Твої лани, широко полі,
Які я бачив повсякчас.
Моя рідненька Україно,
Ти — мій вогонь в цей неспокійний час.

Коли війна забрала мрії,
І бій кривавий наш почавсь,
Ти непоборністю своєю
Єднала міцно наш народ.

Ти дала нам духовність щиру,
Свою землю родючу і ліси.
Ми любитимемо тебе, єдину,
Доки жити будемо ми.
Godlen

Закриті в парках нічних, пари
На морозах шукають ермітаж
Правди своїх хвилювань.
Ряд тривожних зітхань,
Поцілунків тости…
Голоси сусідніх пар –
Голоси мовчання.
Тривожні пошуки наступних хвилин:
Всесвіт радіє –
Ендорфін.
Шеврон

Колись я можу стати вітром
М’яким і теплим ,оповити
Усі бажання щоб збувались
І любов у серці зігрівалась
Або холодним ,злим натхненням
Що здує все твоє будення
Колись я можу стати морем
Безоднею що тягне вниз
Бурхливим криком ,як каприз
Чи чистим ,вічним ,непохитним
Ясним прозором ,диким світлом
Колись я стану біля тебе
Я буду скрізь ким тобі треба !
Вікторія Мицак

Де б я не жив, де б мене доля не носила,
Які у неї плани і переплетіння.
Де б я не впав, і дух мій винирнув із тіла,
І всупереч закону всесвітнього тяжіння.

Якась невидима людському оку сила,
Наперекір емоціям, підсилена сумлінням,
Буде тягнути до країни, яка серцю мила,
Країни, звідки приросло моє коріння.

Де б я не вмер, де не була б моя могила,
Мені не вистачить ні волі, ні терпіння,
Коли це все бурлить всередині по жилах –
Дух предків, сила волі і досвід покоління.

Де б голос мій не стих, душа би навпаки завила,
Де б не була весна – для мене там пора осіння.
Я буду серцем там, де мене мама народила,
Де рідне все: гаї, ліси і сонячне проміння.
Баланов Артур

Скільки в нас зросійщених сімей?
А скільки вбитих україномовних поколінь?
А чи цього з’єднáння прагнув Батько Хмель?
Бо вчити українцям мову поки лінь.

Не знаєм мови, або знаєм – не говоримо,
Проте так легко ми вчимо чужу на заробітках.
Плювали ми на Соловки, Будинок "Слово" і Голодомори.
В нас нації нема, ми люди в різних клітках.

Але ж ми нація! Ми нація багата на таланти!
Ми працьовиті і багаті розумом, відкриті!
Чому ж всі наші патріоти – емігранти?
Ще й ворогами на чýжбині вбиті…

Ідея – є, та організм її сприймає за пухлину.
А що нам Емські ті укази чи полонізація?
Не слухайте російські ви пісні, дізнайтесь більше про свою родину,
Не знати мови в Україні – це самокастрація.
Баланов Артур

Емоції нас накривають наче хвилі,
Ніхто не встоїть перед правдою буття.
На жаль, ми перед нею так безсилі,
Перед той силою, що називається життя.

Моменти пропливають наче фотографії,
Приємні, негативні, всяке тут бувало,
Нам дуже сильно бракуватиме її,
Чому так часу ми провели спільно мало?

Той груз, що на душі він не розтане,
Він просто зменшиться на фоні іншого,
Ніхто й подумати не міг, що так тебе не стане,
Бо ми тобі бажали тільки ліпшого.

Ти більш не будеш дмухати мені на вухо,
Чи битись лобом об мій лоб,
Кричати дзвінко і мурчати глухо,
Під час роботи мій займати комп.

Нам вже бракує цього, якщо стисло.
Як ти завжди спала між нами,
Як ти займала наше крісло,
Крутилась і вертілась під ногами.

Сиділа в душі і за нами слідкувала,
І як носилася галопом по квартирі.
Все шкрябала навколо і кричала,
Міюшка, спочивай же в мирі.

І ніби зараз недостатньо негараздів?
І досі йде триклятая війна.
Як жити якщо серце вкрасти?
За кожну дію є своя ціна…
Баланов Артур

А просто хочеться померти.
Закрити очі. І піти.
І разом з тим всю пам’ять стерти.
Але від себе не втекти.

І хоч тих змін не розумію.
І серце крається щодня.
Себе пробачить не зумію.
Себе картати буду я.

Сльозами тут не допоможеш.
Виводиш біль свій через плач.
А ти ніколи більш не зможеш
Почути як кажу: "пробач"…

В твоїх очах бездонна порожнеча,
І сил нема. А я не маю сил допомогти.
І засинаючи під вечір,
Не знаю чи прокинешся вже ти…

Якщо бог є, то вже його нема.
Для мене точно.
Померти би. Бо як тут жити.
Ти ніби ще живеш, а ніби й не жива…

І знову лютий.
Знову високосний рік.
І знову чую я цей крик:
Артур.
Не хочу чути це ім’я.

Сварив тебе коли ти шаленіла.
Хотів поспати. І проспатись.
Можливо це тебе і вбило.
Тепер не хочу прокидатись…

Роби добро – буде добро.
Воно так не працює.
Роби добро – а зло тебе лупцює.
Цей всесвіт з кожним днем мене гнітить.
Куди подівся весь той позитив?
Я власноруч його убив.

02.04.2024
Сьогодні ти заснула назавжди,
Для нас це порожнеча. Крах.
Пробач будь ласка нас, прости.
Ти назавжди в наших серцях.
Баланов Артур

Ніщо не забуте задармо,
Ніхто не забутий "за так",
І всі хто з нами не гарно,
І має кров героїв на руках,
Подохнуть так безглуздо марно,
Нікчемно закінчивши шлях.
Баланов Артур

Я хочу бути тим, кого з країни вишлють за вірші,
Кого історії навчають біля Жабки алкаші,
Що мають памʼять тільки за Вoлинь,
Не памʼятаючи десятки українських поколінь.

Не памʼятаючи репресіі, гоніння, заборони,
Причини й наслідки всіх визвольних баталій,
Що мають в дупі всі права наші й кордони,
І мозок мають десь на рівні геніталій.

Ідея нації? Це ненависть до інших,
Расизм, сексизм і ксенофобія,
Це ставлення себе за ліпших,
І наче Польща – це утопія.

А переселення забули?
А заборону мови, шкіл?
«Та третій сорт, то ви – гуцули,
А ми є шляхта. Ми з вершків.

А місто Львів? Це наше, звісно.
Контцтабори? Ми мали їх раніше за усіх.
Окупували і вбивали злісно,
Але тепер ми – жертви з голови до ніг.»
Баланов Артур

Комусь не важко сидячи в окопі
Твій спокій берегти – лиш мати б зброю,
Комусь так важко сидячи в Європі
З російськой мови перейти. Не здасться він без бою.

І ніби поруч ми, і ніби в різних ми світах.
Комусь за тебе воювати і не лінь.
Життя за тебе віддає і йде в кращих літах,
А ти російську мову передаш у спадок поколінь.

Відбиті від реальності, історії не знаєм,
Колишніх вбивць ми називаєм друзями,
Яку ж коротку, дідько, памʼять маєм,
Яку ж любов ми маєм до корупції.

Хтось йде в останню путь під крила ночі,
А комусь байдуже куди іде війна.
Задумайся як дітям глянеш в очі
З російськой мовой на вустах.
Баланов Артур