Сиджу в коморі 3х3,
Стараючись забути небуття,
Проблискують моменти у корі,
Які формують все життя.
Обманюю навколо кожного і всіх,
Що ніби я живу і все в порядку,
Сиджу в коморі 3х3,
Дай Бог знайти собі розрядку
Roman

Я кляв тебе — та серце не звільнив,
Я звав забути — та згадав ще дужче.
Моя душа — мов весла серед злив,
Що гребуть в ніч, у безвість і калюжі.

Я втомлений — любити навмання,
Без відповіді, честі і причини.
Це не життя — лиш тінь від забуття,
Це не любов — а пастка без провини.

Я рвався геть, стирав в собі твій слід,
Сміявся, кликав, шепотів: «Не треба!»
Та знов у сні твій ніжний, тихий лід
Палає в мені, мов полум’я з неба.

Я — в’язень твій. І ключ десь у тобі…
А ти мовчиш. І смуток — при тобі.
Петров Віталій Анатолійович

Бо любов..розквітали в моїм серці твої хмари ..а не була ти,а не була ти,а не любила ти,моє серце може мала,а ,не любила ти,але не любила ти
Ірина

Не шукай мене,я вже далеко,не долетить туди лелека,ти мріять будеш щоб вернути,але мені вже не вернутись..ніколи!чуєш, моєму серці для тебе не розгорнутись
Ірина

Відпусти час
Відпусти себе
Відпусти людей
Будь там, де і ким зараз ти є
Навколо так багато неповторних речей
Просто люби, що по праву твоє

Ти люби запах стомлених вулиць
Люби відголоски південних вітрів
Люби всі дороги, які перетнулись
І маршрути досі непізнаних шляхів

Ти люби дотик рук і лагідні очі
Люби вечори душевних розмов
Люби навіть холодні листопадові ночі
І навіть уроки, що проходиш ти знов і знов

Люби і те, що згодом дано відпустити
І не задумуючись люби кожну мить
Нам треба так мало, аби полюбити
І нам треба вічність, аби розлюбить
Еліза Уінд

А як тебе уже ніколи не побачу?
Що буде, як розійдуться шляхи?
Я знаю, що не буде криків й плачу
Душа лише порветься на шматки

А як історія скінчиться надто скоро?
І митям тим не буде вороття?
Час був до нас прекрасним і суворим
Зберігши в тайні щирі почуття

А як то був останній любий погляд
В софітів світлі подарований мені?
Тоді були далеко й як ніколи поряд
Тоді слова були правдиві та легкі

А як тебе втрачаю я назавжди?
А як без мене підеш в цілий світ?
Таких як я зустрінеш ти мільярди
Таких як ти не стріну я сто літ

А як тебе не зможу розлюбити?
А як вертатимусь до образу твого?
Нехай будуть мости усі горіти
Так легко щастя не зречуся я свого

Еліза Уінд

Крізь сто епох і вічності омани
Колись зустрінемось ми знов
Я буду зіркою в нічнім тумані
Ти будеш зачарований немов

Впізнай мене крізь заходи багряні
Залишся для старих розмов
Я буду зіркою в нічнім тумані
Ти будеш зачарований немов
Еліза Уінд

Замріяно по колу озираюсь
Невже я в місті де хочу буття?
Невже ці стіни мене обирають
Завіковічені красою каяття.

Всі ці чесноти бачила раніше
В колисках снов забарвлених часом
Всю велич забудованих гранітом
Та з викреслиним ампіром вікном.

На ціх шляхах залишилися кроки
Всіх тих хто вже давно пішов
Хто вірив в бога, пив вино, та й годі
Хто жив, сміявся та кохав смертям на зло.

Історія своїм неспішним кроком
Збирає докази всіх хто хотів життя
Лиш спогади лишаються нівроку
Неначе в келихи розлиті почуття.

Мені подобаються величні будівлі
Вони як пам’ять знищених часів
За кожним каменем надія й різні мрії
Бажання, сповіді і пристрасні обійми.
Немов колиска з вічним немовлям.

Це все скінченно та затягне пилом.
Можливо місто не почує крок
Можливо збережеться легкім співом
Але ж так хочеться спогадливих думок

Альона