В твоєму мовчанні була ціла прірва,
Вона була прямо між нами з тобою.
В твоєму мовчанні творилися звірства,
Навіщо ти це робиш зі мною?

В цю прірву з тобою летіло геть все,
Від кохання і мрії до образи і болі.
В цій прірві з тобою пропало геть все,
Немає нічого з собою, ні болі, ні солі.

Почув би мене, коли від болі кричала,
Коли від страху шпалери зривала.
Почув би мене, коли благань я прохала,
Коли ночами ридманням ридала.

Але не тоді, коли просто мовчала,
Не коли про ніщо тебе не благала.
Не тоді, коли до мовчання звикала,
Не коли між нами розлуку признала.

В моєму мовчанні була єдина надія,
Щоб врешті ти зрозумів мене.
Врешті… я відчула падіння,
Позбула ланцюгів я себе.
Лікіанна

Твої очі мені малюють картини,
В них я бачу щоразу лиш космос,
Галактик базкрайніх частини.
І щоразу я хочу милуватися вголос,
Коли занурююсь в очі твої,
Де кожного разу знаходжу нові зірки,
Де запалюю я нові вогні,
Де кожного разу розцвітають квітки.

Дозволь мені ще заглянути в очі твої,
Бо тоді я ніби на небі,
Мерехтять мені якнайближче небесні вогні,
Бо я справді на небі.

Лікіанна

В повній темряві, я буду з тобою,
Ставши променем сонця тобі.
В повній темряві, я буду з тобою,
Протягнувши свою руку тобі.

Я проведу через найтемніші краї,
Якщо це навіть серця пітьма.
Я тебе приведу до найтихіших гаїв,
Якщо це навіть займе півдня.

Ти тільки тримайся міцно за руку,
Бійся лиш відпустити її.
Ти тільки знай, що я поруч по звуку,
Не згубивши руки мої,

В повній темряві, немає нам смутку.
Лікіанна

Будь зі мною поруч, навічно,
До серця мого як найближче.
Бо ти ж мене маниш, магічно,
З тобою хочу я бути поближче.

Доторкнувшись до моєї душі,
Ти відчуєш всю мою легкість.
Всі інші стануть для тебе пусті,
Бо в цьому і є наша єдність.

Залишимо тільки лиш чесність,
Розкажемо як кохати потрібно,
Покажемо всю нашу щедрість,
Будемо разом до смерті, ймовірно.
Лікіанна

Я хвора, я хвора тобою!
Це хронічна хвороба.
Я помру, я помираю тобою!
Це ж юнацька озлоба.

Я сумувати втомилась,
Днями, ночами, роками.
Надто сильно вхопилась,
Любити днями, ночами…
Навіщо я тільки влюбилась,
Свою втрачаючи гідність?
Краще б від світу укрилась,
Свою не втрачаючи вічність,
В яку палаю, згораю тобою.
В мені полумʼя та ніжність,
Кожен день я жертвую собою,
Віддаючи тобі мою цінність.

Ти не в силах зрозуміти мене,
Тому що ти мене не кохаєш.
Ти не в силах цілувати мене.
Тому що ти не поруч мене…
Лікіанна

Ти для серця мого наймиліший,
Воно належить тобі.
Та й гуркіт його найсильніший,
Хоча удари слабі.

Ти для душі моєї найближчий,
І ніщо не замінить тебе.
Лиш погляд один твій убивчий,
І ніщо не змінить мене.
Лікіанна

Доторкайся до серця ніжніше,
І я тобі буду ближче.
Я в обіймах твоїх ніби вільніше,
Це знак мені свище.
Лікіанна

І коли людина вже стоїть,
На чорному порозі смерті,
Вона захоче лиш одне…
Поруч побачити людину врешті.
І не рідних, не близьких,
А ту, про яку спогади вже стерті.
Зробити б хоч єдиний вдих,
Тих локонів забутих в круговерті.
Ту з ким ти був на небесах,
Ту яку згадав у кожному куплеті.
Лиш одну любиму і єдину,
Яку так довго протримав у секреті.
Ту одну нестримну і невинну,
Благатимеш зʼявитися в моменті,
Коли сам стоїш на чорному порозі смерті.
Лікіанна

Допоки зимнє сонце ще гріє,
Любуюся сяйвом я цим.
Допоки зимнє сонце ще тліє,
Піклуюся мляво за ним.

Коли погасне сонце моє,
Згинуть для мене цілі міста.
Коли ж зникне сонце моє,
Вимруть для мене цілі світа.
Лікіанна

Нехай я буду ближче до неба,
Приблизно на чверть.
Нехай сонцю засліпити потреба,
Мене не очікує смерть.

Не зустріне мене стара із косою,
Я не підвладна Аїду.
Тікатиму з його рук я хоч і босою,
Я не веду з ним бесіду.

Зазначте, я не помру ніколи собі,
Хоч і тіла не стане колись.
Знайте, я блукатиму по світу собі,
А ти в кімнаті своїй помолись.

Лікіанна