меж,
Серце, що вірить, йде з Тобою.
Вірою кличу, а небо знов кричить!
Для Бога все можливо, за тебе Він горою!
Юрій Сіромашенко

Наше життя — це літак у польоті,
Несеться крізь час у своїй висоті.
Дивлюся на небо, воно чисте, блакитне
Та бува непогода у цій красоті.

Коли я на злітній, то маю надію,
А з мрією в серці душа ожива.
Пасажири в салоні мені наче рідні,
Я думаю зверху хтось творить дива.

Пілот за штурвалом – йому довіряєм.
Всі рішення тяжкі, нехай нас веде.
Його руки могутні нас виручають,
А інколи й шторм ламає усе.

Наше паливо це – віра у Бога.
Він часто нам світло запалює знов.
І, навіть, якщо десь мотор призупинить,
Життя то є шанс, це зліт і любов.

Приземлення буде, коли буде спокій.
А поки що маєм крутий ми підйом.
Кінцева зупинка – це рай безтурботний.
Це буде останній наш, аеродром!!!
Юрій Сіромашенко

Весна приходить серед вибухів,
І небо низько, як журба.
Я бачу поле — все в обривках,
Та вірю: буде ще доба.

Стоїть земля в росі й мовчанні,
Немов вдова серед садів.
А я з тобою в кожнім ранку,
У кожнім подиху вітрів.

Листи твої — як дотик ніжний,
Як тиша, що тримає знов.
Коли все димом стало й кришить,
Живе в мені твоя любов.

Дерева тягнуться до неба,
Як я — до тебе крізь роки.
І навіть там, де вогонь ллється,
Я чую крок твій десь легкий.

Мій край — роздертий, але вільний,
З-під попелу росте життя.
Я йду в пітьмі з відкритим серцем —
Бо в ньому ти. І майбуття.
LikoDan

Це все було давно,
Але немов як учора.
Забути рідний край?
Не зможемо ніколи!

Сумуємо за тобою, рідний дім,
За морем, за нашим східним вітром.
Хто з Азову — той обов’язково зрозуміє.
Скучили ми за морським повітрям.

За краєвидами, за запахом, за морем.
Хто хоч раз там був — той зрозуміє,
Що коли ти вдома, не бачиш моря,
Тої могутності, краси.

Купаєшся 1-2 рази за все літо,
І думаєш: «Ще встигну,
На морі я живу…»

Ще буде час, я думаю, вже скоро.
Зустрінемось обов’язково на Косі.
Будемо смакувати наш бичок, улюблену креветку, купатись до ночі.

Мріяти, любити,
Цінувати рідний край.
І згадувати будемо після………
Як це було, було давно.
Але як учора!
Забути це не зможемо ніколи.
Тримаймося, вже скоро………..

Андрій Бучакчийський

Ти знаєш, вечір пахне спомином,
Як твоя шкіра у дощі.
Я вже не кличу — вже не голосно,
Лише шепочу у тиші.

Колись твій погляд був мов пристань,
А зараз — хвиля на піску.
Я не тримаю, не питаю,
Іду у себе, у ріку.

Я пам’ятаю, як ті пальці
Мене читали, мов листки.
Та зникло світло між сторінок —
І ми з тобою вже не ті.

Я відпускаю. Без образи.
Хоч серце — склянка на краю.
Мені не треба більше фрази,
Що ти «втомився від бою».

Я буду ніжністю у снах
Тобі ще довго йти навшпиньки.
Та вранці ти знайдеш лиш тишу,
І теплий слід — мов пам’ять, спинку.

Я розчинилась у весні,
Як чай з медом у твоїй чашці.
Не гірко, ні — всього по краплі,
Як поцілунок вранці… без снасті.

Я не кричу, бо вже мовчання —
Це теж прощання, теж любов.
І хай минуле, мов туманне,
Та я тобі була основ.

Торкнись востаннє — без вагання,
Без пояснень, без прикрас.
Я — жінка, що була коханням,
А ти — той, що пішов, не раз.

Хай буде інша, хай буде світло,
Я вже не тінь — я вже в собі.
І хоч в мені ще трохи літо —
Та осінь ближча, як тобі.

Цей лист — мов шепіт на прощання,
Без злості, без жалю, без клятв.
Я віддаю тобі останнє —
Свою тишу. І себе в снах.
LikoDan

Вона читає — мов молитву,
Його слова — останній звук.
Там, де «пробач» сховалось тихо,
Там біль — без крику і без рук.

У кожнім рядку — серце тріскає,
Неначе лід під світлом дня.
"Я просто втомився… пробач мені" —
І тиша падає без дна.

У чашці чай ще не остиглий,
А поруч — фото, як він спав.
Так сплять лиш ті, хто вже нічого
Нікому більше не сказав.

Його слова — мов лист до Бога,
З якого вирвано весну.
І мати тулить їх до серця,
Немов останню глибину.

Вікно мовчить. І вітер з поля
Приносить запах молитов.
А мати шепче: "Не боляче…
Тепер тобі… Тепер — без снів…"

І десь у неї — ще дитинство,
І сміх його — у голосах.
А зараз — тільки лист у тиші.
І порожнеча — по словах.
LikoDan