Серце тремтить — і тіло болить.
Та я вже не можу хворіти.
Це не тіло — це душа мовчки кричить
І в одвіччя готується відійти.

— Хто ти? Людина? Біса тінь?
Чи тварюка сліпа і лиха,
Що навіть моя сильна рука
Не в силі тебе здолать?

— Я не біс, і не тварина,
Я — дитина вогню,
Сили любові,
Що не йде у забуття.
Я — з України.
У мене є рука,
Що не за життя тримається,
А за правду.

Може, слабша вона —
А може, сильніша,
Але не пустить вона
Україну у забуття.

Тому я тут.
Я стою — і не піду з тобою.
Бери тих, що вище.
Бери тих, що "сильніші".
Вони не знають ні правди, ні болю,
Ні брехні, ні поля пшеничного.

Вони прийшли в наш дім —
Із чужої хати.
А я — господар,
І брат,
І жінка заміжня,
І мати.

Не пущу свиню до столу багатого —
Там сидять мої діти-вогнята.
Ті, кому я силу дав,
І долю.
У мене немає вже сили
Тримати руку,
Що тримає ката.

Ну добре, життя,
Я піду поруч з тобою…
Але тримай мого вогня.
Бо спалю —
Твого.
Анатолій

Мама сказала: *злидні — одне лиш слово*,
Сірі будні, мов хмара ранова.
Уравніловка — всі як один,
Одяг однаковий, душі — мов тінь.

Не виїзні, мов за ґратами ми,
Мрії зів’ялі, немов дерева зими.
Купити нічого — все за межами сну,
Життя — це чекання, без кольору дну.

Плакала країна, злягла в журбі,
Коли пішов "великий" в свої гроби.
Мама, ще дитя — їй було десять літ,
Пам’ятає: сльози й пустий соцсвіт.

Брєжнєв помер — і в серцях тривога,
Та чи була то туга, чи полегшення Бога?
Чи просто ще день із сірого ряду,
Де радість — мов тінь, що тане без сліду?
Анатолій

Мама сказала — *злидні!* — і сльози в очах,
Совєтський режим — то біль у кістках.
Уравніловка, брудна як лайно,
Вкрала дитинство, розтоптала вікно.

Не виїзні. Гнилі кордони.
Сірі будні — мов табори зони.
Однакова форма — однакова смерть,
Ніхто не мав права ні жити, ні йти.

Купити нічого. Черги, талони.
За хліб і свободу — кайдани, заслони.
Крізь зуби співали про "світле життя",
А серце кричало: *брехня!*

Пам’ятає мама, як плакала тінь,
Коли той брєжнєв здох у гнилій труні.
Країна ридала — не з болю, з печалі,
Що страх ще живий, що зміни не далі.

Він був не "вождь", а гнильна рана,
Що точила кров із серця Степана.
Совєтська влада — ти чума і гріх,
Тебе проклинає кожен наш дих.

Ти вбила мову, ти душу палила,
Та Україна — жива, не зломила!
І поки в нас серце, вогонь, і мечі —
Ми плюнемо в морду тобі уночі!
Анатолій

Перший вересень — Польща горить,
Німецький чобіт — смерть шле й кричить.
Та не один вовк — зі сходу другий,
Радянський меч теж ріже округи.

Сімнадцяте — Сталін вступає,
На землю Польську армії ллє.
А двадцять другого — святкують хижаки,
Ділять державу, стирають роки.

Брест — не місто, а символ ганьби,
Німець і совєт — пліч-о-пліч, як пси.
Договір дружби, зрада в рядках,
Кров на папері, смерть у словах.

Західна наша — шість областей,
Входять до складу чужих дітей:
Волинь, Львів, Рівне і Тернопіль,
Дрогобич, Станіслав — меч надії топить.

Червень сорок першого — Львів встає,
Стицько проголошує: "Воля іде!"
Та німець мовчить, обіцяє, не дає —
Знову зрада. І тінь у путі стає.

Північна Буковина й Хотин — мов сльоза,
У Молдові нова з’являється РСР-поза.
Все — радянізація, знищення суті,
Мову стирають, волю кладуть у трути.

Та недарма створювались ряди,
ООН і ті, хто хотів свободи.
У серцях — вогонь, у душах — клинки,
Боролися ті, що любили вінки…
Анатолій

Я так сумую за тобою хоча не бачила вживу.😭
Мені так самотньо без твоїх жартів. 💔
Без твоїх побажань на добраніч до сну.😞
Коли ти написав що нам не по дорозі моє серце розбилося вщент. Мій жарт про те що я хлопців колекціную чи був причиною цього. Чи просто ти шукав якусь причину щоб більше не мати нічого зі мною спільного і всьо книжка закрилась тебе нема душа болить і сльози лють градом за тобою хоча ти є ти не мертвий. Між нами вулиці і будинки чимала відстань я тобі скажу я б її подолала заради тебе. Але чи б ти подолав заради мене. Хоч крок. Мені цікаво чи ти думаєш про мене. Чи я лишила слід в твоїй душі. Моя душа моє серце кричить і хоча моє бажання здійснилося і за вікном падає сніг мене це не тішить бо думаю лише про тебе . Не про погоду не про майбутні екзамени із мікри. Лиш ти в моїх думках і я тобі скажу що це складно сказати собі що все кінець не було нас і не буде ми лиш знайомі навіть не близькі. Ти був тим на чиї повідомлення я чекала хоча в тих повідомленнях не було сенсу . Я їх перечитувала і думала гадала як тобі відписати. І так ти правий я тебе боялась але не в поганому а позитивному сенсі. Чому інколи ігнорила не відповідала бо боялась що ти не сприймеш мій молодий вигляд мене мою душу. Я боягузка я інтроверт. Мені не вистачало сміливості бути ким я є. Так я виглядаю зовні як дитина але в паспорті мені 19 і в глибині серця я давно вже не дитина. Я хочу бути як всі. Зустрічатись, цілуватись, навчитись готувати(персикове варення і твої улюблені пиріжки).але в нас не склалось ти напевно вже із іншою є. Сподіваюся що ти щасливий і здоровий. Хай буде твоє життя довге а здоров’я міцне. А я стану тою ким маю стати. Я переживу цей біль залікую рани і можливо знайду того хто прийме мене такою якою я є. На вуличках Львова ми будемо десь ходити але окремо я і ти. Ти будеш у церкві служити а я буду десь поряд зовні на вулиці йти. Коли ти закінчиш служити службу тебе вдома чекатиме сімя. Гарна дружина і діти. А мене чекатиме мій чоловік і мої прекрасні маленькі діти. Можливо я не згадаю навіть тебе твою посмішку. Очі і брови. Але коли мій чоловік принесе персикове варення я згадаю про це і зненавиджу все що пов’язано із персиками зайчиками і пиріжками бо частиною цього був колись ти. Гаразд треба закінчати цей сумний прозовий вірш. Прощавай! Мені сумно але це пройде. Головне щоб ти був щасливим і твоє життя було повне світле. Я відпускаю думку про тебе про твій чарівний вигляд і все. Я помолюсь за тебе. Я завжди подумки в молитві згадуватиму імя твоє. Прощавай.

Ластівка

У кожного бувало,
Що аж серце завмирало.
Перед поглядом її —
Все тремтіло в глибині.

Я тонула в кожнім слові,
Немов риба у воді — без надії,
без мети я шукатиму завжди

vinegret

Я не кричу — бо крик давно помер,
Він у мені давно затих назавжди.
Моя душа по швах давно пливе,
А тіло — тінь, без права і без правди.

Вечерю він готує на моїх кістках.
Жує мовчання, запиває кров’ю.
Кусає пам’ять, страх — не просто жах,
А потім гладить… м’яко… чи з любов’ю?

Це розп’яття на ніч.
Теплі долоні — як полум’я печей.
Він торкається, ніби ріже мечем,
і шепоче: “Ти ж моя. Вже не втечеш”.

Моє “ні” — як повітря, ніхто не чує.
Моє “досить” — загублено між стін.
Мене вже нема. Тільки тіло ночує
в домі, де пекло мовчить — день за днем без змін.

Я розбита не в ранах, а в нервах.
Він гвалтує не тіло — гірше: саму суть.
І з кожним “люблю” я стаю ще мертвіш,
бо любов — це кайдани, що більше не змусять іти… лише гнуть.
Марта

Вона все йшла – вона без сну,
І зупнилась на мосту.
Вона ж чекала день за днем,
А він пішов лише-лише тінь.

Останній крок і гучний сплеск,
А далі, тільки ніч й вода.
Під хвилею тепер вона,

І кров, і страх, і висота.
Хоч в ній було нове життя,
Та вже нема, його нема,
Її любов була сліпа.
Ангеліна