Народились удвох —
Одна із добром,
Інша — з лихом в очах,
У погляді — страх.

Дві душі, мов світло й тінь,
Один розум на двох.
Та щира розмова вечірня
Перевернула їх світ.

Зійшлися вони.
Пітьма торкнулась світла,
Світло почуло жаль.
І душі злились воєдино —
Ці зміни — не печаль.

Бо сестра — не по крові,
А по коханню й душі.
Хоч різні — єдиний світ створили
Світ, що пройде крізь морок і сни
Вероніка

На троні з хвиль – живі кістки без плоті.
Віками потопав він у важкій самоті.
«Я мертвий…. чи живий…?
О море, о почуй же мій нетихий вий!
Морська стихіє, о безкраї води.
Дай ясний знак мені, благаю!
Невже не бачиш ти, що я живий та ніби помираю?»
І прояснилось дзеркало підводне.
І малювали хвилями зірки.
І слух терзало відчуття холодне.
Що не знайдуть його русалки,
Не заберуть до себе моряки.
Вадим Гаркавенко

На зорі, як роси впали на траву,
А сонця промені їх стали серебрити
Проводжала мати сина на війну,
Україну – неньку боронити.

Обійняла, поцілувала, до грудей притисла
Слізьми чорні кудрі окропила.
Три рази, як водиться, перехрестила,
— "Повернись живим синочку з перемогою", – благословила.

Син запевнив матір – " Так і буде,
Перемогою війну ми завершимо".
На плечі закинувши рюкзак,
Пішов до збору побратимів впевнено.

Синок від мами віддаляється і віддаляється
Вона коло воріт лишається тополею.
Молитвою із богом домовляється,
Не обділити її кровинку долею.

Промінцем її теплим ласкає
Пряді волос вітрець поглажує на голові.
А туга серденько матусі заповняє
Що там кровиночку чекає на війні ? …

Війни горнило смерттю диха.
Не затиха серени вой і війни грім.
Мільйони матерів плачучи молять бога,
Щоби він смерть від їх кровиночок відвів.

Яків Похиленко

Мати свічку погасила у кімнаті,
Окутала її самотню темінь нічна.
Звертається вона до бога у проханні,
Синочок у вісні з війни хай приласка.

І сон повільно в сновідінні їй являє,
– Передній край війни і сина у гармати.
Котрий снаряди у гармату заряджає,
Щоб орків за наругу покарати.

Гармата із прокляттям видиха снаряди,
Кожен з яких, точно у ціль лягає.
Син посміхаючись говорить : "не турбуйся мамо, гармата ця день перемоги наближає ".

Снарядом кожним, що у ворога летить,
Передаються і прокляття гармашів.
– Цей за наругу над Укрїною – орки приймайте,
– А цей за гіркі сльози матерів.

– А цей за побратимів, що загинули,
І за зруйновані міста.
За дітей що осиротіли,
Від усієї України помста.

-А цей зрубані мечем війни кохання,
Які гербарієм залишились в бутонах.
За сльози ангелів-дівчат і вдов страждання,
І пристарілих всіх українців в прокльонах.

Мати прокинулась від грохоту у сні гармати,
До образів, уставши, помолилась.
За дочок і синів, всієї України патріотів,
Христясь старесенька, як мати просльозилась.

А на столі годинник тіка, в холодній, темній хаті
В кроваті котик скрутивсь клубочком, не мурчить.
Син ще у пам’яті снаряди заряджа гарматі,
А у повітрі, на все селище, сирени вой гудить.
Яків Похиленко

У цьому болі — ти

Ця виснажлива боротьба.
Ще й місяця тут не минуло,
а я вже не знаходжу місця —
моє серденько так хоче
хоч вісточку твою…

Усього ж не вистачає — два слова.
«Як ти?»
— в кінці мого тяжкого дня.

Але ж я не слабка, я можу.
Витримаю все сама.
Усі перешкоди, усі незгоди —
пройду, не схиливши чола.

«Ну не доля», — скажуть ті,
у кого кожен день сірий.
Вони не мають кольорів —
я маю.
Та вже не сила
ними щось розфарбовувати…
бо поруч не ти.

І нащо ми тоді зустрілись?
Наше знайомство — без сенсу?
Хіба не для того воно було,
щоб дві душі
щастя творили разом?

У голові — сотні задач.
Всі хочуть розв’язку.

А ти маєш його?
Ні, звісно.
Бо я для тебе —
нічого простішого,
ніж сторінка інстаграмна
з поміж тисяч таких.

І от я знову плачу —
тихо, у свою перину.
Ламаю свою долю
теж тихо.

Ти моє перше.
І — назавжди.
Але не взаємне
те взагалі.

софія

Сидять в світлиці батько й мати,
де фото сина, на столі з війни,
чорною стрічкою на вугол перетяте,
посмертний орден поруч – на згадку для сім’ї.

Війна життя у сина відібрала,
батькам за непоправне горе – співчуття.
Сім’ю далеко не одну знедолила вона
синам і дочкам України перемелюючи долі.

Квіти живі на цвинтарі в надгробного хреста,
яким позначено його на віки місце.
Син не вступив у повноцінне ще життя,
тож внуки не порадують батьківськії серця.

Батьки у скорбі і уся рідня,
миті з життя синочка у пам’яті рояться.
Кровиночка уже не скаже: "ДОБРОГО ВАМ ДНЯ,
– і щиро з добротою посміхнеться… ".

Його невдіваний костюм у шафі висить,
гітара в скорбі у кутку пилиться.
І недочитаний роман, з його закладкою стоїть,
та фото довоєнне на стіні – щасливо посміхається.

У просторі, планети рух, без змін лишився.
Батькам, здається, що життя вже завершилось.
У долю сина увірвалася війна,
і шлях його трагічно припинився.

Яків Похиленко.

А серце мами гірко плаче,
Схиливши голову додолу.
Тебе, мій сину, не побачу,
Поки не вернуся додому.
В небесний край, де чудне світло,
Всіх нас спокоєм огортає,
Куди піднімуся я з вітром
Туди, де смутку вже немає.
Де стихнуть болі і тривоги,
Де міць журби покине душу,
Завжди там радісні дороги,
Тебе зустріти там я мушу.
І коли там мене зустрінеш,
Тебе пригорну до серденька.
Ти найрідніший мій синочок,
Згадаю, як ти був маленький.
Там ангели в небеснім краю
Будуть за всім спостерігати,
Будемо разом ми радіти
І щиро Бога вихваляти.

Любов Колодій