Іноді краще бути розбитою,
плакати в подушку, бути самою.

Потім сміливіше стати доступною,
щоб бачити якою можеш бути чудною.

Опісля забудеш, оминеш всі кордони.
Збудуєш нову віру в себе, що ніколи не втоне.

Повір, зібрати себе заново буває на краще.
Ти відновишся так, що ніколи не згаснеш.

Яна Стаднічук

Огортаючи подихом молекули в тілі,
він коїв все те, чого так хотіла.
Вустами вкривав спустошену душу,
губами ласкав мою обпечену сушу.

Руками хапав, пестив волосся.
Вдихав його запах, ніби з ним же боровся.
Зітхав до нестями, кохав мене дужче.
Давав зрозуміти – ніколи не впусте.

Розпашілі тіла в унісон вібрували,
наче більшої втіхи ніколи не знали.
Вони билися в такт, вони ковзали ніжно,
між ними могло відбуватись це вічно.

Спрагла вода по шкірі стікала,
кожен клаптик тіла вона обвивала.
Кожен стогін стояв поміж розбурханих жестів,
ані шансу на спротив, ані шансу на втечу.

Жоден поштовх не давав такої наснаги,
як той, що заслуговував моєї уваги.
Розчинитись в блаженстві, поринути в пристрасть –
цього потягу ніколи між нами не знищать.

Оголяючи душу, розірвавши кайдани,
знявши всі найстаріші завмерлі капкани,
ми кохали нестримно, ми кохалися жарко.
Не кохати тебе, я не можу не палко.
Яна Стаднічук

Сонце палає вночі,Вражаючи очі мої,Чорне полум’я згаса,Темний пророк стиха.

Голоси шепочуть вночі,Стерті в попіл тоді.Фрагменти гніву підіймають,Шрами за собою залишають.

Зірки розбивають тишу,Вогонь у жилах кричить.Світло і тінь у мені —Хто з нас останній горить?

Очі, що бачать вночі,Сплітають в ланцюг думки мої.Відьми погляд у диму,Відкривають ворота в дива.

Очі палають в безодні,Темний пророк не мовчить.Я відкриваю ті двері,Де світло навчилося жити.
milahvl

Вогонь в очах запалює імлу,Бог Хаосу стоїть у розломі.Стихія бушує, шепіт кличе,Змушує віддатися бурі.

Його рука лине до мене.Я входжу у серце бурі,Де хаос — не кат, а частина мене.Він шепоче: "З’єднайся з виром,Стань єдиним, віддайся мені".

Я бачу в очах його не лють,А глибину, що кличе піти.Він — анархія й порядок,Вогонь, що не згасає в мені.

Я занурююся в цей безмежний плин,Де межа між темрявою й світлом тонка.Я буря, я спокій,Я хаос, я плинність,Я вітер, що рветься до вогню.

Порізані світанки, судоми думок,Глибокий вдих — обірваний крок.Лунає голос крізь морок пітьми,Тремтливі руки торкаються тьми.

Слова, немов леза, лишають сліди,Б’ють у скроні, як темна вода.Та крізь цей морок і біль у кровіЗалишається віра — у світлій главі.

Розірваний простір, клинок у словах,Загублені кроки, сліди у тьмі.Доторк, що спалює, слова обіймають,Незримий зв’язок, танок у тумані.

Холодні зорі, срібні сліди,Морок шепоче, вогонь в очах.Хвилі бажання, серце стиха.Всі шляхи ведуть у безодню,Але я йду, не зважаючи на страх.
milahvl

Згасле сузір’я, розірвані координати,Стерта мить у тумані блукає,Холодний алебастр стискає світанки,Попелясті сліди ведуть до розлому.

Лезо в словах, вигорілий страх,Занепад думок, прокляття в душі.Первозданий крик падає в урвище слів,Стихаючий подих тане в імлі.

Крижані очі тримають застигле відлуння,Нестримна печаль осідає, як пил.Межа вже розмита, скресає мовчання,А омана зникає вже без сліду.
milahvl

Спочатку було пристрасть і любов
І біль , жадана зустрічі нової
Було усе , небуде більше знов
Зостаньсь душе моя в спокої

Лишились лише спогади одні
Що гріють бідну душу серед ночі
А хочиться вернутися в ті дні де подумки ловила спраглі очі

Якби ще раз здобути почуття яке горіло в молодому тілі
Стару любов не вернеш до життя
Старіти ж так не хочиться одному

Прощай , прощай
кохання розповідь сумна
Та годі вже наслухалась доволі
Одна любов на все життя
Все інше тільки копія любові

Анна Іванус

Екзистенціалізм в кожних віршах,Монохромність в моїх очах,Діалектика в кожному жесті,Символізм незримий в думках,Химерний погляд, відчай в словах,Ламаний час, порожня мова.Години окутані в пилу,Не згасає дуалізм світів.

Реальність і сон стерли межу,Ніч на обличчі, химери мовчать,У світі, де час — лише примарний,Ми, мов паралелі, що зійдуться у лінії.

milahvl

Голоси шепочуть вночі,Стерті в попіл тоді.Фрагменти гніву підіймають,Шрами за собою залишають.

Зірки розбивають тишу,Вогонь у жилах кричить.Світло і тінь у мені —Хто з нас останній горить?

Очі, що бачать вночі,Сплітають в ланцюг думки мої.Відьми погляд у диму,Відкривають ворота в дива.

Очі палають в безодні,Темний пророк не мовчить.Я відкриваю ті двері,Де світло навчилося жити.
milahvl

Чорне марево. Голос зорі.Осколки реальності – кров на склі.Стікають у тріщину вічного дня,Буря зриває тотем забуття.

Де спочиває твоя душа?Хто шепоче вітрами таємне ім’я?Одвічна руйнація, сутність вогню –Безодня знов прокладає путь.

Вибір розчинений в чорній глибині,Митець – це ворона в пекельнім вогні.
milahvl

Світ із абсурду, де актори грають,Сцена згоріла, та люди чекають.Попіл на губах, слова, що згорають,Ланцюги огортають, та їх зривають.

Світло вмирає у чорному літі,Я правлю словом – володар без страху.Неонова сталь, що ріже цю тишу,Продають свою душу за право горіти.

Боги тут мовчки кладуть свої маски,Рвані афіші – пророчий наказ.Світ цей театр, і якщо в ньому грати,Я вибираю роль із вічного часу.

Моя душа – інструмент, витриманий у пеклі,Я рву цей світ у прогалини, без права на спокій.Через полум’я розбитих акордів,Де голос – це крик, що ніколи не зникне.

Грім замінив мене, тепер я палаю,Крик на хвилях, у відчутті присутності.Моє ім’я, як честь, зазначене у часі,Шрам на кожній душі, де сни на паузі.
milahvl