Артем обійняв її так міцно, ніби боявся, що вона знову зникне. Софія засміялася, її теплий голос лунав, як музика серед осіннього перону.
— Ти прийшов, — прошепотіла вона, заглядаючи йому в очі.
— Завжди би приходив, — відповів Артем, ховаючи обличчя у її волоссі.
Вони пішли містом, не відпускаючи одне одного. Вулиці були вкриті жовтим листям, у повітрі пахло кавою та дощем. Артем купив два гарячих капучино, як колись, і вони сіли на їхній улюбленій лавці в парку.
— Я боялася, що ти змінився, — зізналася Софія.
— Я боявся, що ти не повернешся, — відповів він.
Вона усміхнулася й дістала з сумки маленький зошит.
— Я писала тобі листи, але не надсилала.
Він відкрив першу сторінку. Там було написано: "Сьогодні я бачила осінь, і вона нагадала мені тебе."
Артем перегортав сторінку за сторінкою. В кожному слові було щось, що змушувало його серце стискатися.
— Ти весь цей час думала про мене?
— Завжди, — відповіла вона.
Осінь спадала на місто золотими листками, а разом із нею спадали всі їхні сумніви. Любов, яка чекала свого листопада, нарешті настала.
Марина Вітер

Я буду мертвим серед всіх живих.
В тіні не ховатимусь, а нічним світлом зіркатиму.
Даруватиму вам трагікомедію у душі ваші —
Гірку розраду принесу, і щастя заберу.
Після вечері сімейну теплоту визволю.

Поети писали і страждали, згадуючи мене.
Завжди на темній стороні життя чекаю я.
Завжди надія є! — так кажуть люди.
Але щойно зір зустрічає наші обличчя,
В проліску їх очей надія одразу згаса.

Від першого крику немовляти — я був,
І в останні вздохи життя — я також був.
Усі темні таємниці я здобув,
Щоб наша суть стала наймогутнішою.

Не ховайтесь від мене у втіхах бранних —
За сподіваннями неминуча ширма моя.
В ілюзіях марних, омріяних днях —
Я все одно прийду в часи передсмертні
І візьму вас із собою у вічний шлях.

Сутінь
Денис

Моря, поля — люди збирають жнива.
Оглядають вони все накрая, а сенсу — то нема.
Буденно проходять і виходять вони за нива,
У безмежних працях і кропітливих збираннях.
В безпросвітних очах шукають вони щастя.

У обіймах безкровних закарбовують історію вони.
Через шквал ганьби і погордих лиць терплять і скиглять —
Як невольні собаки, охороняють чуже, наче як своє.
Ось так доля у них не проста —
Гидке, несправедливе у них буття.
Денис

Той вечір затримався довше, ніж зазвичай. Час, здавалось, уповільнився, щоби дати їм ще трішки — ще кілька поглядів, дотиків, сміху. Вуличні ліхтарі загорілись м’яким світлом, відбиваючись у калюжах, мов ліхтарики з іншого світу.
Софія сперлася на його плече, і довго мовчала.
— Знаєш, — тихо сказала вона, — я думала, що зміни розділять нас. Що відстань — це вирок. Але кожного разу, коли було важко, я уявляла, як ми знову сидимо тут. І ця думка тримала мене на поверхні.
Артем стискав її руку.
— Я жив ніби наполовину. Все було — але без тебе ніщо не мало смаку.
Вони ще довго мовчали. Але це було те мовчання, яке не вимагає слів.
Наступного дня він зустрів її на тому ж місці. У руках тримав ключі.
— Ти ж казала, що не знаєш, де житимеш. А я знаю, де твоє місце, — сказав і простягнув ключ із маленьким паперовим сердечком на кільці.
Вона мовчки взяла його. Її очі були вологими.
— Це мій дім? — прошепотіла.
— Це наш дім.
І так, серед жовтого міста, під осіннім небом, де дерева скидали листя, а світ повільно занурювався у зиму, вони почали новий розділ. Без драми, без втеч. Просто з любов’ю. Тією, що чекала свого часу.
Тією, що не згасає навіть після довгої осені.
Марина Вітер

В зеленім серці Волині,
Село Озденіж світлий сон вплітає.
Тут ліс столітній шелестом мовить,
Таємниці природи відкриває.

Голуба річка, мов дзеркало неба,
Тече, плетучи свої кручі де треба.
Тече повільно крізь поле чудесне,
І в спогадах щастя завжди розведе.

Церква стара, — мов мудра сторожа,
Зберігає в собі кожен зітх і прохожа.
Мудрість віків у стінах тримає,
І душу до Бога ніжно здіймає.

Озденіж це куточок краси і спокою,
Де вітер нашіптує мирну мелодію.
Тут кожен куточок — як дар із небес,
Дім для серця, що рветься до чудес.
Микола Шевченко

Щастя – хоч відбирай. Поставлені повні діжки. — Ти чого? Ану постривай! — Біжать по траві босі ніжки.
Сміх… Таки безтурботний. Яка ж я щаслива, еге ж! І всі полюси широтні — Клянусь, їм немає меж.
Засніжена частка світу — Я тут живу, саме тут. Заводить свою еліту Всесвітній праведний суд.
Листям забито, даремно… Та я пам’ятаю й досі. Можу сказати напевно — Прибігла до мене осінь.
Літо. Стиглі суниці. Прогулянка. Дощ. Мокрий одяг. Небесного краю криці — Лиш ти, я, й пустий потяг.
Весна. Я йду пішки. За погоду дякую ґречно. А щастя — повнії діжки, І, певно, на безкінечно.
Відчувається — не передати,
Легко. Лоскотно. Наче цілунок.
У спогадах теплих – Карпати,
Природа…Її подарунок.
Щастя — щаслива епоха, Спадає мені на плече. Я понесу потроху, І піду назбираю ще!

Вітренка

Не цілуй мене, якщо немає почуттів,
І не бреши, що ти кохаєш ніжно.
У нас немає тисячу життів,
Щоб проживати день за днем розбіжно.

В твоїх думках постійно інша,
Я бачу це, не нада слів.
Любов до неї в тебе більша,
При зустрічі із нею ти так млів.

Ти говорив, що я дурненька,
Що бачу те, чого нема.
Та знай, що я вже не маленька,
І бачу наскрізь всі твої слова!

Anita Lepeh

Я повернувся мамо, нарешті!
Я так довго цього чекав
Але знай, ні про що не шкодую
Якщо треба буде ще,
Життя ще раз віддам.

Я повернувся мамо,
нарешті!
І тепер до мене у снах
Брати по зброї
приходитимуть,
Радію, що я в рідних
краях.

Вічним сном огорнуло солдата
Його мати поряд сидить.
Жалісну пісню тихенько співає
А він, він душею до Бога летить.
Anita Lepeh

Ти серед сотень облич, мов тінь, що не минає,
І я бачу тебе, але не можу дістатись.
Серце стискається, кожен крок — як останній,
А натовп, як стіна, не пускає мене.

Я роблю крок, але руки з темряви
Не пускають до тебе, сковують, мов залізо.
Кричу твоє ім’я — і наче гублю його в цій тиші,
Немов не маю права на тебе, на будь-який рух.

Я прошу, натовп, відпусти!
Але його руки — холодні й важкі,
Вони не дають пройти, не дають тебе торкнути,
Ти ближче, ніж колись, але тепер — я не можу.

Ти, мов сновида, що зникла в серці ночі,
І я, розірваний між тобою і темрявою,
Біжу через людей, а кожен крок — це біль,
Ти — переді мною, але я так далеко…
Silent

Ти не розумієш…

Ти кажеш, що хочеш піти,
Що життя стало для тебе тягарем.
Але, кохана, ти не розумієш —
Ти хочеш забрати моє серце з собою.

Якщо ти підеш, я залишусь без тебе,
І це буде моя карма — страждати в тіні.
Чому? Чому ти не бачиш?
Ти не помреш лише для себе,
Ти вб’єш мене, залишивши порожнечу в серці.

Ти думаєш, що втікаєш від болю,
Але залишиш мене у морі сліз.
Ти не знаєш, як це — жити без тебе,
Ти не розумієш, що через тебе я страждатиму.

Якщо ти підеш — я не зможу дихати,
Ти забереш усе, що залишилось.
Не вбивай себе, бо я вже помру без тебе,
Ти — моє життя, і без тебе мене не існує.
Silent