Жити боляче, чому, чому так важко?
Місяць п’є отруту чорних снів,
Світом бродять тіні, злі й безликі,
Шепчуть правду мертвих голосів.

Срібний холод ріжеться крізь шкіру,
Попіл ночі стелиться до ніг.
В дзеркалах пульсує темна віра –
Поклик в безвість, крижаний оберіг.

Чорні троянди в’януть без прощання,
Вітер їхні кістки розвіва.
І в пітьмі лиш кров та відчуження,
І душа, що в забуття сплива.
Микита Литвиненко

22.04.2025. 1054-й д/в

А чому мої сльози солоні?
Запитання я ставлю собі
І дає мені небо підказку-
"Зазирни у минулі часи".

Сльози з потом і кров’ю змішались
І віками велась боротьба,
За священну Українську землю,
Яка в спадок дісталася нам.

Ось тому наші сльози солоні,
На родючій священній землі,
Зараз знов ми її захищаєм
Від навали гнилої орди.

Боротьба є нерівна, жорстока,
Та багато у світі гидот,
Які теж зазіхають і нищать,
Український невинний народ.
Галина Корольова

Світло серед ночі

Й темно-чорний, моторошний ліс, сяйвом місяця відкрило зановіс
Й страшні темні поля, світлом вкрило все навмання
Й куди не гляди, куди не ступиш, парад світляків ти почуєш
Й страхи твої одразу зникають, темні думки тебе оминають
Й так яскраво, так чудово, навіть люди добріші навколо

Світло проникло всюди, і не піде воно нікуди
Безпросвітна дорога сяйво привело тебе до дома
Й почуєш ти спів пташиний– такий красивий, такий голосний
Підійде кінець усім войнам світу, не побачите смертного гніву
І зійдуть ангели серед небес, і ніщо не закінче цей процес

Сумні люди будуть всміхатись й перестануть забуватись
І стане вільна сумна дівчина, історія її ще не скінчена
І встане хлопець втомлений, і вмить чимось захоплений
І на небо вкотре гляну, бачу яскраву зоряну поляну
І весь світ як на долоні, в обіймах світла як у полоні

І дивлюсь на всіх мов закоханий, точно не стурбований
Хапаюсь за світлі струни, забуваю усі смути
І надія не порветься, і сердце моє не розірветься
Й увесь цей чарівний ліс, щоб був страшний мов біс
Одразу засіяв отим світлом, вкрив мене сильним промінням

Давид

Бордова сова

Заховаяться втомлене сонце за чорні гори
І зорі на світ розспавляє свої яскраві покої
А ти сидиш– малюєш вечірнє небо
А ти сидиш– читпєш і на душі тобі тепло
Шаленою примхою вкрита–душею нам не розкрита

Ілюструєш свою картину, відчуєш свою силу
А сила твоя проста–це дар шаленого митця
Під звуки касети коліно схиляли поети
Не писали, не читали– образ твій малювали
А ти цього не бажала і поле хризантем вкотре малювала

Піднімається захоплене сонце за чорною горою
Й промені теплого світла тільки з тобою
"Вітер затихає, вітер затихає"
Кричали діти
А ти так і стояла, а ти так і малювала
І всі пишались тобою, і таємницю знати хотіли

Хто ж ти така, загадкова бордова сова?
Чи то якась біда, чи це якась брехня?
Тільки ти правду знаєш, тільки картинам все розкажеш
І довгі ночі були безсонні, всі картини– вони готові!
Темна ніч тебе проводжаює.
Й теплий сон в спокій тебе забирає
Вона готова, вона намальована
А ти схвильована, зовсім вже втомлена

Давид

Розтоплені ноти

Сніжинка холодна з неба паде
Й серце б’ється коли бачу тебе
Воно одразу ж затремтіло
Відриватись від тебе ніяк не схотіло

Й серце почуттям теплим накрило
Як землю сніжним покривалом вкрило
На засніжений поріг повинен я встати
Але без тебе, не зможу новий світ пізнати

Й у очі б’є ця хуртовина
Біла,сніжна, красива дівчина
Погляд її був таким кришталевим
А намір її на мене точно був скаженим
Та кришталевий погляд на мені
Гріє серце, душу як святкові пісні

Пісні здавались такими щасливими
А ноти були надто холодними
Грай мені, сніжинко, грай
Й жодної холодної ноти не пропускай

Сніжна королева грати одразу припинила
Навколо себе усе розтопила
Й весь сніг, що білий мов кришталь
Одразу забруднився тишою, на жаль
О боже, що ж ти наробило, поглянь навколо
Ти весь білий світ перетворила на сіре болото

Воно таке брудне й слизьке
Й чомусь уже не дуже близьке
Від серця мого щось відступило
Невже це болото так його розбило
Я ж ніби кохав, кохав до без тями

Й сніжною душою милувався днями й ночами
А що я маю тепер, чому не милуюсь більше я тобою?
Тепер я чогось втомився бути поруч з тобою
Тепер на душі тільки болото
Не підходь ти до мене, клята бридото

Як тільки пісню грати свою припинила
Так одразу сердце крижане моє розбила
Серце розбите, та ось тобі на
Падає на землю сніжинка одна

Сніжинок все більше і більше
Сердце стає все міцніше і міцніше
Вітер холодний вуха продуває
Й твої нотки в мою пам’ять знову повертає

І знову вічну холодну пісню ти заграла
Й старі рани мої вмить залатала
Й знову ти стала для мене єдина
Знову біла ти, моя сніжина

Але погляд твій чомусь став інший
Ніби став трохи жорсткішим
Та цьому уваги я зовсім не дав
І на підніжжі гори з тобою я став

Поглянь навколо, тут тільки ти і я
Пробач мене, свого дурня,
в усьому був винен тільки я
Й навіть у таку холодну пору
Разом змогли піднятись ми на гору

І схопивши тебе за твої руки
Відчув я твої минулі муки
І руки від моїх ти забрала
До краю гори мене штовхала

І в мить остання пісня для мене заграла
І в останнє руку ти мені не дала
Я личу й падаю, не бачу ніякого краю
Давид

А ти бачив свої очі?
Не у дзеркалі чи в камері,
Справжні свої очі?
Це ж душа твоя чиста й гарна!
Вони багато чого бачили, точно тобі кажу!
Кохану, смерть, сумне й веселе,
Виходить вже цікаво.
"Прості, звичайні" очі…
Бачили війну та кров пролиту,
А за що вона пролита?
За те що щирі й добрі ми?
За те що справжні?..
Поллі Ісай

Я так втомилася від них,
Скоро зжеруть вони мене
І не залишать ані крихти.
Кожен день їх бачу й чую.

Ці люди.
Ці втомлені люди.
Чому ми всі чужіємо кожен день?
Не розуміємо, сваримось, кидаємо,
Може ми від цього так втомились?

В нас є кров, очі й голос
Тоді чому чужіємо кожен день?

Пам’ятаю свого діда
Такий добрий, не чужий.
Казав що кров єдина наша,
В неї пил зоряний тече.

Зорі в венах, у крові біжуть,
Їм я чогось заздрю.
Вони єдині й сяють разом,
Ніколи не чужіють.
Поллі Ісай

І я тебе досі нестримно кохаю,
Відкинути це рівноцільно стражданню.
Мечем ударяєш,
Байдугу зрощаєш,
А я почуття все ще ті не здолаю.
Бо я тебе досі нестримно кохаю.

У скронях пульсує вся кров від бажання,
А ти ж відхиляєш всі відчайдушні благання.
Словами стріляєш,
Серця віддаляєшся,
А я силует твій досихпір вимагаю.
Бо я тебе досі нестримно кохаю.

У погляді, що доторкнеться — мовчання,
Та в кожному русі моєму — зізнання.
Про тебе згадаю —
Тебе уявляю
Життя задля тебе докорінно зламаю.
Бо я тебе досі нестримно кохаю.

І якщо ти колись покохаєш взаємно —
пам‘ятай! Це точно не буде даремно…
Яна Стаднічук

Люди для кохання створені,
До кісток почуттями оголені,
І до останньої емоції зморені,
Люди кохати лиш створені.

В пошуках єдиної істини,
Кохання існує без тріщини,
І ти йдеш до найкращої дівчини,
В пошуках коханої істини.

Написавши шматок романтичної повісті,
Розбиваєшся від єдиної милої посмішки,
Від тієї, що дійшла до примхливої совісті,
Написавши трішки романтичної повісті.

Люди для кохання лиш створені,
Відчувають її і безнадійно наповнені,
Почуттями кохання красиво загоєнні,
Жагою до близькості з хіттю вдоволені.

Яна Стаднічук

Ой там у полі зеленім
Росла калина червона
Війною покалічена,
І згасла її слава велична.
А біля тої калини
Сидить козак весь в крові
Зі світом прощається…
Тримає у кривавих своїх пальцях
Листа коханій своїй…
А вона жде його, жде,
Місця собі не знаходе,
А мати сива у сльозах Богові молиться…
А ти не жди, мамо,
Не вернусь!
Героєм стану я,
Полечу до Бога птахом вільним!
Очкур Валерія Олексіївна