Я кляв тебе — та серце не звільнив,
Я звав забути — та згадав ще дужче.
Моя душа — мов весла серед злив,
Що гребуть в ніч, у безвість і калюжі.

Я втомлений — любити навмання,
Без відповіді, честі і причини.
Це не життя — лиш тінь від забуття,
Це не любов — а пастка без провини.

Я рвався геть, стирав в собі твій слід,
Сміявся, кликав, шепотів: «Не треба!»
Та знов у сні твій ніжний, тихий лід
Палає в мені, мов полум’я з неба.

Я — в’язень твій. І ключ десь у тобі…
А ти мовчиш. І смуток — при тобі.
Петров Віталій Анатолійович

Зупинити

Я не шука мистецтва у війні,
Якщо воно не загляда в вічі мої
Я не роздивлюсь в темряві, пітьмі
Красу природи будь де на землі
Буває тяжко, та я поборюсь
Стараюся і Богові молюсь.
Можливо, сенсу мало у рядках моїх
Та я пишу, вдивляючись на сніг.
І на мороз , і зливу, вітру силу
Мене від холоду давно так не трусило.
І страшно думати, як там де є розруха
Як там тихо, пусто, сухо…
Де від людей повинен буть би прах
Та там живуть душі і страх.
Там дуже скутно, там виживають люди,
Там треба битися , бо інше вже не буде.
І там не сумно, ні, там просто холод.
Там дим і пил створили морок.
Там вже природа віддала останні крила,
Бо в попелі стоїть калина мила.
Там вже домівки не хатини зовсім,
А щось таке, від чого лине злості.
Бо там на вікна, і не двері, а каркаси,
Шибки і стіни, і чиїсь старі прикраси.
І фотографії , і певні меблі, і чиїсь картини , речі
Щось те, що вже не повернеш, та не забереш, до речі.
Мені так сумно, та я хочу писати,
Не хочу я зціпивши зуби, грати обіймати,
Жити життям чиїмось,
Знати чужу долю,
За свої літа просто хочу не зазнати болю.
І знаєте, ні,
Я не шука мистецтва у війні,
Якщо воно не загляда в віччі мої…
Вікторія

Зупинити

Ну як ти, мій читач, іще живий?

Так, бачу, вигляд маєш несвідомий,

Та скільки не страждай, лице закрий,

Всим іншим, друже, біль твій незнайомий.

Лише тускнієш, боже, геть зелений,

Депресія то штука непроста,

Я прямо бачу як ти мов скажений,

Знов в спробах наздогнать свого хвоста.

О. Загорівся. Ще одна ідея?

Ти знов палаєш, ні ти прям гориш!

Але на жаль секундна панацея,

Затухне, і одразу затремтиш.

А що якби ти загорівсь буквально?

Отак на місці, прямо тут, в кімнаті,

Я розумію, мабуть аморально,

Такого не напишуть у трактаті.

Але давай мій друже запали!

В ідеї цій до попелу згори!

І замість того щоб поверещати.

Вставай у центр. Нумо танцювати!

Палай у танці. Гоп і клац, пішов,

Ці витребеньки, боже справжнє шоу,

Отак давай і руки догори,

В ідеї цій до попелу згори.

……….………………………………….

Ні, ти не зрозумів і знов потух(

І знов лише секундна панацея,

Я не побачив, ані жоден рух,

Згорів не ти, згоріла лиш ідея.

Тоді послухай, це давно було,

Посеред парку, хлопець загорівся,

Всі стрепенулись боже як гуло,

Сирена, крики, спокій десь подівся.

Він став у позу, ніби ат’їдют,

Та й нумо, закрутив своє алегро,

Ох ритми забивав цей баламут,

Гопак і самбо, із вогнем інтегро.

Ох закрутилась бісова душа,

Убоки розлітались пил і шкіра,

Так він горів!. Але не поспішав,

Ще на той світ, ідея не згоріла.

Приїхала пожежна, але боже,

Не доліта до нього рідина,

Це через танець, я не знаю, може,

Та він мабуть вже місяць так пала.

Йому пісок кидали з гвинокрила,

Горіла,за три метри вся тканина,

І навіть пуля та молитва щира,

Не зупинили хлопця що танцює.

Він весь горить і цим вогнем малює,

Нехай чи злива а чи вітер дує,

Він вибивав, цим ритмом чистоплюя,

Що намагався, танець зупинить.

Приїхали учені нетутешні,

Щоб дослідитити хлопця-дивину.

Навіть костюми, "ПРО-ТИ-ВО-ПОЖЕЖНІ",

Згорали, дивом, прям біля вогню.

Священики, той парк весь окропили,

Молитвами взивали до людей,

"Це пекло люди! Що ж ми наробили,

Антихрист, зрадник, Сатани лакей!"

Пройшло два роки, але замість шкоди,

Прийшла цікавість, затушила страх,

Згорілий одяг це вершина моди,

Сліди вогню, на капцях і штанах,

Носила молодь та й старі носили,

Тепер про хлопця книги та картини,

Всі корифеї, всих богем, молили,

Ще трішечки натхнення у вогню.

Тижнями видивлялись, дикі танці,

Схопить хотіли хоч одну іскру,

Пізно вночі і насвітанку вранці,

Підпалювали квіти і кору.

Зайшли ще далі, розум геть украли.

Самі горіли, але замість танцю,

Палали в муках, і либонь вмирали.

Здирали шкіру, плакали, кричали.

Не розуміли, чи мабуть не знали,

Чому цей хлопець досі не згора?.

Ой не показуй це страшні картинки,

Це більш не люди, справжнє божевілля,

Підпалюють себе й свої будинки,

Згорали діти, люди, покоління,

Міста горіли, загорілось море,

У всіх собак опалені хвости,

Біжить ріка, на ній горить каное,

Спалили все, нема чому рости.

Один на тата, Молотова кинув,

А інший мамі коси запалив,

Облив напалмом ну і сам загинув,

Це справді пекло, ну прям диво з див.

Не залишилось жодної душі,

Вже не було кому й чому згорати,

Згоріли всі картини та вірші.

Та наш герой продовжив танцювати.

Він не зробив із місця ані кроку,

Він сам згорав і лиш себе палив,

Та людсвто не засвоїло уроку,

Саме зробило пекло, диво з див.

Надіюсь друже мій ти зрозумів,

Не думай там де треба відчувати,

Я б не хотів щоб мій читач згорів,

Для кого ж я тоді буду писати?

Запалюй груди це твоя любов

Танцюй, пиши, роби це відчуваючи

А як відчуєш що потухнеш знов,

Згадай, мій друг, скільки горів "Палаючий"
Ростислав

Зупинити

Снишся ти мені вночі —
Душу голос твій лоскоче,
Як пісня пташки на імлі —
Я прокидатися не хочу.

Це відчуття — геть не знайоме,
Таке бентежне і чудне,
В мою засіло підсвідомість
Ім’я безмежно чарівне.

Ти, мов крапля нікотину,
Розчиняєшся в крові,
Ти таблетка аспірину,
Я залежний від цих мрій.

Карі очі — в них безодня,
Спокуси тихий океан.
Втону мрійливо та безвольно,
Я ідилічний кіноман.

Наче 25-й кадр
Засідаєш в голові,
Кожен сон мій — це спектакль,
Де актори — я і ти.

«Привіт, дівчино, як життя?» —
Слова летять ці так натхненно,
Немов натягнута струна —
Заб’ється серце так приємно.

«Давай посидимо у парку,
Розкажеш, як минув твій день», —
І не помітимо світанку
Під шепіт весняних пісень.

Я розкажу смішнючий жарт,
І посміхнешся ти так мило…
Чому ж у хитромудрих снах
Сюжети всі такі щасливі?

Поруч з тобою забуваюсь —
Чи то закоханість, чи ні?
В думках туманних розчиняюсь —
І все це мариться мені.

Далеко й близько одночасно —
Тебе я хочу доторкнутись,
Відчути натяки контрасту
І поглядами усміхнутись.

Але залишаться лиш в мріях
Всі ці слова та почуття,
Чому все так — не розумію,
Та сон не втілиться в життя…
Артур Мусієнко

Зупинити

Нитки капронових подій

Ми звикли до нав’язаних думок
Строкатих ковдр збентежених подій
За склом навіяних капронових ниток
В люстерко підглядаєм світ.

По колу бігти звичка вікова
думки шалені обертають глузд
життя та смерть- ти маєш всі права
На вибір що змітає пару з вуст.

Смарагдові ліси захоплюють в полон
Блакитне небо, жовті колоси
Збираю спогади в мереживний кулон
Та одягаюсь в василькові завіси.

Душа подорожує крізь морок
Немов є шанс, що обираєш ти
Насправді є лише один квіток
На станцію забутих голосів.

На мерехтінні зіркових шляхів
Задавно зведені примарені мости
звабливі погляди підштовхують до дій
Але в раю не вибачають темних мрій.

Вальхалла обирає тих
Кто з віка в вік веде свій нескінченний бій
По душах океаном хвиль
Валькірії спокутують свій первородний гріх.

На безкінечних сторінках великих книг буття
Де доля має вишиванку дій
Для кожного прописано своє життя
Чи бути янголом все ж обираєш ти!

Альона

Зупинити

Сьогодні день не втілених надій
сьогодні день нескорених думок
сьогодні день змарнованих подій
сьогодні день повітряних тревог.

На перший погляд майже і окей
на поверхах свідомості вже зупинився ліфт
лиш залишається зробити крок
І ти у вирі буревійних дій.

Але тривожність запекає кров
і серце нескінченно миготить
я відчуваю безпорадність мрій
я намагаюсь йти за покликом зірок.

Я обертаюсь в ковдру бузкових квіток
спустошена бурхливостю великих хвиль
Моє життя, як кошик із гілок
заплетений бурштином втомлених ляльок.

Цей подих часу майже невагом
Одного разу впевнено рухомий
той потяг із закоханих намист
за обрій всесвіту збудує міст.

Наприкінці чумацького шляху
Можливо зупинився час
І заколисують жагу зірки що народили нас.

Альона

Зупинити

Схилились верби ніжно до землі. Шепочуть щось про спокій і про віру.
Сьогодні дзвони ллються у селі –
бо ця неділя Вербна, світла, щира.

Вербичка вранці стукає в віконце, сріблиться іній, та вже гріє сонце.
Несе бабуся гілочку святу,
щоб знову мир вплести у доброту.

Малеча з гілками в руках біжить до храму – свято йде з весною.
А у повітрі – молитва в сльозах
і Божа ласка стелиться рікою.
Валентина Харченко

Зупинити

Бо любов..розквітали в моїм серці твої хмари ..а не була ти,а не була ти,а не любила ти,моє серце може мала,а ,не любила ти,але не любила ти
Ірина

Зупинити

Не шукай мене,я вже далеко,не долетить туди лелека,ти мріять будеш щоб вернути,але мені вже не вернутись..ніколи!чуєш, моєму серці для тебе не розгорнутись
Ірина

Зупинити

Тобі 18 мені 26
В тобі переважають емоції максималізм злість
Ти тільки починаєш,та й я певно теж
Але хочеться бути дужим і дарувати кохання без меж
І бажаю отримати в тій мірі
Не просто умовний розрахунок
Щоб почуття були щирі
Із гордістю принести цей ладунок
Тобі 18 мені 26
Ти лікуєш мої рани і в душі моїй скрізь

Володимир

Зупинити