Чому люди зі світлом в очах
Падають в бруд, не розкривши крил?
Чому ті, хто серце своє віддає,
Зраджені, мов вітер розвіяв їх сни?
Невже вам заздрісно бачити тих,
Хто вірить у правду, добро і любов?
Чи, може, душі ваші згубились у тіні,
Де світло вже не проб’ється ніколи знов?
Ілля
Скільки я не намагався – обирають не мене.
Віддавав свій час, ділився серцем,
Щиро старався, допомагав у темряві,
А ви обирали байдужих людей.
Вони не цінують, не знають про відданість,
Не допоможуть, як прийде біда.
І, обираючи між вогнем і кригою,
Ви завжди вибираєте холодне й пусте.
Та хай буде так, нехай обирають,
Не стану мінятись, не зраджу себе.
Моя доброта — це не слабкість і невага,
А сила, що серце моє береже.
І навіть якщо не помітите світла,
Що, мов промінь, крізь темряву йде,
Я залишусь тим, хто дарує надію,
Хто руку простягне, коли ви впадете.
Бо я не змінюся, хай світ буде жорстким,
Я залишусь вірним, не втрачусь у тьмі.
Моя душа горить, не холоне з роками,
Хай обирають, але правда в мені.
Ілля
Ти – не випадок. Ти – не просто зустріч. Ти – знак згори. Відповідь на сто молитв.
Коли весь світ ставав сірим, злим і хмурим,
Ти стала – подихом серед тривог і битв.
Ти – мій вогонь. Де тепло. Де надійно.
Ти – мій прибій, мій берег, мій маяк.
І навіть в дні, коли мені так огидно,
Ти вірила. Ти йшла. Без жодних «як».
Ти – не позаду, не попереду – ти поруч.
Ти – не в словах, ти – в моїй душі.
Ти – спокій мій, мій прихисток і сила,
Ти – частка мене, вогонь моїй весні.
Спасибі, рідна, за погляд, за любов, за силу,
За те, що ти – незламна назавжди.
Ти – моє світло, ти – моя домівка.
Ти – не дружина. Ти – мое життя.
ARTEM VDOVICHENKO
Там за рікою, за горою,
Де сонце спочиває уночі,
Зустрінемося ми з тобою.
Коли лише, не знаючи.
У іншій десь частині світу,
Де зірки замість ліхтарів,
З невідомих країв туди приїду
Та фарб побачу перелив.
Але, на жаль, це все не зараз
І невідомо ще коли.
Бо ворог не іде… Так сталось…
І ворони кружляють навкруги.
Але, я знаю, ти чекаєш
І мрієш, що зустрінемось колись.
З думками цими засинаєш
І з ними, прокидаючись…
«Прокинься, друже. Час іти» –
Крізь темряву вони пішли…
Хоч уві сні помріяти,
Хоч на хвилинку час знайшли…
06.05.2025
Назар Нечипельський
Пахне дощем, але немає,
Не поспішає, та я жду,
Вітер у небо поглядає,
Шукає хмару дощову.
Неначе хоче догодити,
Умить найкращу підігнав,
Та ж починає все росити,
І там, де слід ще не ступав.
Зникають в хвилях
перші краплі,
В траві ховаються, піску,
Злетіли вгору тихо чаплі,
Качки покинули ряску.
Знов під старою я вербою,
В її обіймах, як торік,
Вітер похитує лозою,
Гойдає човен з боку в бік.
03.05.2025.
Ганна Зубко
Пахне дощем, але немає,
Не поспішає, та я жду,
Вітер у небо поглядає,
Шукає хмару дощову.
Неначе хоче догодити,
Умить найкращу підігнав,
Та ж починає все росити,
І там, де слід ще не ступав.
Зникають в хвилях
перші краплі,
В траві ховаються, піску,
Піднялись в небо тихо чаплі,
Качки покинули ряску.
Знов під старою я вербою,
В її обіймах, як торік,
Вітер похитує лозою,
Гойдає човен з боку в бік.
03.05.2025.
Ганна Зубко
На горі під небом синім стояв мудрий Світовит.
І стурбовано дивився,як кругом змінився світ.
Як його онуки світлі ворогують між своїх.
Де єднання? Пам’ять Роду?Як забути ви могли?
Скрізь куди він не погляне,
Хоч на захід ,хоч на схід.
Скрізь корупція й розруха,
Ще й війна ,що нищить Рід.
І спитав в синів й онуків,
Як до цього ви дійшли?
Хто зумів вам стерти пам’ять,
В душі темряву впустить.
Як природу рідну матір, що життя усім дала.
Ви за папірці продали,як і совість і життя.
Ви рубаєте завзято скрізь ліси,густі гаї,
Потім кажете що кисню стає менше на землі .
Світовит стояв похмуро,
І не міг знайти він слів.
Як ви нищите без жально,
Що вам в дар колись дали.
Про проблеми звикли нити,
Що життя стає важким.
А щоб стати й щось змінити,
Нема часу, стержня й сил.
Так постояв він подумав,
І покликав всіх Богів.
Треба людям нагадати,
Як в балансі з світом жить.
Щоб згадали про підтримку,один одного в біді.
І з природи сили брали,а не нищили її. Матір землю обробляли,та водойми берегли.
Бо людина і природа,одне ціле на землі.
Чи зможе колись людина,
Що бачила жах війни?
Здобути життя спокійне,
Поринути в гарні сни?
Чи вистачить завтра сили
Почати нове життя?…
Так, щоб усе було миле
Крізь ніжне серцебиття?
І точно не все так просто
В цивільній душі пітьми.
Словами поллють як воском.
Не всі залишились людьми…
Не хтось нам дає свідомість,
Формуєш собі її сам.
Якщо говорити про совість,
Не в кожного є по ночам.
Та є неймовірні люди.
Із них починається все.
Їх світло живе повсюди,
А совість до цілі несе.
Що там за краєм не ясно.
Та варто лишатись людьми.
Добром поливати вчасно,
Щоб зовсім не було війни.
Ніби вчора була струнка та молода…
Сьогодні ж стала сива згорбена стара.
Всі мрії станули, як льодова вода.
В очах печаль підкралась, як мара.
Самотні думи розпирали уночі…
Всю силу й волю зажимала у кулак.
Сльозу поволі витирала на щоці,
Та все ж чекала і шукала долі знак.
Той знак, що це ще не кінець її життя.
Ще будуть танці. Вальс і танго й ча-ча-ча.
Їй дні завжди таки давались без ниття.
А по ночам без просу плакала душа…
Біле марево, марево біле
Все пливе у веснянім саду,
Груші й вишні чудово розцвіли,
А ще сливи у крайнім ряду.
Незабаром рожевий серпанок
Огорне молоді яблуньки
І роси назбирає у збанок,
Щоб напились її пелюстки.
2025 р.
© i2.com.ua - Всі права захищені.
Проект створений для популяризації творів сучасної української літератури.
