Я бачю темряву
Літери розбігаюцця геть
Як в жахливаму сні
Воно є мені недуступним
Я теж людина і маю честь
Я хочю буть як усі
Я хочю бути рузумним

Я ненавиджу миша
Він завшди перимагає мене
У тому клятаму лобіринті
Дохторь каже він рузумніший
Мене мативація тіки жене
Аперацією мозок сцілити
Бо ні чим я за миша не гірший

Я не маю друзів
Є тільки глум на їхніх обличчях
В черговому звіті я згадую
Своє юнацтво й дитинство
Навколо мене одні протиріччя
Та доктору я все-таки дякую
За помітний прорив і каліцтво

Я геній
Та емоційно допоки відсталий
У світі лишився один
Лиш привид минулого ходить пʼятами
Експеримент попередній тривалий
Та з мишем у нас мало годин
Розрахуватись зі світом своїми ділами

Вони помилились
Я бачив батьків, колишню родину
Я жінку люблю
Я пожертвую собою заради нащадків
Білий миш скінчив свою днину
Я памʼять гублю
Сподіваюсь, більше не буде припадків

Я бачю темряву
Літери знов розбігаюцця геть
В галаві моїй тиша
Чи є в світі ті, хто мене любили
Кожна істота жива має честь
Я люблю і ненавижу миша
PS поклодіть квіти йому на могилу
Еліза Уінд

О великі закохані лизуни!
Вам присвячую цей вірш.
Погано ви вдаєте чаклунів,
А гордих павичів – ще гірш.

Дарма вважаєте дарунки
Мірилами дівочих мрій.
Не цікавлять нас рахунки
Та ваш гормональний збій.

І ваші тошні дифірамби
В пориві пристрасті вночі
Сухими й тонкими губами
Звучать як сточені мечі.

А хто ходяча половинка
З комплексним набором вад –
Протипоказана вам жинка,
Як в голові не стане лад.

А власникам то зовсім лихо,
І мрійникам біда-біда.
Собі придумали вже диво
Та устрій спільного гнізда.

Вам потім легше нас винити,
Що вам лишили страшний шов,
Що не спроможні ми любити
Тих, хто по духу не прийшов.

Що ми, авжеж, такі немилі,
Не стали втіхами для вас,
І всякі прізвиська набридлі
Не говорили повсякчас.

Ну розумію, закохались
Та істину прийміть просту
Лиш потому вам не дістались
Бо не відчули ту іскру.
Еліза Уінд

Якби існували тридцяте лютого
Та двадцять пʼята година в добі,
Я б життя тоді не знала блудного,
Впевнена була б у кожному дні.

Мене б не уносило крилами мрії
На край всесвіту та кордонів душі.
Я б не знала в обличчя свої чудасії
І ніколи б, можливо, не складала вірші.

Якби настала колись шоста ночі,
А в тиждень додався ще восьмий день,
Саме тоді згасли б мої замріяні очі,
І голос втомився б від любих пісень.

Проте я істину знаю та щиро радію,
Що маю незмінний життєвий устав.
Я б не зрадила ні себе, ні власную мрію,
Навіть якщо б світ догори дригом став.
Еліза Уінд

Я очі підійму на небеса.
Там будуть зорі, серед них і ти.
Мене завжди вражала їх краса,
Бо там завжди живуть значні світи.

Тебе тепер я в спогадах знайду,
З яких дитинство зіткано моє.
Воно лишилось там, коли страшну біду
Не в силах ми були прогнати геть.

Чому ж завжди найкращі йдуть?
Їх не шкодує строгий час,
Таку їм надає коротку путь,
Коли ще не спинивсь життєвий глас.

Так хочу, щоби мною ти пишався
І бачив все, чого бажав ти при житті:
Хороших хлопців, вірші і змагання,
Та мудрий спокій у постійній гонитві.

Чому ж так рано, ну скажи,
Чому так мало?
Попереду ж іще стільки років!
Чому ж тебе від нас нещастя це забрало,
Скажи, чому ти не дожив своїх спокійних днів?

Якби ти знав, скільки для мене значиш,
Та образ твій в моїх щасливих снах.
Я вірю лиш, що ти всі мої кроки бачиш
Тепер вже там, на дальніх небесах…

Еліза Уінд

Ллється ніч барвами темними,
Лягає килимом на нескінченних полях,
Пісні мовами співає таємними,
А зверху зорі мій висвітлюють шлях.

Я хочу побачити стежку в майбутнє
І знати, про що ті таємні пісні.
Може, вони про мрію й кохання могутнє,
Про все, що так хочеться мати мені.

І той вітер нічний шепоче тихенько,
Прикриваючи килимом ночі мене:
«Все ще буде, і щастя близенько,
Лише зачекай, поки «ніч» ця мине».
Еліза Уінд

Щасливі люди не палять,
Не пʼють пиво чи дешеве вино.
Їх погані звички не ваблять,
В них просто немає бажання того.

Щасливі не вдягають образи,
Вони завжди справжні, такі, які є.
Їм ніколи не потрібні докази
Чогось, аби значення збагнути своє.

Щасливі люди цінують життя,
Хоч і не завжди думають наперед.
Вони користуються миттю буття,
Смакують її, як найсолодший мед.

Щасливих рідко долає лінь,
І вони не вигадують сто причин.
Навіть після багаторазових падінь
Вони бачать нові сходи вершин.

Щасливі не прагнуть визнання
І доказів, у кого вищий політ.
Їм не потрібні життєві змагання,
У них і так біля ніг цілий світ.
Еліза Уінд

Я чую шум гам,
Страшенне слово – війна.
Воно лишає шрам
Та спалює дотла.

Криваві ненажери
Вже кілька сотень літ
Лишають тільки смерті
Та спричиняють гніт.

Страхітливе безглуздя,
Але задля чого?
Чекати правосуддя
Втомилися давно.

Війна – не просто слово,
Війна – це наяву,
Це втілення лихого,
Хода по битім склу.

Вже кілька сотень років
Нас знищує внівець
Орда безмозких чортів.
Коли ж цьому кінець?

А тисячі невинних,
Що вже на небесах.
Там скільки болю й кривди
В німих вже голосах.

Не вірю і не хочу
Я чути цей шум гам.
Я тільки прошепочу:
«Будь проклята війна».

Еліза Уінд

Хочеш побачити моє справжнє «я»?
Підійди ближче, в мої очі поглянь.
Вже не та мила дівчинка, якою була,
Обізветься на голос твоїх закликань.

Замість леді воїн в обладунках стоїть,
Замість теплих рук кігті зі сталі.
Зранена й померла душа в тую мить
Не здригнеться за блиском вуалі.

Я можу лякати та жах наганяти,
Можу битися до останньої краплі.
Бути жорсткою навчили одвічні втрати
А не здаватися – безкінечні травми.

Хочеш приборкати мене до себе?
Але злодії не піддаються нікому.
Стати ласкавою немає потреби,
Якщо шлях накреслено тільки одному.

Я здавалася ніжною аби бути з тобою,
Бо знала, що ти жахливих не любиш.
Та все-таки краще залишитись собою
Навіть якщо всі сподівання погубиш.

Все ще хочеш побачити справжнє «я»?
Так ось, дивись, лицар в обладунках
Захищається від страждання та зла,
Що вбивали його у клятих стосунках.
Еліза Уінд

Наступна сцена: прощання.
Чи буде за нею йти епілог?
Скоріше, довге мовчання,
Адже воно всіх трагедій залог.

Невже може скінчитися пʼєса,
Початком якою служила любов,
Навіть якщо зміниться адреса
Скриньки для бурхливих промов?

Там за лаштунками тиша панує.
Німа драма свідчить про початок кінця.
Може, прощання стіну зруйнує,
Ту, що розділяє людину й творця?

Доки ще світло не згасло на сцені,
І поки останній не закінчився акт
Жодні слова не будуть даремні,
Хоч і не вічним лишиться контакт.
Еліза Уінд

А чому ти не п’єш? – питають.
Я відповім, що бажання не має.
Бо в келиху блиск – то не свято.
Там сутність себе ховає.
Та випий "як всі" – закликають.
А в серці твоїм тиша, мов дзвін.
Бо знаєш, що в чарці живе не свобода,
а лиш там гіркий полин.
Ти пам’ятаєш: запах спирту і тривоги.
Ти жила не наче на війні.
І рятувала тебе дорога.
Я не п’ю, бо в дитинстві
читала між слів,
Як тремтіла душа, коли батько кричав.
І той запах "свята" вплітався мій страх.
І клялась я собі, що у мене
більше не буде так.
Я не п’ю, бо я чую рід тишею в жилах.
Бо крізь мене проходить,
все те, що боліло.
Я жива. Я свідома. Я перша в роду,
хто сказав "Досить"
І своєю дорогою йду.
Бо, ти Берегиня. Рятуєш.
Своїм "ні" ти ламаєш шаблон.
Ти – перша в роду, хто змінює
Старий алкогольний закон.
Валентина Харченко