Замки, що колись доповнювали місто.
Залишились лише руїнами зі змістом.
Розвалені хати, зруйноване життя.
Війна зайшла туди, де колись було майбуття.

Телефонні дзвінки наповнені страхом.
Мільйони людей, крики яких стали кошмаром.
Немає ліній фронту, смерть приходить з неба.
Та чи війна – людська наша потреба?

Вони забрали тата, а можливо сина.
Вони забрали дім, а я їх так просила.
Лиш тихий плач дітей під завалами дому.
Покажіть межу цьому, хоча б одному.

Буденність – більш не чашка кави.
Війна – вона для тих, хто потребує слави.
І чорний дим, це більше не загроза.
Сприймається для нас, як смерті погроза.

А десь війни немає, десь колядки грають.
Десь діти ще шматок цукерка мають.
І там у всіх є дім, і любляча сімʼя.
Там є життя для тих, у кого не забрали майбуття.
Марта

Холодні стіни, стислі груди,
Навколо темрява і біль.
А десь далеко мама блудить,
Молившись нишком звідусіль.

В руках тримаю автомат,
Та думка рве мене щомиті:
Як буде жити рідна мати,
Якщо загину я в бою, цієї миті?

Страх все сильніше душу тисне,
А смерть все ближче, ближче йде.
Та ось я живий! І серце висне
А Бог мене в цій темряві веде

Матусю, я повернусь до хати,
Шепочу тихо до ікони.
А перед ними — пам’ять брата,
Що вже спочив десь за краями..

Міщенко Софія

Тріщини йдуть по шкірі, по склу,
по серцю, що більше не знає тепла.
Світло стискається в тонкі голки,
що падають в прірву пустого дна.

Голос зривається, тоне в пітьмі,
наче ікону в вогонь занесли.
Крила, обпалені сірими днями,
стали важкими, мов кам’яні.

Місто шепоче холодні слова,
які гаснуть у вікнах чужих кімнат.
Зорі, мов рани, болять у небесах,
але хто їх почує через цей маскарад?

Може, світанок і залатає біль,
та не воскресить розбитих надій.
А поки що – ніч і уламки слів,
ховають пекельний мій гнів.
Валентина Харченко

Ти скажеш, що вільна людина,
Можеш мову собі обирати!?
Пухла з голоду мала дитина…
В голодній смерті вмирала мати…

Ти скажеш нема різниці,
Як говір твій зараз звучить!?
А діда кати у в’язниці
Навчали росії служить…

Чи стерли нам пам’ять вчора?
Чи у вирі проблем забули
Яка в УКРАЇНЦЯ МОВА?
Наших предків за неї гнобили…

Чи нам затулити очі?
Закрили наглухо вуха?
На сході країни досі
Кривава страшна розруха!

Любов Інішева
2025р
Любов Інішева

Твоя краса — сніжна,
Зимова, білосніжна,
Холодна та ніжна,
Спокійна й неспішна.

Твоя краса — квіти,
Весняні первоцвіти,
Із першим промінням
Розквітла Земля.

Твоя краса — море,
Літнєве, прозоре,
Тихе й грайливе,
Невтомне, дбайливе.

Твоя краса — колір,
Осінній, фарбовий,
Із багряного листя —
Загадкове буття.

Твоя краса — очі,
Нестримні, дівочі,
Що поглядом своїм
Відкрили для мене красу.
Михайло Рудас

Моя доня,моя мила,
Квіточка маленька.
Ти неначе в небі зорі
Світиш нам, серденько.
Моя дівчинка співуча,
Як той соловейко.
І буваєш ти крикуча,
Як дитя маленьке.
Ми благаємо у неба,
Долю тобі гарну.
І завжди будем з тобою
Серцем і думками.
Повзрослішала ти,доня,
Трохи мені сумно,
Що з маленькой дівчинки,
Стала така юна.
Я кохаю тебе щиро
Пам’ятай,це завжди
Що батьки в тебе чудові,
Зрозуміють завжди!

Ольга

Моя кицька Мурка,
Одягнула шубку.
Я кажу їй:
-Ти чого?
В нашій хаті,є тепло.
А вона відповідає:
-Шубку зовсім не знімаю.
І у мене мерзнуть лапки,
Принеси будь ласка тапки!
Я несу їй три носка,
Бо четвертого нема.
А вона ричить, мявчить
І тихесенько вже спить.
Ось така у мене Мурка.
Ходить в хаті тільки в шубці.

Ольга

Україна моя мила,люба, дорогенька.
Ти одна моя єдина,сильна та рідненька.
Я люблю твою красу,спів пташиний в гаї.
І степи твої широкі, душу зігрівають.
Ти одна у цілом світі сяєш мов перлина.
І красива твоя дуже,мова солов’їна.
Я люблю свою країну,хоч я і маленька.
Но я знаю,що немає,ріднішої земельки.

Ольга

🇺🇦 Моя рідна земля вистоїть! 🇺🇦

Минає знову ще одна доба,
Доба війни, що нищить все навколо.
Де вчора був нам брат – тепер ворожа тьма,
Що цілиться у нас крізь автоматне дуло.

Хотів би я спитати у хуйла:
Навіщо це? Навіщо це страждання?
Ти вже мертвець, а разом з тим і вся орда,
Що тягне в прірву власне існування.

Болить душа за матерів… Але не тих,
Що вірять у брехливі ваші казки,
А за жінок, що синів втратили своїх,
Що більше не повернуться до хатки.

А що ви робите із жінками і дітьми?
Це геноцид! Це не війна, не бій!
Та що казати? Це ж “русскій мір”,
Де кров і біль – закон його кривий.

Та є одне, чого ви не збагнули:
Ми, українці, разом — назавжди!
Нас рідна земля ростила й не забуде,
За неї станемо, козацькії сини.

Так, Україна виживе, розквітне!
Хоч надто страшною буде та ціна.
А хто прийшов сюди зі зброєю, той згине,
Лежатиме у полі чи в ріллі лягла земля.

Не буде виправдань – не вийде вже сказать:
“Я был ведь на учениях… Меня сюда заслали…”
Бо кожен, хто ступив на землю нашу – кат,
І з кров’ю свою душу тут лишає.

Ну а братам своїм, героям, я скажу:
Ми вистоїмо! Ми зламаєм цю орду!
Прийде той день – і феніксом з вогню
Велична Україна знов зійде!

Ми – сила! Ми – правда! Ми – Україна!
Ну а Росія… хай іде туди,
Куди пішов той корабель услід за тінню,
Де їм належить бути – НАЗАВЖДИ!

🇺🇦 Україна понад усе! 🇺🇦
Владислав Терра

Ніхто не думав,не гадав,
Що прийде в дім клята війна.
Вона безжальна, холоднокровна,
Вбиває все святе довкола.
Навіщо ти сюди прийшла?
Багато лиха принесла.
До тебе жили ми, раділи,
Ходили в гості,гарно жили,
А зараз на душі зима,
Неначе крига зимова.
Благаю Бога я,малю,
Ти вбережи кожну сім’ю.
Хай буде мир,тиша у небі
І в серці безкінечно мрій,
Що будем жити ми у світі,
Де нема горя і війни.

Ольга