Чарівний світ навколишки присів
Його не помічають люди
Небесне царство світлих янголів
Не має більше сили всюди.

Шляхами часових мандрівників
Обмежено рухливі обіцянки
І наче коло зверхніх голосів
Народжуються паростки з горлянки

Звитяги вже померлих королів
Залишилися тінню на папері
А ті що до сих пір живі
Забудуться як посивілі тіні.

Час рухається майже навмання
За кожним подихом велика сила
Що там попереду?
Все таж вічна війна, яка вже стоко люду покосила.

Не зупиняється це колесо життя
Та і не колесо, то все коса скосила
Є тільки вічно болісне чуття
Що наче доля бога не зустріла.

На перехресті всіх шляхів
Збирається велике військо
Там ті хто вже когось любив
Вони за обрієм і досить близько.

Не дотягнутися до вічних тих терен
Уявою не можно осягнути
На тій сторінці вже нема імен
По вірі кожному ми маємо здобути

Альона

Вербна неділя. 13 квітня.
Сонце зійшло — теплий ранок яснів,
Місто ще спало, спокійні вулиці снів.
Вербна неділя, гілки в руках,
Молитва лунала у чистих серцях.
Та враз — наче пекло зійшло з небес,
Вибух — і місто втратило рез.
Дим, гуркотіння, скло і бетон —
Затих у повітрі дитячий тон.
Швидка, поліція, крики й біда,
Знову вибух — і знову журба.
"Кого ви рятуєте? За що ви так з нам?" —
Іроди сіють смерть по домам.
Машини палають, і будинки — вщент ,
Крізь попіл і дим, десь чути: "Помер…".
Година за годиною — світло в пітьмі,
Людей витягають з руїн, а хтось — вже спомин і пил.
Реве сирена, згорілі хати,
Сльози на лицях, не можеш втекти.
А хтось не встигає, а хтось не дожив,
Хтось поруч дитину в обіймах носив…
Іроди! Скільки ще триватиме жах?
Скільки ще душ злетять у димах?
Служба тривоги — знову лічба:
Тридцять загиблих… Двоє з них діти.
Вербна неділя — та гілка в крові,
Світло затьмарилось в Божій главі.
Та в серці палає: ми пам’ятаєм,
І тихо за всіх ми свічку тримаєм.
Мар’яна Лабецька

Моя любов до тебе теж немає меж
Тоді чому вночі ти гірко плачеш?
Я теж кохав…Кохав? Авжеж
В можливості хапаючи удачу
Вона була яскрава,добра,мила
Не маючи у серці тьмяних тих думок
А я кохав…кохав та думав
що роблю я усе без помилок
Минав наш час…і я любив
Вона в же іншого кохала
Я вірив їй….я вірив і кохав
В той час як квіти іншого вона вже полюбляла..
Проминув рік..вона пішла від мене..
Я так страждав і навіть не ходив
Та потім…в день один осінній
У парку я тебе зустрів
Ти дала мені сенс життя тоді..
Відкрила очі на цей світ яскравий
Я так кохав тебе але тепер…
Не я а ти..залилася сльозами..
#Семенко

Твої очі сповнені ромашок
Не стримавшись я б вже зірвав одну
Замість зіниць у тебе п’ять комашок
Яких я вже ніколи не знайду

Твої уста для мене поля квітів
І з них слова летять мов пелюстки
Твоя душа – це поле сухоцвітів
З яких я зроблю в книзі сторінки

Ти мій маленький сухоцвітик
Одну тебе навіки збережу
Тоді в галявині серед ромашок
Вночі зустрів я лиш тебе одну
#Семенко

Так буйно квітне яблуневий сад
І так дзвенить пташиним стоголоссям,
Що повертає в молодість назад.
В душі весна без натяку на осінь.

І я сюди послухати прийду
Новий шедевр відомого оркестру.
Весна акомпанує у саду.
Тріумф мелодій! Музику, маестро!

Бджолиний гул, перЕспів солов’я
Скоріше для душі, аніж для слави.
Їм в унісон звучить душа моя.
Симфонія весни! Маестро, браво!

Вже облітає яблуневий цвіт,
Біліє сивиною на волоссі,
Запрошує на танець юних літ,
На білий вальс із натяком на осінь.
Анна Барвінок

У рванім небі зійшла несвята,
плоть мою кличе імла мовчазна.
Кров у долонях — мов свічка жива,
пальцями шию стискає вина.

Чую: пульсує ніч у мені,
вивертає нутро на червоне каміння.
Хто я — хижак, чи снів привид блідий?
Усмішка — різана тінь без прощіння.

Я не прошу — я беру як вогонь,
язиком облизую спраглі страждання.
Всі їх молитви — як попіл і бронь,
що роз’їдає останки кохання.

Тихо ступаю між тіл і безлик,
руки у шрамах, у згарищах зору.
Смерть мені шепче: "Ти — мій ученик",
й я цілував її в чорну опору.

Хай же вмирає все те, що було,
кожна надія, що ще не згнила.
Я — той, хто з темряви п’є джерело,
той, кому кров замінила чола
Микита Литвиненк

Жінка сиділа біля його ліжка.
Подих зник.
Шкіра посіріла, мов полотно,
яке давно не торкалась рука.

Вона не плакала.
Тільки спостерігала,
як тиша вчиться говорити
й навколо все в’яне.

Встала.
Двері рипнули,
як у церкві, коли вже пізно.
Йшла коридором,
де шпалери тримались лише спогадом.

Скрип.
Крок.
Ще один.

В темряві — постать.
Ні обличчя, ні тіні.
Лише форма — чорна, як у траурі.

«Ви хто?» — спитала.

Голос не лунав —
він з’явився в грудях,
наче біль, що не має місця.

«Я та, що чекає.
Та, кого бояться.
Та, кого не кличуть,
але я завжди приходжу».

Вона не відступила.
Пальці білі,
обручка тисне палець,
мов спогад про вогонь.

«Він… був добрим.
Він молився.
Він дивився на мене,
наче ще жити.
Чому ж зараз — ти?»

Смерть мовчала.
Потім нахилилась ближче,
так, що її подих
запотів вікно старого дому:

«Я приходжу не тоді, коли час.
Я приходжу тоді, коли все вже сказано.
І він — сказав.
Все.
Тепер — ти».
«Тепер — я?»
— спитала, але не як виклик.
Як молитву.
Як прохання бути почутою
після життя, де її слухали рідко.

Смерть стояла нерухомо,
мов статуя над могилою без імені.

За вікном хитались дерева —
листя, обважніле від дощу,
шепотіло про речі, які забулися.

«Ні, — сказала Смерть, —
ще ні.
Твоє горе мусить народитись.
Твій біль ще має ім’я.
Я повернусь — коли ти будеш порожньою,
не зараз, коли ти ще повна нього».

Жінка опустила очі.
Земля під ногами здавалася глибшою,
ніж була.

Сходи вели вниз.
Кам’яні, слизькі від вологи.
І вона ступила туди — сама,
тримаючи світло,
яке не освітлювало нічого,
окрім її власних пальців.

У підвалі старого дому
все пахло попелом.
Він колись там малював.
Відірвані полотна,
фарба, що висохла на щітках.
Вона сіла на старий ящик,
і вперше — заплакала.

А Смерть стояла нагорі,
мов годинник,
що більше не ходить,
але досі пам’ятає час.
Сльози не звучали.
Вони падали мовчки,
змішуючись із пилом і запахом олії.

Вона торкнулась полотна —
його останнього,
незакінченого,
мов фраза, кинута в прощанні.

Руки, що завжди знали турботу,
тепер тремтіли,
як у дитини,
яка торкає щось заборонене.

На полотні — її силует,
але очі ще не були написані.
Ні кольору,
ні відблиску — лише порожнеча.

Вона не боялась.
Більше не було чого втрачати.

«Ти все ще тут?» — спитала,
звертаючись угору,
до того місця, де Смерть зникла.

Тиша не відповіла.

Але в ній — було щось.
Присутність.
Тепло, що залишає тіло тільки після останнього подиху.

Жінка встала.
Пальто зсунулось із плечей,
і на мить вона виглядала молодшою —
не вдовою,
а дівчиною,
яку ще чекають.

Вона піднялась нагору.

Кімната була такою самою,
але світ змінився.

Ліжко — порожнє.
Свічка — догоріла.
На вікні сидів ворон,
і його погляд був — людський.

Вона не злякалась.

«Тепер ти в усьому»,
— прошепотіла,
і ніби від того
стіни дому зітхнули разом з нею.

А десь у тіні,
за кутом,
Смерть присіла,
згорнувшись у собі,
як дитя після довгого дня.

І чекала.
Микита Литвиненко

Я вмер, я вмер, давно
Не тіло — лиш уламки.
Зотліла шкіра, хруст кісток,
І рве нутро, мов ранки.

Ненавиджу себе,
Вогонь у жилах гасне.
Порожні очі їдко сліпнуть,
Розкиснувши від власних масок.

Вбий, прошу, вбий мене,
Дозволь упасти в тлін.
Тут кожен подих — пекла тріск,
І кров — отруйний плин.

Пітьма жадає м’яса,
Лиш чорний гниє сніг,
А смерть стоїть мовчазна,
Як лялька без очей.
Микита Литвиненко

Живу… хочу?… ні…
Порожнеча стирає мій подих.
Світ тане в імлі,
Розсипаєть ся в попелі спогад.

Ніч хрустить під ногами,
Вітер ріже запалені вени.
Час – уламки без тями,
Що сиплять ся попелом в мене.

Немає ні сенсу, ні шляху,
Лиш відлуння чужих голосів.
Я є… але чи був?
Чи просто забутий мотив?
Микита Литвиненко

Давайте, вбийте, я не боюсь,
Ваших законів, куль і наруги.
Я вже помер у країні, де гнусь,
Де правду стирають брудними руками слуги.

Ви продаєте не тільки міста,
Не тільки землю, не тільки волю.
Ви розчавили у серці Христа,
І замість тризуба—ланцюг на долю.

Скільки ще можна наміряти кров?
Скільки ще пити із чаші болю?
Скільки ще душ знищить ваш клоун,
Що править, мов кат, не знаючи змов?

Давайте, вбийте, я не боюсь,
Але коли ви падете ницьма,
Я розірву вас, як ніч розриває світання,
Бо правду не вбити, хай навіть війна.
Микита Литвиненко