Вшануй не востаннє Героя.
Нажаль, повернувсь «на щиті».
Пішов до «Небесного Строю»
З думками на самоті…

Шануй тих, хто бореться далі.
Кого не лякає різня.
І тих, хто допомагає.
Щоночі, щоранку, щодня…

Шануй, хто не втік, хто не втратив.
Хто вірить в майбутнє своє.
Людину в собі хто не стратив.
Не ділить на «моє і твоє».

Шануй, пам’ятай всіх, хто поруч.
Піклуйся, потрібно кому.
І тих, потребує хто поміч.
Пливти нашому ще човну…

Звичайно, не так це все легко.
Тримайся, себе опануй.
Зусиллям поборемо пекло.
Борись… В кулак волю… Шануй…

24.04.2025
Назар Нечипельський

Наше Слово
Живе вічно.
Вражим колом
Не скалічене.

Наша Мова,
Наша Пісня
Ллються знову,
Не запізно.

Наша Слава
Всім відома.
Дух незламний
Всім знайомий.

Наші Вчинки
Зрозумілі,
Без зупинки,
Невразливі.

Наші Ду́мки,
Наші Дії
На малюнках
Бачать Мрії.

Незакінчені
Ці строки.
Перелічено
Лиш трохи…

25.04.2025
Назар Нечипельський

А що може краще,
Ніж жити в країні своїй?
Невже буде краще
Жити у країні мрій?

І що ти побачиш
У світі окрилених мрій?
Лише передбачиш
У думці своїй новій.

А може тобі це не треба?
Чи може біжи туди,
Якщо в тебе є та потреба.
Чи захочеш вернутись сюди?

Вирішуй, на все твоя воля
І сила, і думка твоя.
Чи може там неволя?
А тут – країна своя.

Чи може ти божевільний?
Можливо такий же, як я?
Живи у країні вільній.
Живи, як це роблю я.

26.04.2025
Назар Нечипельський

Обращаюсь я к вам, россияне.
Уходите с нашей земли.
Никакие вы не славяне.
Не потомки вы нашей Руси.

Уходите к себе – там живите.
Не зовёт вас никто к себе.
Беспредел у себя там творите.
И порядки диктуйте себе.

Ненавидят вас Мир и народы.
Не хотят с вами что-то делить.
Вы – недуг на теле Природы.
Как так можно на свете жить?

Не нужны не советы, не речи.
Не поступки, слова – ничего!
Уходите к себе, подалече!
Вот, что хочется, больше всего!

За поступки свои вы ответите.
Наказание настигнет вас всех.
Вы почувствуете и заметите.
Как не станет на свете вас всех…

25.04.2025
Назар Нечипельський

Обращаюсь я к вам, россияне.
Уходите с нашей земли.
Никакие вы не славяне.
Не потомки вы нашей Руси.

Уходите к себе – там живите.
Не зовёт вас никто к себе.
Беспредел у себя там творите.
И порядки диктуйте себе.

Ненавидят вас Мир и народы.
Не хотят с вами что-то делить.
Вы – недуг на теле Природы.
Как так можно на свете жить?

Не нужны не советы, не речи.
Не поступки, слова – ничего!
Уходите к себе, подалече!
Вот, что хочется, больше всего!

За поступки свои вы ответите.
Наказание настигнет вас всех.
Вы почувствуете и заметите.
Как не станет на свете вас всех…

25.04.2025
Назар Нечипельський

Не відмовляй собі в бажанні,
Душею як бажаєш ти.
Не відмовляй собі в коханні,
Якщо кохаєш серцем ти.

Не відмовляй очима в правді –
В очах побачать все одно.
І не будуй думки на зраді –
Бо затягнуть тебе на дно.

Сприймай усе із розумінням
І спокійніше будь завжди.
Якщо чекаєш – то з терпінням,
Не втратити щоб назавжди.

Як пробачаєш – будь відкритим.
Завжди пробачать так тобі.
А як потрібно – будь закритим,
Притримай краще при собі.

Якщо промовив – не цурайся,
Ніж промовчати все життя.
Живи, радій і надихайся,
Хоч і бурхливе те буття.

30.04.2025
Назар Нечипельський

Голуб миру калину несе
В душу дитини він загляне
Своїми малими очами побачить
Як дитина в душі плаче
Бо дитина миру хоче
З батьком грати вона хоче
Та немає миру в країні
Бо ворога не вигнали ми ще донині

Ксенія

Мені так хотілося світла —
Та раптом почалась гроза.
І дощ прикрив мою сльозу,
Що скотилась з мого лиця.

Я мріяла про теплу ніжність,
Про промінь сонця, що давав надію.
Я вірила у щиру вічність,
Де світ — яскраве полотно.

Я так раділа, коли була мала,
Та подорослішавши, зрозуміла,
Що щаслива була, поки не стала сиротою.
Тепер я йду по світу, чекаючи,
Коли торкнеться мого плеча татова рука.

Я покірно стояла,
Коли рушилась з під ніг земля.
Я знемагаючи далі крокувала,
Бо на моєму небі так ярко світила зоря.

Я навчилася відбудовувати
Руїни свого життя.
Я каялась бути сильною дівчиною,
Бо у мене вірила моя сім’я.

Відтепер — часи повстання.
Та як безмежно благає душа
Батьківського тепла…
Відчуття безсилля — немов беззахисне дитя.

Та жорстоке життя мене навчало —
Цінувати те, чого на разі вже нема.

Я вірю — серце не згасає,
І крізь усі шляхи буття.
Для продовження мого роду
Потрібна тільки я.

eneli

"Що таке мистецтво?"

Мистецтво — це не просто картина на стіні і не бронзовий бюст у музеї. Це не тоді, коли хтось каже: "Оце шедевр, бо так вирішили." Ні. Мистецтво — це коли щось всередині стискається або вибухає. Це коли ти бачиш — і забуваєш дихати.

Неважливо, скільки ця картина коштує і хто її намалював. Якщо вона тебе не чіпає — це просто фарби. А буває — малюнок олівцем на зім’ятому аркуші, але він про тебе. І ти вже не можеш відвести очей.

Мистецтво — це не про красу. Це про правду. Про тебе. Про спогади, що гріють. Про біль, що кричить. Про мрії, які ти боїшся сказати вголос.

Тому не треба мені "це шедевр, бо його в музеї повісили". Мій шедевр — це те, що я відчуваю. Бо мистецтво — не в рамці. Воно — в мені.

І ще одне — про справжнє.

Мистецтво — воно двостороннє. Комусь подобається одне, комусь — зовсім інше. І якщо хтось каже: "Оця картина найкраща у світі" — нехай думає так. Бо кожному — своє.

От мені, наприклад, подруга подарувала малюнок. Так, там щось нерівне, щось неохайно, але мені — тепло. Бо це не просто папір. Це зроблено для мене, з душею, від рідної людини. І мені не треба "ідеально", мені треба щиро.

Оце і є моє мистецтво. Тому що воно — живе. І воно — моє.
Поліна Бурлаченко

Я — поетеса, та, що мовчки кричить,
Нехай не читають — я в тиші зросту.
Я — поетеса, та, що в серці звучить,
Нехай забувають — я правду несу.

Я буду вважатися нею, поки люди читають,
Перечитують мої, не свої, думки,
Буду вважатися нею, поки люди тримають,
Тримають мої думки в своїй голові!

Люди не знатимуть рис мого обличчя,
Але памʼятатимуть, певно що, слова!
Хай вони забудуть мої маски на обличчя,
Але пригадують мої улюблені слова!

_____

У світі, де голосів забагато для пʼєс,
Де кожен рядок – мій тихий протест,
Бо серце мовчить, не чують сердець,
Я пишу у пітьмі, я в словах – маніфест.

Бо тут я ніхто, немов моє імʼя – ніяке,
Бо я поетеса – нехай світ не приймає,
Бо тут я ніхто, немов мій світ – решето,
Бо я поетеса – нехай моє слово зникає.

Бо я тут ніхто – я не благаю чудес,
Та кожен рядок – мій тихий протест.
Бо я тут ніхто – лише шепіт з небес
Мене не почують- не кинуть і жест.

Лікіанна