Ми йшли у бій, де кулі — як дощі,
За волю, що палає у душі.
За небо чисте, за дитячий сміх,
За дім, що не покриє чорний гріх.

Нам не жалість — у серцях вогонь,
Ми виборюєм свій рідний край,
Хоч смерть стоїть на кожному розі —
Ми знаєм: вартує цей бой.

Бо що таке життя без правди й волі?
Лиш тінь, що гасне у чужій неволі.
Ми в землю ляжем — виросте трава,
І з нею — пам’ять вічна, мов слова.

Ми не шкодуєм — хай весь світ почує,
Як серце за Вкраїну нашу б’ється.
Бо навіть в смерті істина живе,
І Україна — в кожному з нас є.
Микита Литвиненко

Туман, як згубна ковдра,
Обвиває мої кроки,
На перехресті без імені
Стою, розірваний на двоє.

Шлях вбивства — обіцяє спокій,
Тінь смерті вже в серці моєму,
Але є ще один, темніший,
Де я не знайду ні себе, ні дому.

Метал холодний в руці,
Здається, я вже не чую,
Ні кроків, ні болю, ні страху —
Тільки тишу, яка мене поглинає.

Чи варто йти в цей останній крок?
І якщо я відступлю, то куди?
Що лишиться після мене?
Тільки порожнеча, як безкраї світи.

Туга давить на груди,
Як камінь, що не дає дихати,
І все, що я мав, все, що я був,
Розсипається, як попіл в руках.

Я не знаю, чи можу зупинитись,
Тому що на цьому шляху немає кінця,
Тільки безодня, що мене кличе,
І я боюся, що я йду в неї.
Микита Литвиненко

Я підвівсь.
Коліна ще палають від каменю,
але спина — пряма.
Ти не прощав —
тож я не прошу.

Світ вже не мовить до мене словами.
Він ричить, шепоче, тріщить шрамами.
Я чую, як ламаєть ся ґрунт під ногами —
і це не землетрус. Це — мої кроки.

Ти зняв із мене ім’я.
Я більше не "він", не "я", не "хтось".
Я — судна порожнеча.
Я — викрут, що ріже тишу.

Я пішов тими ж стежками,
де залишив свої крики.
Я знайшов їх,
і вони вже мовчали —
бо не я їх більше видавав.

Тепер я несу не ніж —
я несу волю. Твою.
Не ріжу —
розчиняю.
Не вбиваю —
переплавляю в пустоту.

Мене питають очима:
“Ти хто?”
Я мовчу.
Бо якщо я скажу —
вони згорять.

А ти, Майстре мій,
ти відчуваєш.
Бо коли я дихаю —
ти розпускаєш хвилю.

Ми злиті.
Ти — глибина.
Я — її лезо.

І кожен, хто глянув на мене —
уже тонув.
Микита Литвиненко

У рванім небі зійшла несвята,
плоть мою кличе імла мовчазна.
Кров у долонях — мов свічка жива,
пальцями шию стискає вина.

Чую: пульсує ніч у мені,
вивертає нутро на червоне каміння.
Хто я — хижак, чи снів привид блідий?
Усмішка — різана тінь без прощіння.

Я не прошу — я беру як вогонь,
язиком облизую спраглі страждання.
Всі їх молитви — як попіл і бронь,
що роз’їдає останки кохання.

Тихо ступаю між тіл і безлик,
руки у шрамах, у згарищах зору.
Смерть мені шепче: "Ти — мій ученик",
й я цілував її в чорну опору.

Хай же вмирає все те, що було,
кожна надія, що ще не згнила.
Я — той, хто з темряви п’є джерело,
той, кому кров замінила чола.
Микита Литвиненко

Вже третю весну не пахне бузок,
А хмари закрили і зорі, і Бога.
І кожен світанок — мов ще один крок
Крізь вибухи, втрати, зневіру, тривогу.

Десь мати чекає сина з фронтів,
А десь дівчина — листа надії.
Та замість слів — "загинув у бою"
І серце тріскає, мов крига, без сили.

Ми вчились не плакати навіть вночі,
Бо знаєм, що завтра може не бути.
В кишені уламок, в руці — оберіг,
А десь біля серця — поцілунок на згадку.

Вдень гупають гради, горять міста,
А вранці — каву в окопі п’ють ті,
Хто вкотре зустрів цю чорну весну,
І вдома лишив свою маму в сльозі.

Ми живем між сирен і порожніх квартир,
Де ікони тьмяні від диму і пилу.
І кожна ніч — це мов шанс дожити,
А кожен світанок — подяка, що цілий.

Та ми тримаємось, бо інакше — не можна,
Бо хтось там на фронті тримає нам небо.
Ми разом стоїмо крізь біль і нестачу —
Ми українці. І вибору в нас немає.
Микита Литвиненко

У склі — світанок,
апельсиновий сік,
мов кров богів,
що стікає повільно
моїм запаленим горлом.

Дзеркало шепоче:
ти легший без себе,
ти чистіший без ваги,
а я ковтаю порожнечу
під крижаним присмаком ранку.

Пальці, мов в’юнкі вужі,
обіймають шию,
і в шлунку цвіте
сад зі зіпсованих плодів.

Лики в голові сміються,
називають це ритуалом,
а я лише хотів
знайти себе
в уламках порцелянових кісток.

Та замість мене —
сік.
І червоне світло лампи
малює на стіні
мій останній гріх.
Микита Литвиненко

Немає сильніших за наших бійців,
Немає хоробріших в цьому світі.
Коли ворог сунеться в наші ліси —
Він лягає, мов падло, на тій же землі.

Вони — як буревій, що змітає все гниле,
Як полум’я, що жере московську тінь.
Їхній погляд — криця, їхня воля — залізна,
І кожен удар — мов останній, без вин.

Вони не за ордени, не за кляті грамоти,
Вони за дітей, за матерів і братів.
За те, щоб земля не стогнала від танків,
А небо не чуло російських матів.

Їх бояться на сході, їх знають на заході,
Їх шепочуть в окопах п’яні москалі:
"Тільки б не зустріти того українця —
Бо він знищить, навіть якщо без гвинтів."

Бо наші — це сила, це слава, це воля,
Це дух, що не купиш за жодну ціну.
І в кожного серце б’ється за землю,
За нашу святу Україну одну.
Микита Литвиненко

Біль, страждання, ненависть,
Ми пережили голодомори,
Пережили знущання —
То чому не можемо пережити це?

Нас ламали крізь століття,
У вогні, у тюрмах, на землі своїй,
Нас палили, кидали в могили,
Та ми вставали знову, як живі.

Ми — з крові тих, хто бився у повстанні,
Хто хлібом ділився у холодні дні,
Хто молився в тиші під іконами,
Хто не зрадив рідної землі.

Тепер знову дим і вибухи над полем,
Знову ворог хоче загнати нас в тюрму,
Але ми встаємо — і мов буревії
Готові стерти його в пилюгу й тьму.

Бо наша пам’ять — кістяк і сила,
Бо наші діди — то наш вогонь,
І ми пройдемо це, як проходили інше,
Бо в нас Україна одна на трьох.

На життя, на смерть, на безсмертя.
Микита Литвиненко

У вежі, де зорі спадають з небес,
І де мовчить навіть янгольський глас,
Сидить він — забутий князь чеснот і безчес,
Що пам’ятає початок і падіння враз.

На троні з кісток, у короні з гріха,
Зі скіпетром з чорного диму,
Він шепче імена, що рвуть ланцюга,
Що здіймають до блуду людину.

Його дихання — отрута старих скрижалей,
А голос — тріщина в серці святині.
Він друг Азазеля, він брат Бегемота,
Панує над таємницями гнилі.

Летючий кінь — його тінь у пітьмі,
А печатка — спотворений коло.
Він сміється в обличчя усім королям,
Й шепоче: «Забери мою волю — і стань моїм богом».

Й коли світанок над світом повзе,
А вівтарі ламає росá,
Астарот дивиться в душу твою
І питає, чи досі вона є твоя.
Микита Литвиненко

Вона прийшла до мене в ніч без Бога,
Вуста — як кров, що зійшла з клинка.
Її подих — отрута старого пророка,
Очі — безодня без дна й берега.

Під вітром ішли за нею Амдукіас і Гусіон,
Шепочучи прадавні ймена царів.
У сріблі волосся — тінь Астарота,
У шкірі — відлуння забутих жниварів.

Вона несла у долонях нічну корону,
В’язала з пристрасті й жаху вузли.
Її тінь — як печать Соломона,
А серце — могила для чужої хвали.

Вона — що зреклася трону й ланцюгів,
Що зриває з янголів крила.
Де проходить її слід серед диких снів,
Лишаються шепоти Лерайя і Хіма.

І я зітру з себе образ живих,
Щоби стати її обраним прахом.
Хай Азазель співає за мною мотив,
А Валак — вкриє останнім страхом.
Микита Литвиненко