Живемо у світі жадібності, злості, ненависті.
З одного боку — все це.
А з іншого — добро. Тепло. Затишок, який здатен зігріти навіть найвтомленішу душу.
Але…

Хіба не цей бік варто обирати?

Добро чи зло?
Добре чи погано?
А хто вирішує, що є добром, а що — злом?

Я не говорю зараз про крайнощі.
Я не беру до уваги найжорстокіше, на що здатне людське тіло:
Війна. Насильство. Вбивства.

Бо що може бути гіршим, ніж забрати життя в того, кому його подарував Всевишній?

Гірше — забути про близького.
Пройти повз того, хто просить про допомогу.
Відвернутися від того, хто сподівався. Вірив. Чекав.
Ударити того, хто довіряв тобі більше, ніж собі.
Ранити поглядом.
Словом.
Або мовчанням.

А потім… сміятися.
Сміятися з тих, хто намагається змінитися.
Хто з останніх сил бореться за себе — а у відповідь чує насмішку.

А може, гірше — це судити?
Судити вибір. Вчинок. Шлях.
Засуджувати рішення, яке людина прийняла, бо не знала, як інакше.

Що тоді справді має значення?..

Можливо — вибір?
Простий. Невидимий.
Вибір, який ми робимо щосекунди.

Ти вже зробив вибір — читати ці рядки.
Ти зробив крок.
Крок до себе. У глибину.

Ти можеш піти. Можеш забути.
Можеш сказати «це не моє».
Але ж ти вже зробив вибір — залишитися.

І, можливо…
саме в цьому — твоя сила.

Софіія

Травень, чай, сонце пробивається крізь вікно.
Марія сидить, загорнувшись у ковдру.
Вона розуміє — залишилось небагато.
Зараз їй близько дев’яноста восьми.
Сидить. Відпочиває. Дивиться у вікно.
Промені падають на її ніжне, але так виснажене тіло.
За вікном літають весняні пташки — вони повернулися додому.
Ненароком Марія вирішує згадати все, що було так давно.
Починає з дитинства. Усміхається. Згадує, як добре було тоді.
Бігала біля дому, гралася, збирала квіти, щоб подарувати мамі.
Ох, мамо… Яка ж вона була красива, молода, квіткова.
Півонія серед ромашок.
Сльоза скотилася по старій щоці.

А далі? Що було далі?
Школа. Перша сигарета в ніжній дівочій руці.
Перший келих вина — гіркий, терпкий, дивний.
Танці. Перше кохання. Перший поцілунок.
Усмішка огорнула обличчя.
Випускний. Розлуки. Багато подруг.
А потім — перша зустріч.
Зустріч із коханим.
Пам’ятає, як він біг за нею, дарував квіти, водив у кіно, любив.
Вона й не помітила, як навчилась дихати тільки з ним.

Робота — бо ж треба.
Мріяла бути модельєркою,
але стала медсестрою — батьки сказали, це престижно.
Весілля. Перша дитина. Трохи декрету. Знову робота.
Робота. Дім. Готування. Раз на рік — відпустка.
На море, звісно, якщо пощастить.
Подарували будинок. Гарний, затишний.
Але вона хотіла квартиру — у центрі міста.
Та був дім.

Друга дитина. Знову декрет. Та сама робота.
Хобі… яке в неї було хобі?
Вона любила малювати.
Після роботи, коли діти спали,
а чоловік дивився телевізор — вона малювала. Тихо.
Бо він казав: «Це дурниця».

Знову робота. Вона віддала їй 38 років.
Діти закінчили школу. Відпусток більше не було —
потрібно було допомагати дітям.
Народилися внуки. Вона досі тихо малювала,
поки чоловік спав.

Пенсія. Грядки. Курки. Одне й те саме щодня.
Жодного разу не виїжджала з країни.
На морі була вісім разів.
Не побачила світ. Не купила машину.
Не здала на права. Нікому не показала свої роботи.
А це була її мрія.

Тепер сидить. Сльоза котиться.
Думає:
«Якби хоча б рік… повернутись у 22.
Я б спробувала все, чого хотілося.
Без страху. Без сорому.
Та яке їм діло? Хто вони, щоб судити?»

Шкода, що зрозуміла це так пізно.
Вона тихенько передасть ці слова своїм онучкам —
у надії, що ці прекрасні дівчата
проживуть своє життя без страху.
Софія

Сидить. Похмурий. Добрий.
Пронизаний останніми нотами життя.
Сидить і згадує. Те, що щезло так швидко,
так миттєво,
так безстрашно.

Антоніо — хворий.
Не може ходити.
Повітря лише наполовину заповнює його виснажені легені.
Іноді він бачить смерть.
А може, це тінь.
Або темний промінь яскравого місяця
серед глибокої ночі.

Лежить.
Поглядає на дружину.
Для нього вона завжди молода.
Він досі захоплюється її очима.
Колись він у них потонув — і тоне досі.

Розуміє: скоро піде далеко.
У невідомість.
У страх, що більше не побачить її.
Ні дітей. Ні онуків.
Навіть того сварливого сусіда,
що все життя гарчав.
А може… побачить?

Розум старий,
але ясний. Мудрий.
Він згадує.
Що зробив.
Де згрішив.
Кого не вислухав.
Кого нагородив добрим словом,
а кого вбив мовчанням.

Починається все з дитинства.
Воно було важке.
Батько залишив матір.
П’ятеро дітей.
Антоніо — найстарший.
Дитинства не було —
була лише допомога матері.

Школа. Неправильне оточення.
Пішов.
Знайшов світло.
Почав працювати.
Навчатись далі не міг — потрібні були гроші.

Зустрів любов усього життя — Марію.
У ній він побачив частину себе.
З першого погляду знав — вона його. Назавжди.

Вони кохали.
Одружилися.
Народили дитину.
Він працював ще більше.
Допомагав матері.
Годував родину.
Спостерігав за старими знайомими,
які будували свої “успішні” життя.

Хотів заздрити.
Але вмів тільки радіти за інших.

Він старався.
Боже, як він старався.
Все життя — для всіх.
Крім себе.

Не мав хобі.
Лише роботу.
Вмовив себе, що лити метал у форми — це захоплення.
Але десь глибоко,
в найглибшому куточку душі,
він це ненавидів.

Ніколи не виїжджав із країни.
Не бачив краси світу.
Не шукав себе —
лише закопував.

Забув про мрію.
А може, ніколи її й не мав.

Віддав життя іншим.
Якою ціною?

День за днем
доньки майже не бачили батька —
він працював.
Робив усе для них.
Дві принцеси.
Його Всесвіт.

У 58 — втратив ноги.
Покарання?
А може, душа втомилась
і просила забрати їх.
А може, так просто склалося.

Був удома.
Дивився чорно-біле телебачення.
Пив каву.
Намагався допомогти дружині.
Проводив час із онуками.
Дарував їм любов.

Іноді задумувався:
могло бути інакше.
Хотів спробувати садівництво.
Або деревообробку.
Але боявся.
Страх завжди був поруч.

Так і минули роки.

І лише зараз,
лише в ці останні хвилини
Антоніо зрозумів:
він хотів бути лікарем.

Його добре,
до найменшої частинки — чисте серце
могло б лікувати.
Могло б допомагати.
Могло б рятувати.

Він звільнився від страху.
Але тільки тепер.
Чи не запізно?

Розуміє:
міг усвідомити це раніше.
Міг змінити.
Міг розцвісти.

Шкода,
що більшість ніколи цього не зрозуміють.
Життя — одне.
Усі ми живемо його вперше.
Ніхто не знає, як правильно.
Але страх
може зробити нас сильнішими.

Він востаннє подивився у очі Марії.
Інакше.
Глибше.
Мудріше.

І з цим розумінням — пішов.
Туди,
де ніхто не знає, що буде.
Софія

Як з’явиться дурень один –
Так скаже нісенітницю одну .
Так підхоплять її , як істину одну єдину
Як те ,чого треба добиться,
Як те ,що треба зробити ,
Як ту правду світову,
А ні – то лише слова ,
які стали в безглузде речення
Які підхопили усі , не зважаючи ні на що і ні на кого .От дурнів і повно.
Андрій Дердюк

Грім гремить, і це удача,
Що це не вибух як завжди.
Блискавка в горизонті підсвітила,
А значить, ворогу нема куди іти.
Погода з нами! Пішла злива.
В болото їх танки не пішли.
Значить доля, нам жити присудила,
А ворогу прийдуть важкі часи.
Скоро донесуть нам плани командира.
Проведемо, війська ми наші до прорива.
Крок за кроком ми підемо,
Від посадки до села.
І так, волю, ми знайдемо,
Звільняючи великі всі міста.
Та коли до кордону всі дійдемо,
Смерть свою зіграє, сатана…..
Андрій Долгополий

Грім гремить, і це удача,
Що це не вибух як завжди.
Блискавка в горизонті підсвітила,
А значить, ворогу нема куди іти.
Погода з нами! Пішла злива.
В болото їх танки не пішли.
Значить доля, нам жити присудила,
А ворогу прийдуть важкі часи.
Скоро донесуть нам плани командира.
Проведемо, війська ми наші до прорива.
Крок за кроком ми підемо,
Від посадки до села.
І так, волю, ми знайдемо,
Звільняючи великі всі міста.
Та коли до кордону всі дійдемо,
Смерть свою зіграє, сатана…..
Андрій Долгополий

Кров незалежності в венах
Могутній дух в тілі
Прапор жовто синій
Тризуб тату на тілі

Україна моя ненька
Незламність наша сила
Тарасові вірші
В них наша віра

Хлопці чорнобриві
Краса українок
Збиває з ніг кожного
Козацький дух в тілі

Кохайтесь милі та не з москалями
Любіть країну неньку
До перемоги лишилось не мало
Та клятих Москалів здолаєм

І буде знов пісня
І буде знов свято
З нами є Божа віра
Будем перемогу знов святкувати
Елизавета

У когось затишок в кімнаті,
А в нас непрошена зима…
То як змиритись? як звикати?
Що вдалені і що сама…
Покинута сидить біля віконця,
Ні в чом не винна берегиня,
Що плаче і сумує без кінця,
Рідна чекає чоловіка й сина.
І подумками бачить нескінченно,
Читає він її листа з любовʼю,
Тримтячими руками то напевно,
А може навіть вже і з кровʼю…
Як видихає пар ,що йде від серця,
Ковтаючи,ковток повітря,
Як воно,згадуючи -бʼється,
..батьківський дім ,своє подвірʼя.
Так мріється бува хоча б на хвилю,
На мить в міцні обійми впасти…!
Попросить в Бога на колінах,
Не забирать єдине щастя!
Як би лиш тільки хоч могла,
Віддала б все на цьому світі,
Проте назавжди прокляла,
Хто забирає волю жити.
Чекає вірно ..й свято вірить ,
Коли наступить вже весна…
Коли повернеться ,віконечко відчинить ,
коли геть підуть ,
Ночі без сна…

Наталія Конькова

Заплющив ,очі -у нічному поєдинку,
Вже висохші уста і подих загубивсь.
Страшно заснути..думать всамотинці,
Страшніш -прокинутись ,ще раз зломивсь.
Котрий день долать з нелегким вітром,
Так бʼє щосили,що не можу далі йти.
Женусь надією в пітьмі за світлом,
Боюсь не встигнути …боюсь втекти…
Солодкий сон не буде вже ,як вперше,
І усмішку безжурну -не знайти …
Те тихе ,що жило в мені тендітним,
Хотіло спати…і на плечі цвісти…
Наталія Конькова

Ти кажеш: “Сильна, ти все подолаєш,
Життя — не для драм, а для нових доріг”.
А я щодня себе по крихтах збираю
І усміхаюсь… щоб не впасти до ніг.

Так, простіше жити, граючись злегка,
І не боротись з осудом безглуздим,
Часом видати себе за дурника,
Та знати, хто не вирізняється розумним.

Я відповім тобі: можеш очі ти заплющити,
Вдавати, що загоїв всі болючі рани,
Що сум і туга не приходять в ніч послухати,
Що серце не чекає більш омани.

Що твоє справжнє «я» не кричить, не рве,
Мовчить, бо ми наказали йому мовчати.
Але навіщо іскру ховати за ґрати?
Для чого, скажи, себе змушуємо тікати?

Мовляв, щоб, як здавалось, не збитись зі шляху,
Щоб до зірки дістатись крізь власний тягар.
Та десь не там ми вбили свій цвях у страху —
І вже не той смак: ні вогонь, ані жар.

В полоні навіяних ілюзій не ті вже пливем,
Мільйони спроб і часу — в нікуди…
Нащо виправдатись, якщо просто живем?
Кому ми й для чого крізь фальші ідемо туди?

Зупинись та озирнись: що справді варте?
Лише життя, лише ти, і душа, що не зрадить.
Не варті ні гроші, ні примхи, ні забаганки —
Лиш ми і наші душі по-справжньому ладні.

Тож мені ні до чого йти наперекір, по головах,
Золотом вкриватись чи слави жадати.
Не хочу марити, пірнати в казковий пісок,
Зрадивши те, що вже вмію в кишені тримати.
Наталія Конькова