І знову сльози на моїх очах,
Та я не плачу, я лише сміюся.
Ще посмішка лишилась на вустах,
І спогад, як на тебе вперше я дивлюся.

Як хочеться сказати щось просте,
Читати безумовні вірші,
І покликом увірватися в своє,
Маленьке, невгамовне місто.

Чи то прокинутись зрання,
Де сонне ще твоє волосся,
Босоніж бігти навмання,
Росинки, щоб торкались сонця.

Та ми впадемо десь в гаю,
Де квіти заплетуться в коси.
Щасливі босі ми у двох,
І радість зупинити ми не в змозі.

Як добре цю відчути мить,
Де час для тебе вже не мав кордонів.
Це ніби ти зустрів маяк,
Який веде кораблі долі.

Ми бігли далі, що є сили,
Щоб від землі так відштовхнутись.
Коханим бути, відчувати крила,
Крилатим бути сонцю усміхнутись.
Михайло Рудас

Діти ангели, вже над хмарами.
Їх скосила безжальна мана.
Вже не будуть в обіймах маминих…
Хіба ж доля така в них була?

Діти сироти вже без долі.
Що ж ти робиш проклята війна?
Для маленьких такої болі?
В чому їхня найменша вина?

Їм би просто читати казки,
Малювати в альбомах квіти
І топтати до школи стежки.
Що за світ, де страждають діти?
Любов Інішева

В очах твоїх – прозорий блиск,
Там – цілий океан безкраїй.
Вони, мов сяйво з поміж зір,
Що у душі моїй палає.

Їх світло — ніжне і чарівне,
Вони, як зорі в тиху ніч,
Здатні вразити миттєво,
І серед тисяч – відрізнить.

Були б твої очі повсюди –
То радість всюди б розцвіла
Де тиша — там би їх присутність
Собою простір наповняла.

Вони живуть в душі як все,
Вони для серця — мов святиня.
Ніколи світ не забере
В моїх зелених – твої сині.
Дарʼя

Бездонна ніч від сну позбавляє,
Постава темна встала з-за спини
Година третя тихо завмирає,
Прошу тебе – це зупини.

Страху не відчувши озирнулась
Проглянути фантазії багаті
Із сновидінням своїм розминулась,
У позбавленій світла кімнаті.

Заколисує смуток світанком
Залиш мене в снах медитичних
Затьмарена темним відтінком
Шалених думок боязких.

Перекидати міркування безутішно,
Гроза в середині гримить
І ледве вдихати неспішно—
Дайте повітря на мить!
Дарʼя

Він безвісти пропав.
І на дзвінки не відповідає.
Він під Херсоном воював,
Дружина плаче і чекає
Два дні коли з ним говорила.
Все добре,мила, він казав.
Вона ж його любила.
Він на дзвінок її чекав,
Тепер зв’язку немає.
І телефон його мовчить,
Що з ним, ніхто не знає.
Поволі час летить.
В кишені мав її світлину,
Із нею в бій ходив.
Він обіцяв:я не загину.
Так сильно він її любив,
Вона ж ночами не могла заснути.
Не знала чи живий.
Його обійми не могла забути.
Коханий,любий,дорогий.
Коли із бою повертався,
Її світлину в руки брав,
І час для нього зупинявся.
Неначе вдома побував,
Не міг на неї надивитись.
У неї силу брав,
В таку не міг він не влюбитись.
Світлину цілував.
Думками він до неї линув.
Із нею говорив.
Кохав одну єдину, не загинув.
Лише її одну любив.
Безсонні ночі,пустота,
Вона не знає, що робити.
Без нього самота.
І як без нього їй прожити.
Молитву Богу посилає,
Щоб був живий, додому повернувся.
Вона ж його чекає!
В її обіймах він б забувся.
Дзвінок в кімнаті пролунав
Мобілку в руки взяла.
Кохана-він сказав.
Люблю-вона йому сказала.
Два дні ішли бої
І ми зв’язку не мали.
Два дні ми ворога тримали.
Про рану він нічого не сказав,
Про це їй і не треба знати.
Її від всього захищав,
Лиш так уміє він кохати.
Про все вони поговорили,
І дяку Богу віддали.
Вони кохали і любили,
Своє кохання зберегли.
Ніколи віри не втрачайте,
І в Бога за коханих ви просіть.
Завжди надійтесь і чекайте,
І щиро один одного любіть!

Олег

Через призму божевілля
Ти побачиш це видіння.

Темно ніч все огортає,
Миттю хтось і там страждає.

Крики жайворонка линуть,
Прокидайся, там всі гинуть.

Не вбачаєш ти нічого
Через горе темне, кволе.

Та не будеш ти боротись,
Бо без тебе прийде осінь.

Осінь лине, осінь лине,
А ти все в призмі божевілля.

Чахне все тут на очах,
Де рятунок, де свіча?

Раптом з неба щось вбачаєш,
Що це було, ти не знаєш?

В дуду ангел наш трубить,
Небо плаче, гомонить.

Ось кінець печальних мук,
Всі збираються "там" буть.

Не побачиш більш видіння
Через призму божевілля.

Страх сконав тебе так швидко,
Невже там час летів так стрімко?

Через призму зусібіч
Ти мене уже не клич.
D. J

біль — єдине, що я відчуваю,
тримаючи мертву сестру на руках.
ця мить — як смертна кара, вбиває мене не тільки в снах.

жахи сняться мені щоночі —
де вона висить в гаражі.
її бездиханне тіло крутиться на межі…
на межі життя і смерті я перебуваю зараз,
крутячи пластинку, де її знімаю зі шнурка.

її тендітна шия — вся в синцях.
тримаючи її за руку,
просячи хоч щось сказать
а вона мовчить…

і це причина, щоб себе вбить.

не доглядів молодшу сестру,
не помічав її нічного плачу,
і синці під очима,
і безсилу дитину,
яка благала про допомогу —
але віддала душу Богу.

добила записка, в якій вона
каже її простить
каже, що любить.
і буде любить…
буде любить не тут, а на небі,
на небі коли за нею припливе білий лебідь —
забере в краще пуття, де немає ні проблем ні справжнього життя

а тепер, коли тебе нема,
моє серце рветься, мов струна.
цей біль — знайомий, наче тінь.
прощай.
і дякую… за те, що жила в мені.
stssaayy

Останній бій, кругом москаль.
Нема куди вже відступати.
Тебе вже більше не побачу,мамо,жаль…
А так не хочеться вмирати.
У побратимів куль нема.
А ворог наступає.
Така страшна війна,
І автомат в руках не завмирає.
Ми в бій вступили-
До смерті будемо стояти.
Багато орків положили,
Від пострілів червоні автомати.
Тримайся,побратиме,
Прийде підмога.
Ми будемо живими,
Додому йде наша дорога.
Ще трохи нам потрібно почекати,
Атаку цю відбити.
Ми піхотинці, ми солдати.
Щоб повернутися додому, потрібно жити.
Вже смерть у очі заглядає,
Уже немає сили.
І наша десантура в бій вступає.
Рашистів тих відбили.
Цей бій ми не програли,
Залишились живі.
Бо з нами Бог,ми знали.
Дружини з нами й матері.
А хто загинув тут на полі бою,
Усім їм шану віддаєм!
Про них ми пам’ять заберем з собою
І низький їм уклін даєм!
Олег

Жив колись собі давно
Не Андрій і не Микита,
Не поганий і не злий,
А нещасний Миколай.

Жив він не у місті чи селі,
А місці без тіней, без світла.
Бо чи ж будуть тіні,
Якщо і світла вже нема?

Був він добрим, був ласкавим,
Не таким, як люд тамтешній.
Він шукав, як подолати
Смуток темний і безмежний.

Тож на переддні Різдва
Його бажання мало сенс,
На головній площі чути
До того ж нечувані світи:

— Сонечко моє смиренне,
Чи не хочеш щастя ти щоденне?
— Хто ви є? І з ким ви були?
— Ну що ж це ти, не гарячкуй,

— Ми твої прекрасні друзі,
Що стають у цій окрузі.
Ти і дідух вже поставив,
І вечерю родичам зробив.

Інші ж люди в цім містечку видні,
Вже забули б все назавжди і навік
— Ну то й що ж? Вони огидні!
Та чи зміг би я змінити їх торік?

— Можеш! Звісно, ти ж нещасний цар,
Цар добра, ось тобі твоє ж питання:
Підеш з нами на ялинку, аж до хмар?
Ми дамо тобі прекраснеє навчення.

— Зможеш ти вернутися туди
Й навчити кожного судьбі.
— Прошу я, куди ж, куди?
— На ялинку, синку, тобі!

— Ну що ж, пішли, скоро матимеш пізнання!
Закрутилось, завертілось, ніби заметіль,
Дивні звуки і світіння – то усе його творіння.
Він став ще меншим хлопчиком, ніж джміль.

Одразу гостем став нових країн,
Де ще ніхто й ніколи не бував;
На ялинці зеленавій він
У ряд з прикрасами постав.

Сам прикраси на ялині розвішав:
Тут коник, а он – ластівка і ще хтось.
— Здрастуй, хлопче! — він гучнішав,
— Ми вже думали, не дійдеш!

— Невже? — здивовано пита.
— Добрий друже, ми ж не щезнем!
Тут привчимо тебе бачити літа:
Радість за малим і величезним

— Першим буду я тебе навчати,—
Уже стояв глинЯний коник.
— От ти чуєш тихі дзвони?
— Ні, нічого ж тут нема!

— Як нічого?! Різдво є одним таким!
Там же лине тоненьких дзвонів акт.
Миколка ошелешений ні тим, ні сим
А звуком, як серце стукотіло в такт.

Ніби пішли й інші інструменти,
То був не просто гарний звук,
(Він відчув на собі ці моменти,
Що до них він ще не звик)

Вперше жити мав бажання!
Піднесений аж до сірих хмар
Коник підхопив його вагання,
То його був власний дар.

Під не добрі співи хуги:
— Ну що, маленькеє дитя,
Чи побачиш світло туги?
— Якого ж світла, козеня?

— А он того, що мерехтить.
Ну ж бо! Ти ж хіба не бачиш?
На ялинці, як ніжна мить?
Хлопчина ледь не вткнувся

В голки, що вкривали
Ледь видимі сніжинки,
Що вони зорями стали,
Бо спадали на Різдво.

Тихенько, ось тобі і маєш!
Прилетіла ластівка точена:
— Хлопче, та чи відчуваєш?
— Що же, що, моя учена?

— Ніжний вітер, що на лиці!
— Ой! Так! І дійсно, на чолі!
Щоки юнака почервоніли (диво!),
Він розпашів, але уже щасливо:

— Я радий, що ніколи наче
Не ставав, тепер не буде
Темноти і страху, буде тепло
І за гори піде страшне зло!

Як удень видко стало,
Ніжне сонце засвітило,
Закрило собою лихо,
Світло голубеє небо…

Іграшки повернулись на ялинку,
А вона ж засвітилась і щаслива
Запалила темну днинку,
Бо до Різдва стаються всі дива!

Зміг Миколка віднайти прекрасне
І пішов по світу всіх навчать, що
Два є найголовніших дні в житті —
Коли явився та пізнав щастя у бутті.
Белла Зорова

Дитяча кров: обєд твой, ужин, завтрак …
А може ще й полудничаєш нею?
Потворо, що надумаєш ти завтра?
Мабуть пишаєшся цинічністю своєю?

Мерзота, гнида, наволоч, тварина!
Щоб ти у пеклі заживо горів!
Великий гріх убить людину. А дитину?!
А ти ж мільйонами убив!

Дітей вбивають збоченці і хворі,
Маніяки і ті, кому вже байдуже кого.
Ти "унікальний" – все в однім флаконі:
І збоченець, і хворий, і трусло.

Всередині болить, щось розривається:
Ось були діти – і дітей нема.
Такі, як ти, ніколи не покаються
Бо в тебе і нутра нема.

Ти ж із зачаття є істота хвора,
В угарі пʼяному "натрахане дитя".
Не варта зватись матір’ю потвора,
Яка дала тобі нікчемнеє життя.

Ти не вертавсь до отчого порогу
Бо не чекала там тебе сімʼя.
Мені ж – болить, бо я ж з Кривого Рогу!
Мені ж – болить, бо Українка я!

Вмивається пекучими сльозами.
Розтоптано тендітне і святе!
Дитяча рученька в долонях мами –
Хто х може витримать таке?!

Вона од сліз осліпла…. Не голосить,
Бо з горя й туги голос онімів.
Дитячу ручку гладить й тихо Бога просить
Щоби її синочка воскресив …

Ти живишся вдовиними сльозами
І рікам тим немає берегів
Ти робиш з них для "юності" бальзами?
Чи ними ванну наливаєш до країв?!

Мерзенніше створіння HOMO-виду
Тебе ніхто й ніколи не любив.
Ти заслужив презирство і огиду –
Це все, що у житті ти заслужив.

Моя країно! Горда і красива!
Країна мальв і немовлят у сповитку!
Тепер тут кожна мати сива …
І майже кожна – в чорному платку …

Де ж та межа безглуздя і глупоти,
Хворих амбіцій і смертей в полях?
Чи може нам чекати доти
Останній українець не поляг?

Народе мужній, сильний, незрадливий
Дай нашій Долі необхідний поворот.
Я прошу: "Господи, дай трохи дива,
Щоби здійснився мій народ!"

6 квітня 2025
ЗЛ