Бачиш, яке це дивне життя…
Як складеться воно — ми не знали.
В кожного з нас була своя боротьба,
Але спільними вулицями по місту блукали…

Перша зустріч так швидко майнула,
Всі розійшлись, роки все байдуже минали.
Тільки от тепер, вдалині, вона спалахнула —
Та іскра, на яку ми взагалі не чекали.

Я б віддала все, щоб іти — рука об руч,
Щоб нічого з того, що є, в нас не вкрали.
Як же іноді ми не помічаєм: хто поруч…
Все було би інакше… Як жаль, що цього ми не знали.
Наталія Конькова

И я не знаю сколько раз
Ты умирала в моих глазах
Ты шла, как тень среди огня
Стирая нежность у меня
В глазах искрилась пустота
В них пела мёртвая звезда
Ты умирала — вновь жила
То льдом, то пламенем была
Но я, как ворон у окна
Считал паденья — не вина.
И каждый раз, когда прощал
Внутри себя я умирал
Воскреснуть мог бы для греха
Максим

Такого сина мати, просто щастя,
Надія ти і гордість у сім’ї!
Вмієш своїх цілей домагатись
І знаєш як здійснити мрії всі.

Завжди турботливий, уважний, чуйний,
Лиш ти, синок, таким вмієш бути.
І серед справ своїх знайдеш хвилинку,

Щоб квіти принести, чи просто зазирнути.
Хай по життю тебе веде удача,
Щоб був майбутнім задоволений своїм,
Успіху, радощів і друзів справжніх,

Тобі любимий Син,
Щоб сонце над твоєю головою світилося,
Радість наповнила душа,
Миру і радість лунали повсюди.
Люби і кохання весь час -це дар від Небес тобі мій сину.

Денис Третяк 28.05.2025
Денис

Де нещастя війни, біль та жах!
Крик поранених, голос комбата!
Ви виносили нас на плечах,
Зовсім юні, дівчата сан- бата!

Що-секунди, тут" смерті -приліт",
І земля під ногами тремтіла,
Та з кровавого "пекла" на "Світ",
Ви виносили "душі" і тіло!

Уклін доземний сестрам, матерям,
Жінкам, що стали в стрій в лиху годину,
Медсестрам, лікарям та снайперам…
Всім тим, хто захищає Україну!

І вічна пам’ять тим,хто не вернувся,
Сміливо прийняв свій, останній бій,
Та пташкою, до "раю", повернувся,
Поповнили на вік, "Небесний стрій"!

І крадькома, зняв долонею сльозу,
Обняла мати, хлопчика -дитину,
"Ти вже"дорослий", бережи сестру!
Я, мушу йти, щоб зберегти, країну!"

Денис Третяк 28.05.2025
Денис

Кожного в житті є
Те місце ,де
ідуть вони туди ,
як в пекло,
Де чорти танцюють сальсу
Ще з часів поеміліту ,
Де радость заборонена давно,
Де розчарування-
на кожному куту.
Лиш чорти над головою
Продовжують свій веселий тан.
Андрій Дердюк

Бабин пай
Пише всім листа бабуся:
"Приїжджайте, рідні, в гості!
Я на вас хоч подивлюся".
Та рідня відповідає:
"Знаєш, бабо, як буває —
Нам же ніколи сидіти,
Нам би гроші заробити!
То робота, то навчання,
Все життя — одне страждання.
Ніколи й перекусити…
Тож у гості й не проси ти".

І отримала вона,
що у них часу нема.
Так старенька сумувала,
з городу все зібрала,
Самогону нагнала…
А тоді — тихенько, смирно
Богу душу й віддала.

Тут наїхала рідня —
і далека, і близька.
Всі хотіли зразу в рай,
поділити бабин пай.
Притягнули мотузок,
щоб побільший був кусок…
Хочуть так собі забрати —
Всі побігли в поле з хати.

Але що воно за диво?
Адвокат читає чтиво:
Заповіт лишила стара.
Тут пішла така жара,
Що зібралось два села
На виставу подивитись,
Як рідня почне сваритись.

Там написано було,
Що сміялось все село:
"Рідних і близьких я цілую,
Хату й землю подарую
Я священнику Петру
В той же день, як я помру.
Ви, рідня, відпочивайте,
Не сумуйте та всі знайте:
Якщо часу в вас немає,
Щоб побачити живу,
То не треба й приїжджати,
Коли навіть і помру".
Валентина Харченко

Сидиш чи стоїш –
Один-єдиний,
Коло тебе повно люду –
І ні з ким не заговориш
А що поробиш , коли вчора
Добре усе було ,а сьогодні –
Як Приблуда , чи сирота
Стоїш один ,самотній
І нізким не говориш.
А душа реве та стогне
Біль самотності тяжка ,
Ну що поробиш ? лиш терпіти
А серденько болить – і нічого
вже не зробиш.
Андрій Дердюк

Люди – то цікаві є створіння,
Від них почути можна безліч нетерпіння.
В один момент ти чуєш: "Поможи!", а в інший – вже: "Навіщо?".
Часто чуєм ми слова, щось на кшталт бадьорої промови, промови «переможця».
Але це все – брехня!
Як же пояснити столь властивий нам перфоманс:
Егоїзм? Песимізм? Може, реалізм?
Усі ми сподіваємось на безросудний альтруїзм,
Але людина – то важке створіння.
Якби була така можливість, жити за принципом безсмертного,
«Врятуй мене, але не смій нічим ризикувати!» –
Якби такий рятунок був можливий, тоді людей у світі було б більше.
Sovnik

Чи винна дівчина у тому,
шо кохає, а ти — ні,
але тримаєш біля себе,
зневагу й біль їй даючи.
Включи людське, не будь стіною — вона не твоя.
Піди. Нічого не пояснюй.
Ти зробиш краще не тільки їй.
Замовчи. Піди хутчіш.

Вона — як квітка, що в тіні,
яку ти сам туди поставив.
Не поливав. Не доглядав.
Просто дивився,
О, як гарно в’яне
і тухне у пітьмі.

Піди, як хмара,
що закрила небо.
І більше не вертайся
у життя її.

Вона розквітне.
З болем, ще сильніше.
І не згадає більше,
що поряд хтось її губив.

А ти?

Юлианочка

Ми пережили
Біль, страждання, ненависть,
Ми пережили голодомори,
Пережили знущання —
То чому не можемо пережити це?

Нас ламали крізь століття,
У вогні, у тюрмах, на землі своїй,
Нас палили, кидали в могили,
Та ми вставали знову, як живі.

Ми — з крові тих, хто бився у повстанні,
Хто хлібом ділився у холодні дні,
Хто молився в тиші під іконами,
Хто не зрадив рідної землі.

Тепер знову дим і вибухи над полем,
Знову ворог хоче загнати нас в тюрму,
Але ми встаємо — і мов буревії
Готові стерти його в пилюгу й тьму.

Бо наша пам’ять — кістяк і сила,
Бо наші діди — то наш вогонь,
І ми пройдемо це, як проходили інше,
Бо в нас Україна одна на трьох.

На життя, на смерть, на безсмертя.
Микита Литвиненко