Вітри гойдають сивий ліс,
Де клишоногий ляже спати.
Живе у ньому темний хист –
Свій ритм природи відчувати.
Два світи – руху і спокою,
В дві частини ділиться рік.
Спочатку – біг, інстинкт і воля,
А потім – тиша, сон, барліг.
Та мить настане – сніг розтане,
Весна розбудить ліс густий.
І звір зведеться, як титан,
Як воїн в битві – молодий.
Бенкет перед зимою
Поля, ліси, глибокі хащі,
Осінній щедрий дар – для всіх.
Горіхи, ягоди, і трави,
Щоб витримати сніг і гріх.
Залишиться усе позаду,
Як сплячка кине свій покров.
Та знову в темній лісостепі
Ведмідь чекатиме обнов.
Бо він не слабкість – він стихія,
Що дихає у такт землі.
І сила ця, і ця магія
Знов розгорнеться навесні.
Під корінням старого дуба,
Де вітер шепоче в пітьмі,
Спить велетень – бурий, могутній,
В обіймах зимової тьми.
Йому не потрібні сніданки,
Не кличе вода чи вогонь,
Він терпить холодні світанки,
Зливаючись з тишею в сон.
Але пробудиться навесні,
Як сонце розтопить льоди,
І знов розіллється в борні
Його дикий дух свободи.
Ми всі живемо у часі вогню,
Де тінь війни затуляє зорю.
Та крізь руїни, крізь дим і біль,
Ми не впадемо – у нас є ціль.
На передовій і в тилу – бійці,
Кожен на фронті – в своїм ремеслі.
Хто зі зброєю, хто словом міцним,
Хто зі світлом в серці незламно палким.
Ми будівничі нової весни,
Крізь кров і бурю несемо сни
Про мирне небо, про ясний день,
Де сміх дитячий розвіє тінь.
І хоч би як нас не пробували зламати,
Ми кам’яною стіною стоятимем брат за брата.
Бо в нас – народ, що не знає раба,
Що вільним був і вільним буде завжди!
Виборемо. Вистоїмо. Виживемо.
Україна переможе!
«Мріяти варто, та варто й зважати –
Мрії збуваються, часом не так.
Я мріяв про інше, хотів відкривати
Світ за кордоном, без болю й атак.
Закохався у Британію, в небо, у вітер,
У її простоту і зелені поля.
Та час не чекає, війна палить квіти,
І мрія моя загартована в днях.
Я знав, що відкладеться все до світання,
Що інше тепер на душі загорілось.
Моя головна і найбільша мрія –
Щоб Перемога нарешті здійснилась!
І як би не кликала дальня дорога,
І як би не манив інший світ і дива –
Я знаю, куди приведе моя нога,
Бо мрія одна – щоб жила Україна!»
«Спробував, сподобалося», – воїн всміхнеться,
Та в очах не жарти – там полум’я б’ється.
Бо війна – це не слава, не пісня, не крок,
А тяжка і брудна, безупинна робота.
Тут немає героїв, що прагнуть зірок,
Тут є тільки ті, хто тримає висоти.
Бо кожен із нас добре знає, за що
Стоїть на межі між світлом і кров’ю.
За землю, що предки в боях берегли,
За рідну домівку, за лагідні руки,
За слово «повертайся» від тих, хто чека,
За те, щоб не знали війни наші внуки.
Вони в нас вірять – дружини, батьки,
Діти малими долоньками шлють нам надію.
То хіба ж ми можемо їх підвести?
Хіба ми зламаємось? Ні, не змовкнемо!
Війна – це робота, що мусимо вчити,
І втома у м’язах, і попіл в душі.
Але поки серце у грудях палає –
Ми будем стояти, допоки живі.
Хто ж думав, що в серці у солдата молодого
Хоробрість, що гідна бійця незламного?
Що вогонь у очах – то не просто слова,
А присяга народу: «Стояти до кінця!»
Він вчора ще слухав весняний прибій,
Він мріяв, сміявся, любив до нестями.
Та вибух прокинув – і в темну добу
Країна покликала стати за правду.
Він рушив у ніч, не ховаючи страх,
Та страху нема у тому, хто знає:
За спинами рідні, за спинами дім,
А воля без крові ніколи не сяє.
Свист куль розтинає повітря, як ніж,
Снаряди стискають легені розпечені.
Та серце юнацьке, мов коване з сталі,
Горить і веде у бій нескорений.
Хто ж думав, що в серці у солдата молодого
Хоробрість, що гідна бійця незламного?
Хто думав, що юність – не час для меча,
Та юність боронить святе – до кінця!
«Заяча душа» – кажуть про страх,
Про втечу у темінь, про слабкість в очах.
Та хто цей крилатий вислів створив?
Він істину справжню собі загубив.
Хто бачив, як заєць мчить крізь ліси,
Як вітер у полі, як хвиля в росі?
Як плутає слід у заметених травах,
Як геть зникає у диких загравах?
Це хитрість, що грає на межах життя,
Це розум, що діє, а не каяття.
Не страх його жене вперед,
А сила в крові, що знає секрет.
Коли ж у кутку – не здригнеться нітрохи,
Розправить лапи, ударить жорстоко.
Хто ж думав, що в серці у звіра малого
Хоробрість, що гідна бійця незламного?
Його не зламати, не стерти, не знищить,
Він знову повернеться в ніч, невловимий.
Бо те, що не вбило, лиш зробило сильним –
І заєць мчить вільним, безстрашним, незримим.
Вкраїно моя, ти – пісня жива,
Що лине крізь ночі, крізь бурі й століття.
Де соняхи тягнуться в небо, мов свічі,
Де вітер степів – то свободи слова.
Соловейко співає не просто так –
Його голос, мов кров, що палає у жилах.
Він не знає страху, не знає кайдан,
Його пісня – це сила, що світ не зломила.
Коли буря війни затуляє зорю,
Коли темрява тисне на плечі народу –
Соловей не мовчить, він кричить угорі,
Щоб пам’ятали: є шлях до свободи!
Україно, ти – воля, ти – віра свята,
Ти – спогад про предків і сила нащадків.
Ти – правда, що вперто стоїть на вустах,
І серце, що б’ється у всіх, як в солдатів.
І доки солов’їний голос не згас,
І доки у серці є вогонь нескорений –
Не зломлять, не стерти нам правду із нас,
Бо наша земля – непідвладна нікому!
Вечір лягає на тихі поля,
Зорі, мов свічі, над степом горять.
Тиша розлита, мов срібна роса,
Лиш вітер з полів шепче про шлях.
Молодий козацюга сидить при вогні,
Долоні тверді, та очі – ясні.
Вечеря скромна: хлібина, цибулина сало, вода,
Та серце співає, як повна зоря.
«Ой, земле моя, ти і біль, і любов,
Ти – сила козацька, ти – воля свята!
Тебе не скорити, допоки живуть
Ті, що за правду стають до кінця».
А в темряві тихо бринчать цвіркуни,
Їх голос – то доля, що вічно жива.
І знають у небі всі зорі старі:
Вечеря в Бандурове це слава землі.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
