Жалоби день, день смутку для країни,
Чорний період в нашому календарі,
Зовсім не та доля, що для України
Бажав Шевченко у своєму Кобзарі.

Свобода встелена кривавими тілами,
Людьми, що вчора ще боролися за нас,
Сьгодні вже нема їх поруч з нами,
Їх діти бачили останній раз…

Ми маєм шанс здолати вічну злобу,
Чи не занадто висока для нас ціна?
Ми самостійно вибрали оцю дорогу,
Свободу гарантує лиш війна…

Ми мусим побороть злочинну владу,
Що паразитом з нас висмоктує всю кров,
Часи панів потрібно залишить позаду,
Зробити так,щоб не вертатись в рабство знов.

Ми – українці, в нас є воля й сила,
Ми неодмінно здолаєм ворогів,
Допоки вітер віє у вітрила,
Будемо плити до вільних берегів.

Єднайтесь і будуйте барикади,
Якщо не ми то хто?
Ця революція – це заклик наш до влади,
Без покарання не залишиться ніхто!!!

Столиця має бути прикладом для всіх,
Бо тільки разом – ми є Україна,
Температура тіл весь розтопила сніг,
Ми переможемо! Ми – нація єдина!

Баланов Артур

Ніколи не вгадаєш що тебе чекає:
Драма,комедія, кохання чи біда,
Пекельні муки чи ворота рая,
Вродливий янгол чи може смерть бліда.

Нема різниці як ти чесно жив,
Усі, нажаль, часу підвласні,
Не бачить Бог,що за життя ти заслужив,
Не бачить і які тут всі нещасні…

Він не бачить всі ці жахливі речі,
Ми покинуті наодинці з іншими,
Я давно вже планую план втечі,
Чому люди не можуть бути простішими?

Для чого ця заздрість?Звідки ця злість?
Люди порожні всередині…
У пеклі вже й так не вистачає місць,
Люди неначебто з розуму зведені…
Баланов Артур

Я вірю в те,що янголи існують,
Я бачив одного посеред дня,
Тепер за янголом своїм сумую,
Тепер жалкую,що не янгол я…

Чому ж я,мамо, не літаю?
Чому не маю я цей дар?
Крила кохання я не розправляю,
Не підіймаюсь вище хмар…

Я бачу янгола – він посміхається,
Чарівна посмішка і погляд в душу,
Можливо янгол просто насміхається,
Злітає в небо,а я страждати мушу…

З думками цими я тепер живу,
За що мені така от кара?
Позбавила мене ти сну,
Бо янгол і людина – то не пара…
Баланов Артур

Я просинаюсь декілька разів посеред ночі,
Бо уві сні я бачу твої милі рідні очі,
Що зводять з розуму і забирають сни,
Твій поцілунок – як взимі ковток весни…

Я піднесу долоні вище ,аж до неба,
Ти все,що зараз мені поруч треба,
Чарівна квітка,що мені лиш сяє,
Раніще думав,що такого щастя не буває.
Баланов Артур

Моя свобода, як повітря ковток,
Життя мого це шлях безмежний,
Я незалежний від ваших думок,
Від вашого тиску я незалежний.

На світі набагато є цінніші речі,
Ніж сонце затулять долонею,
От пливтимеш ти проти течії,
Але ж ти пливтимеш за долею.

Всі ващі заздрощі додають наснаги,
Коли знесилений і важко йти,
І на образи не зверну уваги,
Тренуйте й далі язики…

Це моє власне життя,дам собі раду,
А все погане хай йде в небуття,
Друзі,що поруч – найгірше позаду,
І вільним назавжди залишуся я.
Баланов Артур

Плаче мати старенька.
Бо прийшла в дім біда.
Вона стала зраненька
Вже синочка нема.
Він пішов воювати
За Вкраїну,за свою сім’ю
Мати стала благати:
Не ходи,не спокушуй ти долю свою.
Син пішов.І тихенько
До Бога молився.
Там він долю знайшов.
На нулі опинився.
З москалем воював.
Був він справжнім солдатом.
Було тяжко,він до смерті стояв.
Україну боронить,у руках з автоматом.
Ворогів убивав з калаша.
В серці жалю не мав.
Українська у нього душа.
Рідний край у бою захищав.
Смерть ходила за ним день за днем.
Він її не боявся.
Низький йому уклін!
Ми живем.
Від ворожих він куль не ховався.
Скільки було боїв – не злічити
Але куля настигла його.
Медсестра не змогла ніц зробити.
Побратима забрали свого.
У селі зустрічали героя
На колінах стояли усі.
Побратими стоять,в руках зброя,вони разом були на нулі.
Мати сива ридає
Батько мовчки стоїть у труни.
Біль і смуток усіх огортає.
Там війна, гинуть наші сини.
Скільки ще синам помирати?
Скільки лиха завдасть ця війна?
Ми не знаєм,не можемо знати.
А герої вмирають, і вже їх нема.
Уже медалей їм не треба
Не треба також нагород.
Вони усі пішли до неба
За Україну,за народ!

Олег

Плывут планеты в пустоте
И сердца мерный стук
Сбежало кофе ,на плите
И по стене паук

И все привычно,как всегда
С утра уже за комп
Потом обычные дела
Так день бежит за днем…
Рада Жизни

Годинник цокає невпинно,летять секунди в небуття, а ми долаємо щоденно наш шлях до вічного життя,ми поспішаємо,бо вірим ,що завтра краще заживем,а може варто зупинитись і озирнутися назад,можливо там десь наше щастя ми вже тримали у руках
Степан

В нічному небі згасла зірка чиєсь закінчилось життя ,чомусь на серці стало гірко колись згорить й зоря моя, покину світ цей суєтливий,полину в синю далечінь і на порозі до могили любов залишу я тобі
Степан