Цвіте сад чудовий,
Всім праця шаноблива.
Там працюють брати і сестри,
Щоб отримати врожай.

Віри в них хватає багато,
Бог наділив їх мудрості.
Все виростить на ниві і в саду,
Плодами і ягодами величати.

Дякуємо садівникам і городників,
За плідну співпрацю,
Служать друг другу разом,
Божу любов звеличуют,

Славу Божу віщують.
Гарні слова промовляють,
Надію плекають постійно,
До Ісуса ведуть своїх друзів.

І дари несуть Йому.
Шана і похвала всім місіонерам і пілігрімам,
Хай Божа ласка прибуває постійно.

Хвала лунає вічно Богу,
На цій планеті Земля.
Мир Божий огортає нас.
І молодь незабудемо шанувати.

Історію свою пишуть постійно,
Про подвиги і сподівань,
Немає меж в русі життя.
Вічні історії переповідати для наступних поколінь.

Денис Третяк 23.05.2025

Денис

Серце б’ється любов свою чекає,
Життя летить вперед,
Лелеки вирушають в дорогу,
До дому сумують постійно.

Де ти чудова краса,
Тут на самоті чекає мати.
Журба і туга покриває все,
Але світло видніється в переді.

Шляхи різними бувають,
Любов вічна зачаровує,
Де двоє об’єдналися в єдине ціле,
Там стукіт двох сердець.

Чекають чоловіки своїх дружин.
Матері і діти, люблять один одного,-
Це нове життя.
Дароване – цінуй постійно.

Жити і любити повинні завжди.
Кохання вічне світиться постійно.
Знищити не можуть злі сили.
Єдина ти в моєму серці остаєшся.

Вічний Божий Завіт.
Немає меж або границь,
Для зустрічі постійних.
Любов і шана вирує біля нас.

Нас люблять і цінують.
Слова в піснях лунають,
Як спів солов’я.
Цвітуть квіти і дерева,

Знаємо що тепло рядом з нами.
Де б ти не була, сіянням освіти,
Душу і тіло з’єднаємо до купи.
На певно ти рядом з нами.

Любов безмежна і велична.
Для неї знайдеться час.
Для вічності вирує танок постійно.
І життя немає впливу на кохання.

Денис Третяк 23.05.2025
Денис

Пишу я ті кляті вірші, а для кого?
Для себе? Для чого?
Щоб кожен раз тицяти на помилки
І ледь не кричати, що я така тупа!
Що Риму не таку зробила.
Чи ще за якусь іншу дурню.
Але без цих клятих віршів,
Не можу я прожити.
Не розумію чому,
Але коли пишу я живу.
Живу так як моє серце каже жити.
А не як інші люди.
Вони ж знають краще,
Що мені треба!
Як мені жити.
Як бути щасливою.
І як мені кохати !
Все знають, тоді,
Чому мені не розкажуть?
Бо я мала та дурна?
Так собі виправдання, якщо чесно…
Наслухалась вже вдосталь цих людей.
Хочу жити так, як хочу я!
І на цьому крапку ставлю я!.
Нікі-Рікі

Ні, кохання-це не якесь, там дурне відчуття.
Ні, це не секс, і не поцілунки.
Не присвячені пісні чи вірші,
Та не відьомська магія.
Кохання-це щось дивовижне, магічне,
Те, що не можна пояснити,
Поки сам не відчуєш.
Що не поясниш,
Навіть написавши мільйон книжок.
Що не розкажеш на кожному кроці.
Це те що між вами двома.
Ні це не сум.
Ні це не щастя.
Хоча воно також там є.
Це кохання,
Коли ти готовий заради неї на все,
А вона заради тебе!
Це не можна науково чи фізично довести,
Це взагалі ніяк не довести!
Але всеодно люди відчувають,
Щось та відчувають.
І це щось називають коханням.
Щирим й добрим коханням.
Нікі-Рікі

Вересень почався,
А ти ледь не здався.
У полон своїх думок потрапляєш,
Про тривогу й втому пригадаєш.
Про все, що в тебе накипіло,
Хай взнає ціла Україно!
Про всі твої думки,
Хороші і погані,
Світлі й темні,
Блискучі й тьмяні.
Дізнаємося ми!
Завдяки тобі, людино.
Пригадаємо усі гріхи й поразки.
Які накоїв ти, у своєму то житті.
Усі слова погані сказані тобою.
Згадаємо й спалимо,
Все до останнього папірця.
Щоб більше не тривожило тебе,
Не робота, не гроші, не люди.
Нікі-Рікі

Подаруй мені спокій.
Спокій від очей,
Від твоїх холодних очей!
Прокляті очі,
Сняться що ночі.
Як би я не забувала,
Нагадає сон знов і знов,
Про твоє існування.
Пригадаю я ,
Як співали з тобою,
Серед ночі
Про очі.
Забуті тобою й мною,
Хороші мамині очі.
Що розцвітають,
Кожен раз,
Коли чує добрі новини.
Добрі, щирі очі.
Що витягали,
З пітьми мене на світ.
Що допомогли мені,
Знов зацвісти любовʼю.
Яку ти погасив в мені!
Очі, що любили мене,
З пелюшок малих моїх.
Очі, що колись
Побачили мене й тебе,
Та полюбили,
Більше всього на світі!
Нікі-Рікі

А Я шукаю слово Ми,
Не дивлячись на негаразди.
Без тої клятой боротьби,
За верховенсиво,крізь образи.

Де Я і Ти сплились в одно
І захищаємо собою,
Те що вже з више нам дано,
А Ми завемо,то любовью.

Та довгий шлях від Я і Ти,
До Ми ,долати,дуже важко.
Як зрозуміти куди йти?
З вразливим серцем жити тяжко…
Рада Жизни

Я вирізьбила з мармуру любов —
як древні — Афродіту чи Гекубу.
Руками, що тремтіли не від мрій —
від розпачу. І трохи — від абсурду.

І день за днем, втомившись від живих,
я камінь обирала за спасіння.
Бо з людьми важко — а мармур завше краще тих,
він не кричить, не просить розуміння.

Я вклала в неї спогади й жахи,
і день, коли мене ніхто не звав,
і ніч, що рвала шепотом думки,
і той прощальний погляд, що згасав.

Вона росла — мов вирок із пітьми,
її лице набуло моїх рис.
Я зрозуміла: це вже не вона,
це — я, в гранітному полоні сліз.

І в ній було щось більше, ніж життя —
щось вічне, як зима, що не минає.
Відлуння мого власного буття,
яке ні час, ні смерть вже не зламає.
Tina Kurashova

Передмова:
Цей вірш написаний мною,
але не від мого обличчя.
Це — спроба передати відчуття стороннього чоловіка,
який колись у потязі звернув увагу на мого товариша —
молодого парубка з книжкою в руках.
Той мимовільний діалог, сповнений здивування,
надихнув мене уявити,
що міг відчути той чоловік у ту мить.
Присвячується тобі, друже,
як згадка про мить,
що стала віршем.

У потязі — хлопчина, ніби з вірша,
в пальті, що пахне вітром і дощем.
Читає книжку… Світ навколо — тиша,
і час сповільнив біг своїм ключем.

Кудряве пасмо пада на чоло,
неначе тінь весняного зітхання.
У ньому — все: і юність, і тепло,
і нерозказаних думок мовчання.

А я дивлюсь — і серце облягло
теплом, мов спогад, що не згас з роками.
Він не читає — слухає рядки,
він ними дише. В тиші, наче в храмі.
Не пальцями — душею їх торка,
і слово проростає між словами.

А потім — станція. Розмита мить.
Він вийде. Зникне. Двері зачиняться.
І знов усе навколо зашумить,
і будні мої в сірість знов помчаться.
Tina Kurashova

Коли немає шансу на життя,
І кулимети криють раз за разом.
Вони ішли… ішли всі на «ура»
Назад не повернулись з поля бою.
Коли немає шансу на життя,
Коли солдат, учора жав у полі.
Яка політика, він віддає життя,
За слово з пісні,
зветься – Батьківщина!
Була війна…і без дзвінків додому,
Гарячих ліній, скарг на КомбатА!
Без шансів повернутися живими, з надією й жагою до життя.
Згоріло все…і гордо на руїнах,
Всі будували «Комунізму ДОМ».
Діди й баби життя лиши пану,
Знов обікрали, «Перемоги Дань».
Пройшли літа, ми знов у кабалі,
Вмирають хлопці за чужі «доляри»,
Та в серці знову, як колись в дідів
Те слово з пісні, зветься – Батьківщина!!!
Avvroraa