Тільки не плач, тільки не скорби.
Де би я не був, де би я не зник,
Повернення нема, дороги згоріли вщент дотла.
О любов моя – егоцентрична і жагуча,
Не стій на розпутті з надією марною.
Серце облилося жагою небуття,
Емоції так і стогнуть від сірого буття.
Тільки ти не плач, що мене нема,
Адже сльози твої я не в змозі стерти.
Прошу тебе, не журись.
Я більше не п’ю з твоїх долонь,
Не їм із твоїх чарівних долонь.
Тільки не плач, тільки не скорби.
Де би я не був, де би я не зник.
Послухай! Посміхнись і повернись.
Я кажу тобі – не журись, не журись!

Сутінь

Денис

В паралелях міцного світу
Ми шукаєм близьких по духу.
Не легко буває зусріти,
Щоб ноти, як рай для слуху.

Не легко. Так завжди було…
В міль’ярдах красивих звуків,
Щоб серце своє відчуло
Без лишніх для того рухів.

Різні ходять по струнах люди,
Як ноти у вирі численних пісень.
Хтось шукає чеснот повсюди,
Хтось вдягає маску щодень…
Любов Інішева

Любов — це почуття красиві,
Як тихий спів весняних віт.
Вона у погляді щасливім,
У ніжних снах, де світ не спить.

Вона — в дощах, що б’ють у шибку,
Та в сонці, що крізь хмари йде.
Вона — у серця кожнім ритмі,
У слові, що не пропаде.

Любов — як пісня без кінця,
Що в душах наших розцвітає.
І навіть в мить важкого дня
Твій погляд знову надихає.

Вона — в мовчанні за столом,
В турботі про чужу людину.
У чашці чаю з молоком,
У затишку, де є родина.

Любов — у перших поцілунках,
У трепеті долонь зімкнутих,
У довгих літніх перегуках,
У мріях, ніжних й незбутних.

Вона не крик, не блиск, не гра,
Не драма в стилі мелодрами.
Це світ, де ніжність — не мара,
Це двоє — сильні і з крилами.

Любов — це вірність без причин,
Це вміння слухати мовчання.
Це бути з кимось без причин,
Пройти крізь бурю й ураган.

Це вміти плакати й прощати,
І знову будувати мрії,
Це разом падати, вставати,
І берегти серця надії.

Любов — це почуття святе,
Що час не може зруйнувати.
Коли в тобі воно цвіте —
Ти справді вмієш покохати
Мелих Іванна

Луганщина, така близька
і водночас так недосяжна.
Завжди пишаюся тобою я!
І з гордістю кажу:
Моя ти батьківщина,
Де народилась і підростала я.
Але одного дня,
прокинувшись вранці,
почула я
Війна, Війна…
Ту біль і страх не передати
проклятий окупант
прийшов нас «визволяти»
А він спитав
Чи хочем чути, бачити його?
Приніс він горе, біль
Утрату в кожну хату.
Прийшлося й нам
Покинути свій дім!

Я щас далеко
Та в серці все те
рідне, незабутнє:
ставок, домівка, ліс
і запах чебрецю.
Обов’язково знову
я повернусь туди
Луганщина! Була і є,
і будеш Україна!
Незламна, Вільна, Незалежна
Батьківщино, ти моя!
Інна Козаченко

72-ка справжній танк.
На ньому можна воювати.
Хоч на леопарда і пантеру пранк, і з ними можна порівняти.
Мотор у нього не слабкий,
Уміє розганяти.
І силу має, танк швидкий.
І кінських сил багато.
І добра в нього ходова,
І траки не злітають.
Броня у нього не мала,
Снаряди, кулі відлітають.
І прорезинові катки
По ямах добре пролітають.
Танкісти, славні мужики
Цим танком добре управляють.
Коробка автомат,
Легенько управляти.
Це скаже не один танкіст, солдат,на ньому добре воювати.
По цілі добре б’є,
Гармата плавно ціль тримає.
Солярку непогано п’є.
Механік танка добре знає.
Тоннаж під сорок, не легкий,а екіпаж три чоловіка.
Маневрений, швидкий,
І відстань пострілу велика.
Від куль і БМП-шки захистить.
І з кулемета також не пробити.
Під сімдесят на швидкості летить,
Тож можна москаля лупити.
Не леопард і навіть не пантера, це просто сімдесятка.
Це бронь і для солдата й офіцера.
У цього танка своя хватка.
У багатьох країнах воював.
Нормальний танк, казали.
Він убивав і рятував.
Його ще й досі не списали.
Хоча старий, себе ще може показати.
Та іншого нема.
Але ним можна воювати, коли у нас війна.
Олег

Весна звелася нанівець.
Та не її провина,
Що через квітень навпростець
Промчалась хуртовина.

Ще не натішившись теплом,
Природа сонця просить,
А завірюха за вікном
Про щось своє голосить.

Так і людина між людьми:
Усе пройти повинна.
Душа відтане від зими –
Аж раптом – хуртовина !

Як захурделиться кругом,
То не моя провина.
Усе іде одним шляхом:
Природа і людина.
Анна Барвінок
Анна Барвінок

Серед суцільного холоду у моїй душі,
Там, де мало таїтись тепло, гуляє суцільна темна імла.
Але у шпаринках зачаїлось моє кохання,
Тихим, ніжним голосом шепоче під вухо мені,
Натякає допомогти, відвагу розтопити у мені.
А я вагаюсь і не знаю, що робити мені…
Нові кроки у незвідані палітри емоцій — боюсь я увійти.
Поріг лицемірства і неясності важко мені перейти.
Може, краще бути холодним, невразливим?
Холодний, як меч, який напрочуд ріже теплоту.
Холоднокровний, як змій, що адаптується до холодних правил.
Можливо, я недоступний для цього? Чи просто не готовий?
Але тоді чому цей голос не дає спокою мені?
Чому він продовжує вірити, що я зможу відчути?

Денис

Що я роблю посеред ночі?
Вдивляючись у суцільнії ночі…
Спокій фальшивий мені не потрібен.
В оманливу радість заплутав себе я.
Так що ж я стою навпроти ночі?
Ні жаги, ні огиди в мені нема.
Із страшного не зроблю чуда я,
І навколишнім добра і зла не принесу я.
Так що ж я забув посеред ночі?
Їжі — достатньо, щоб жити, та не більше.
Сон для мене — не казка і не скарб.
Друзів і колег більше, ніж потрібно… Та чи потрібні вони мені?
І все ж — я тут, посеред ночі!
Чому я вдивляюся у її прекраснії чорнії очі?!
Чому голос її такий лагідно прохолодний?..
Чому її запах — такий дикий та природний?
Чому ноти її життя звучать так різнотонно?..
Так чому ти вдивляєшся в моє — Я?
Невже це протистояння, ЦЕЙ ВНУТРІШНІЙ СВІТ МОЄ — Я?
МОЖЛИВО, У ВІДЗЕРКАЛЛІ НАЙДУ ВІДПОВІДЬ — Я.

Сутінь
Денис