Життя в боротьбі,
За кожен клаптик організму.
Рядом мати і лікарі стоять,
Все плине в очах.

Тільки слова:" Ми разом переможем",
Біла застигла нас зненацька.
Незабуватись, а йти вперед.
Ми діти-воїни постійні,

За життя і існування,
Треба міцність духа і терпіння,
Щоб хворобу здолати.
Знаємо що світ чудовий є.

Радісно ми зустрінемося,
Всі перешкоди здолаємо разом.
Будуть щасливі дні,
Зустрічей багато з друзями.

Надія в серці живе.
Ми любимо Вас діти постійно.
Як пташки літають навколо нас,
Весна на порозі настає.

Сонце засяє в душі.
Вийдемо на поляну разом,
І танок веселий покажемо,
Весь світ здивується від радощів.

Життя продовжується зараз.
Дякуємо вам продовжувати слова далі,
Підтримуємо їх в цій важливій боротьбі.
Дітей не покинемо на самоті.
Денис Третяк 12.05.2025
Денис

Люди втрачають кінцівки,
Люди втрачають людей,
Люди втрачають домівки,
Люди втрачають людей.

Ця війна — це не просто ігри,
Ця війна — втрата людей.
Це біль і горе, навмисне
Нанесені мільйонам людей.

Люди кричать так сильно,
Щоб донести до інших людей:
Ця війна буде постійно
Закарбована в головах у людей.

Ми не зможем не чути ті звуки —
Вибухи, гул, крики дітей.
І ми не зможем не бачити крові
На руках винуватих людей.

Бо не можна просто так стерти,
Забути про все, що болить.
Це завжди буде рана на серці,
Яка не перестане кровить.

Та не можна не чути ті крики
Простих, невинних людей.
Ніколи не зможем забути —
Люди втрачали людей.
Ластівка

Весь час йдемо по шляху,
І зустрічаємо різних людей.
Веселих і сумних,
У кожного своя доля.

Багато живих книг у нас.
Читаючи не вистачить часу.
Плине час і рух постійний.
Ми народ України Богом створений.

Виборюємо своє існування в світі,
Ми терпимо всі випробування,
Надія єдина у нас на існування.
За всіх ми пам’ятаємо.

Що Україна з попелу воскресне,
Народ нескорений і нездоланний.
Він переможе все зло,
Словами і зброєю в руках.

Ми спадок передамо своїм дітям.
Можливо після сліз буде усмішка,
Всім військовим і лікарям.
Шану віддамо постійно.

Повагу і спомини в пам’яті збережемо.
Місце Майдану народ об’єднав.
Сила і мужність єдина стала.
Сердця чутливі до любові.

Ми націю збережемо.
Можливо в майбутньому вічний мир буде.
Дітей виховуємо в боротьбі,
І цінність життя закладено в душі.

Людина живе свою мить,
Пам’ять Всесвіт збереже.
Любити і радіти, ми можемо зараз.
Цінуємо цей подих життя.

Дякуємо вам, що ви рядом з нами,
Як крапля роси на щоці.
Любити і прощати ми вміємо.
Бо серце живе і чутливе.

Єдина в рідній мові солов’їна,
Ми націю збережемо.
Народе мій любий і Богом хранимий.
Ми разом ворога здолаємо.

Денис Третяк 12.05.2025
Денис

Вона плаче,
Сльози витирає тихо під вікном.
Сильна наче,
Але не наповнена палким теплом.

Вона бачить,
Як життя стрімко проходить повз.
Вона плаче,
Бо застрягла у петлі власних умов.

Вона носить маску,
Посміхається, розповідає як усе гаразд:
“Наскільки ж я щаслива в власній казці!
Ой, і я не потребую всіх ваших порад”.

Вона заздрить,
Коли бачить сім’ї із дітьми кругом.
Її ятрить
Чуже кохання за вікном.

Вона бажає
отримати любов, повагу й ласку
Вона згасає,
Тому що втрапила в свою самотню підлу пастку.

Кар’єра, визнання і сцена,
Фанатів натовпи, численні виступи “на біс”,
Про неї пишуть всі – газети, жовта преса,
Але немає того, кому вона опише почуття в листі.

Вона обрала цінності найгірші –
це слава, гроші, стрімка й шалена популярність.
Але натомість кращі інші –
Сім’я, кохання й власна унікальність.

Яна Стаднічук

Тук-тук.. серця стук
так повільно і без бажання..
Тук- тук… обійми рук
дуже ніжно і як востаннє…
Тук-тук.. все пройшло,
Відкохалось і загубилось…
Тук-тук.. любов то зло.
Я дізналась і отруїлась…
Тук-тук.. усе мине.
Так всі книги розумні пишуть.
Тук-тук.. а щастя де?
Там, де вітер безумний свище…
Тук-тук.. забувай…
Амнезія – благословіння!
Тук-тук.. де той рай?
Як в любові нема спасіння…

Олена Канівець

Хтось запитає: «А чи варто?»
Хтось відповість, що: «Саме так».
«А чи не буде все це марно?
Чи буде вірно це ось так?»

Ось так продовжувались спори.
І філософія жила.
Хтось обіцяв зрушити гори.
Хтось жив, не маючи житла.

І запитання були вічні.
А відповіді – так собі.
Хтось говорив про потойбічне.
Хтось рвав сорочку на собі.

Часи минули… «А чи варто?»
«Так, так» – знов відповідь одна.
А запитань все ж так багато.
І відповідей множина.

Життя – суцільне те питання.
«А відповідь?» – «Є, саме так».
З собою лиш протистояння
Не марно… Вірно… І ось так…

12.05.2025
Назар Нечипельський

Ти не один. Але й не вічно хтось буде поряд.
У кожного з нас є друг. Той, що мовчки допомагає, коли світ валиться. Той, що не чекає вдячності, А просто поруч — завжди.
Він відкладає свої справи, Біжить, коли ти кличеш, Тягне тебе з ям, у які ти сам заліз, Не дорікає, не кричить. Просто тягне, бо вірить — Ти зможеш. Ти змінешся. Ти виростеш.
А ти? Ти звикаєш. Спершу цінуєш — потім ігноруєш. Слухаєш, але не чуєш. Мовчки чекаєш, що врятує і цього разу. Що друг — це такий собі запасний план, який завжди витягне, виправить, вирішить.
Але друг — це не раб твоїх помилок. Не чарівник, не пожежник для твоїх проблем. І день прийде. Коли він мовчатиме. Не злісно, не з образою — а з мудрістю.
Бо зрозуміє: Допомога без меж — не рятунок, а кайдани. І поки ти не навчишся стояти сам — жодна рука не зробить тебе сильнішим.
Він відступить. Не щоб покарати — щоб дати шанс. Шанс подорослішати, Шанс взяти відповідальність. Шанс зрозуміти: У житті немає вічних рятівників. Є ти — і твої рішення.
Цінуй друга, поки він поруч. Поки ще радить, підказує, підтримує. Бо дружба — це не обов’язок. Це дар. І якщо ти його не бачиш — рано чи пізно втратиш.
Ілля

Нас змалку усі вчили не брехати. А дівчина брехала як могла. Вона усім брехала що все добре,вона уже брехала і собі сама. Стіна лиш сіра смутку затягнулась. І дівчина боялася втратити і бути зайвою також боялася. І ніби сильна та усе ж слабка за маскою сховати все можливо,але в середині вона вже ледь жива. Тож дівчина погана? Чи жива ? Якщо брехня єдиний вихід то через неї буду йти одна
Промінь світла

Пам’ятаєш, як добре нам було колись? Як були ми малі й не знали страху? Як бігали босі у траві по коліна, І шукали пригод — хоч би де, аби разом?
Скільки ми мріяли, скільки сміялись… Сварились, мирились — усе, як завжди. І в битвах за дівчат стояли до краю, Бо серце юнацьке — вогонь і мечі.
Ми крокували життям без карти й плану, Та мали найважливіше — дружбу. Біля вогнищ будували цілі світи, Мріяли гучно, до ранку, до зір.
Пам’ятаєш наші безсонні світанки? Як небо червоне стікало крізь листя? Як на дахах ми рахували зірки Й вірили — вічність усе збереже?
Мріяли стати кимось великим, Будівельниками мрій, героями часу. Сміялися з дорослих, з правил, з буднів — Бо були впевнені: світ буде наш.
Ти вмів радіти найпростішому: Ковтку дощу, теплому хлібу, Шороху листя, запаху дому… І я досі чую твій сміх у вітрі.
Та нині ти мовчиш під землею сирою, І тиша між нами гірка, як вина. Ти пішов раніше — без слів, без прощання, А я залишився… сам, серед дня.
Лише спогади ще гріють душу, Та серце стискають, мов лід, навпіл. Я часто бачу тебе уві сні — Смієшся, гукаєш, мов усе, як колись.
Тепер я сідаю на ту ж саму лавку, Під старим кленом, що пам’ятає нас. І мовчу. Бо здається — ти поруч. Ти живеш у думках, у кожній хвилині.
У піснях, що ми разом співали, У дорогах, якими ходили вдвох… І я вірю — ще зустрінемось знову, Десь там, де не болить, де спокій і світло.
Бо справжня дружба не має кінця. Лиш змінює форму. І чекає. Там.

Ілля