Пороху смак, в повітрі завис.
Орки штурмують , йдучи на "спис".
Оборони лиш лінію вони перетнуть,
відразу до пекла всі і ідуть.
Із сонцем зі сходу ракети летять.
Їх летить не одна і навіть не дві
З пів сотні летять
Й це ще не всі!
Системи збивають!,
нажаль не усі.
Міста у розрухах,
а люди в крові.
Вмирають безвинні,
На втіху москві.
Вони веселяться
Й радіють цьому.
Але прийде той час,
Відплати кремлю!

Андрій Долгополий
Андрій Долгополий

Скрізь, навкруги, смута одна.
Куди не поглянь, скрізь клята війна.
В окопі, Герої, життя покладають.
Цивільні, під ворожі ракети завжди потрапляють.
Пороху присмак в повітрі завис,
Чергового болю, ворожий снаряд, нам приніс.
Кров’ю і потом тіло залило,
Як же все це, людям, набридло.
Злість та ненависть всіх охопили.
Смерті ворожої все більше хотіли.
Ми мирний народ, і завжди так було.
Та бидло кремлівське, в нас
Воїнів відкрило.
А зараз не знає, що з цим робити.
Здаватись не хоче, бо йому вже не жити.
І як би від смерті він не втікав,
Та в котел зі смолою він вже попав.
Для нечистої сили, місце одне:
кремлівських бандитів, пекло вже жде!!!

Андрій Долгополий
Андрій Долгополий

Дивлюся на небо. І що я там бачу!?
На метр квадратний, зірок менше, ніж дронів літає.
Але це ніщо, колу звуку немає.
Які ж не приємні звуки дроту й снаряду.
Почув свист снаряду, потрібно лягати, а краще в окоп відразу стрибати.
Якщо ж ти дрона почув: швидко РЕБа потрібно вмикати,
Та коли такого нема,
Біжи та хрестись – доля така.
Андрій Долгополий

Невже весь світ з розуму зійшов?
Невже в 21 столітті можливо, безкарно, вбивати?
Невже життя нічого не значить?
Невже можливо дивитися як вбивають та мовчати?
Невже, невже ,невже вже звучить як прокляття?
Чому часи такі настали?
За що ми Бога так дістали?
За що російська саранча на нас напала?
За що українців століттями вбивають?
Коли прийде просвітлення до нас?
Коли від нас відчепляться усі?
Коли спокійно люди заживуть?
Коли почнемо помирати від природи?
Коли закінчать нас вбивати без тривоги?
За що перед Богом завенили?
За що таку долю заробили?
За що, Боже , розкажи!
Скажи коли наші муки зупиниш ти!
Коли ми розпочнемо боятися лиш грому?
Коли лиш блискавка сліпити буде?
Коли тривога за побратима, що в окопі пропаде?
Коли окопи не будуть мать потреб?
Прости, Боже, що так образили тебе!
Прошу людей без винних хоч спаси!
Хоч кажуть що дітей не розділяєш!?
То відчуття що про нас іноді і забуваєш.
Андрій Долгополий

Війна іде тривалий час
Вона все випалить у нас
Душа горить вогнем пикельним
Тіло стало безпроблемним
На втіху ворогу – люди масово кричать,
А ворог атакує без пробудьньо,блядь
Будинки вщент, і кров річкою біжить,
Скільки ж горя ви нам принесли, не має більш ні однієї для вас сльози.
Кричить душа, в горі над тілом мервим.
Брат за братом поляга,
коли ти здохнеш сатана?
Вмирать ти будеш, полюбе
З тобой гівно хай все піде!
Андрій Долгополий

Перестаньте тикати в них пальцем!
Так не такі як ми,
Вже давно не такі як ми,
Вони одягнені –
В подекуди порвану військову форму,
Їхнє тіло покрите ранами,
А в серці їх біль і жах!
Вони не такі як ми,
Вже давно не такі як ми,
Вони бачили те
Чого не бачили ми,
Десь там на нулі
Вони вмирають за нас!
Ви називаєте їх героями,
Але боїтеся їх,
Тикаєте в них пальцями
І промовляєте своїми ганебними вустами
« Пасматрі какой уродлівий дяденька»
Перестаньте благаю вас
Це крик душі і серця мого
Я не плачу це просто
Біль мій говорить за мене.
Перестаньте тикати в них пальцем.
Бо вони не такі як ми,
Вони вже давно не такі як ми.
Helen

Коли страх став таким сильним?
Коли річка потекла в сторону?
Коли ти пішла від мене?
Коли я почав пити?
Мабуть, тоді, коли —
Ти, тримаючи дитяче взуття,
Сиділа біля калюжі крові.

Це була наша дитина.
Я досі задаюся питанням:
Як все так вийшло?
Як все так знищилось в один момент?

І зараз у будинку,
В нашому будинку,
Вже немає твого запаху,
Твоїх речей,
Та твоїх очей,
Твоєї усмішки —
Вони мов океан,
Мов кришталевий посуд:
Такий гарний,
Але такий крихкий.

О, люба, я вмираю.
А ти про це й не взнаєш
Helen

Я кохаю лише тебе,
Шукаю погляд лишень – твій.
Винюхую як пес
Твій запах,
Твій дорогий парфюм.
Чому ж так сталося?
Не знаю, і не думав я тоді про це.
А зараз й не шкодую
Про все.
Чому ж?
Не знаю, можливо,
Тому що ти тепер моя?
Helen

Весільна сукня на мені,
І сльози льються вже рікою.
Чому ж так сумно на душі?
Що знову коле у грудях?
Твоя брехня.
І твоя зрада.
Зробили з мене дівчинку плаксиву.
Сиджу – я , біля моря почуттів,
Незрозумілих і болючих.
Мені так сумно, гірко стало,
А ти з другою під вікном.
Цілуєш її в щоки,
Як я свого ведмедя у дитинстві.
Ти більш не мій,
Не мій коханий чоловік,
Не моє серденько –
Тепер не мій.
Ти просто спогад,
Що я забуду.
І порину у щастя-гори,
Де б я з тобою не була.
Helen

На зустріч шторму
Я лечу.
Мене звуть Лесі, я бурчу.
Я крикну в вирій:
Гей, хто там?
Там десь мій дядько під ґрунтами,
Лежить солдатиком в труні.
1я думаю:
Про нього – усі ці дні.
Я знаю, що смерті не боявсь він.
Та я боюсь.
Але лечу на крилах страху.
Врятувати своє життя –
Від краху.
Helen