Руки у крові, руки у зраді,
Руки, що рвуть нашу землю на брухт.
Вчора кричали про волю у раді,
Сьогодні—продають нас за ґроші і рух.

Скупо мовчать зруйновані села,
Скло у вікнах розбите брехнею.
Ті, хто нагорі, збудували оселі,
З плоті народу, з голодних дітей.

Прапор тріпоче, затертий, розмитий,
Гімн у гортанях—порожній звук.
Краще мовчати, ніж жити прибитим,
Ніж простягати скалічений рук.

Та не забудемо—ніч не є вічна,
Сонце розплавить всі їхні пси.
І коли впаде влада їх брудно-церковна,
Суду не буде—будуть кати
Микита Литвиненко

Країна на продаж, розбиті дороги,
Люди працюють за хліб і обман.
Ті, хто нагорі, ті, що «від Бога»,
Знову кладуть нас під власний аркан.

Зрада підписана чорним на білому,
Землю скуповують хижі пани.
Долю народу, немов би за правилом,
Знов розміняли на брехні стіни.

Кредити, податки, тарифи, закони,
Все для кишень їхніх, а не для нас.
Ринок роздягне до тліну і скроні,
Врешті залишить лиш попіл і час.

Та поки серце не вмерло у грудях,
Поки ще лють розриває вуста,
Встанемо всі—не в рабських облудях,
А щоб добити зміїне гніздо!
Микита Литвиненко

Країна страждає, люди страждають,
Ринок гниє у багні схем,
Ті, що при владі, знову крадуть,
Грають державу, як власний гем.

Зраджені землі, спалені мрії,
Продані голоси на брехню.
Ті, хто давав нам фальшиві надії,
Знову штовхають нас у війну.

Сивіє місто, гаснуть заводи,
Мовчки зникає останній клас.
Ті, що при кріслах, п’ють нагороди,
Нас залишаючи жити в запас.

Гроші й кордони—їхня доктрина,
Зраджений люд—їхній мотив.
Та поки дихає вільна людина,
Встане народ і знищить катів!
Микита Литвиненко

Життя — це динозавр, що плете сніг,
У нього на хвості — дрібки золотого молока.
Дерев’яний слон шукає пальто,
А бабка на велосипеді розповідає про небо.

Молоко танцює в марсіанському кафе,
Пінгвін в шапці говорить, що це не він.
Море сміється, коли його питають,
Чи може воно піти на вечірку з будівельними блоками.

Час — це шоколад, що не любить спеки,
Крокодил складає листівки для гір.
Жирафи живуть у черевиках,
А кроти ведуть щоденник про сніг на Сонці.

Трактор грає на саксофоні в цирку,
Підлога звітує про свої мрії на ніч.
А хмари роблять сальто, коли їдуть на машині,
І всі знають, що це — абсолютно нормальний абсурд абсурдальналий
Микита Литвиненко

Сука, відьма, тварюка,
Як тільки мене не називали,
Та все одно я тут, іще жива,
У твоїх словах — я загублена і схована.

Ти кидала мене у бруд, як сміття,
А я збирала себе уламками,
Знову піднімаюсь, бо не хочеться бути
Тим, кого ти змішувала із пилом.

Я не слухаю твоїх слів —
Вони як тріщини на склі,
Нехай вони зникають, як нічна гроза,
Моя душа не потребує твоїх прокльонів.

Відьмо, ти мала б знати —
Не зламаєш мене більше.
Моя тінь вже змінила форму,
І я не хочу жити у твоїх снах.

Не буде більше тих зрадливих слів,
Я сама собі найгірша ворогиня,
Та навіть це — мій шлях до себе,
І я вибираю не відчувати твого відлуння.
Микита Литвиненко

Сіре місто в середині мого екрану,
Клік, скрол, ще один клік —
І я знову тут.
Немає обличчя, є лише перегорнута сторінка.
Хтось каже: «Живи!» — а я просто існую.

Ліхтарі — яскраві кольорові плями на чорному фоні,
Та їхній світ — це холодні пікселі.
Гудіння трамвая, як медіа-фоновий шум,
Може, я тільки мем, який давно вже забули?

Усмішки тут — ілюзія відфільтрованих знімків,
Ми всі під аркою, під якою — порожнеча.
Місто, яке не зупиняється,
Але я застряг в кожному з його відображень.

Думки, як старі блоги,
Зникають знову і знову, —
Перезапуск.
Звуки під ногами — тріск розбитого скла,
Ніхто не звертає уваги, бо вже давно не чути.

Я дивлюся на небо, але воно не моє —
Це просто трафік на іншому кінці міста,
Це безперервна стрічка фільмів,
Що виглядають однаково, бо суть вже зникла.

Що таке депресія?
Кілька застарілих метафор на екрані —
«Тепло, ти не один» —
Та я забув, чому шукав це тепло,
Може, це просто ще одна реклама на бічній панелі?

Відлуння кожного кроку лунає в стінах,
Але ніхто не чує — ми всі у своїх клітках,
Обв’язали себе кабелями з обіцянками,
Що колись щось зміниться.

І я, як статистика,
Як рядок коду в базі даних,
Куди зникли всі розмови —
Може, вони були лише креативним набором букв?
Микита Литвиненко

У тіні твоїх очей я знайшов силу,
Ти був для мене тим, хто вірив у мрію.
Ніколи не втрачаючи світла в темряві,
Ти йшов вперед, не боючись болю й змін.

Тепер, коли тебе немає серед нас,
Я знаю — твоя віра не зникне з часом.
Ти навчив мене, як стояти, коли падаєш,
Як жити, коли здається, що все втрачаєш.

Твоя сила — в кожному слові й погляді,
В твоєму сміху, у тій самій вірі.
Ти з нами, хоча тебе немає тут,
Ти живеш у серці, що не забуде цей шлях.

І коли ти поглядав на небо в тиші,
Воно стало твоїм домом, твоєю вітриною.
Твоя любов до нього була безмежною,
Ти мріяв, що станеш частиною його висоти.

Тепер, коли ти став одним із зірок,
Твоє небо — там, де безкраї простори.
Ти вільний, і твоя душа літає,
Небо стало твоїм місцем для вічної любові.
Микита Литвиненко

Обличчя красиве,
Красиве,
Красиве?
А що таке красиво?
Може, це чайник, що співає на південь,
Або лапки кота на фоні дзеркала.

Красиве?
Це дзвінок на вухах,
Коли ти говориш, але не чуєш себе,
І все це — тріщини на яблуці,
Що розповідають тобі про сніг у липні.

А що таке красиво?
Може, це зниклий хвіст у тумані,
Що біжить без того, щоб знати, куди,
Але при цьому весь світ сміється в зворотному напрямку,
І ти просто стоїш — тримаєш сніжку, що тане.
Микита Литвиненко

Сила? Точно? Де вона?
А може, вона у чашці кави?
Можливо, її ховає червоний тапок на підлозі?
Може, вона йде з моїм забутим Wi-Fi?

Де? Тут? Там? В углу кімнати?
Але куди йде звук з цього тексту?
Може, він летить через екран у бік місяця,
І я — просто один із багатьох у цій черзі до нічого?

Сила — це те, що не можна виміряти,
Хіба ти не бачиш? Вона в краплі води на клавіатурі,
Видихнути, на секунду… і ми її втрачаємо.
Ми ловимо слайди часу, що просто пролітають мимо.

Що таке сила?
Може, це фраза "сила є", що ніколи не виголошена,
Або коробка без дна, що вона сміється,
Де кожен рух — це парадокс. У кожному кроку — відсутність кроку.

Сила? Я тут, і тут немає відповіді.
Чи це просто ти, що влаштував виставу з пінопласту,
І ми всі — актори, що танцюють на крихтах часу?
Сила — це пісок, що сиплеться з годинника, і ніхто не помічає.
Микита Литвиненко

Любов, любов, любов — це страта,
Тіло в кайданах, душа у полоні.
Вогонь у серці, але він не зігріває,
А палає, розриваючи на частини.

Любов, любов, любов — це біль,
Вона розтирає рани, мов камінь,
І кожен погляд — це крик у тиші,
І кожен дотик — це розрив на скалці.

Любов, любов, любов — це безодня,
У ній ми тонемо, не знаючи краю,
Але немає сили втекти,
Бо вона тримає, мов страх, який не минає.
Микита Литвиненко