Це дуже зворушливий і глибокий текст, Іро. В ньому — суміш болю, любові, спогадів і тиші, яку знає лише рідне. Навіть крізь біль і розчарування — в ньому звучить прив’язаність до коріння, до землі, до мами, до тата, до себе самої.

Мій край, моє рідне село…
Нема тут нічого.
Хоча, ні — є люди,
Які тільки й чекають, коли ти ослабнеш,
Щоб з’їсти тебе.
Навесні — бездушні люди.
Та мені на них байдуже.
Бо тут — моя родина, одна-єдина.
Ліс, що я пройшла,
Я знаю кожну стежку.
Знаю грибні місця,
Болотце біля хати,
І ту клумбу,
Що її чепурить моя мама.
І тато — тут…
Лежить навіки.
Усе тут.
І душа моя — теж тут!

Дзядевич Ірина

А ми ворони – нам все до снаги,
Знаєм ми силу, вбиваєм страхи.
У хмарах кружляєм, де вітер гуде,
Де вічний наш голос крізь темряву йде.
Нечипоренко Вікторія

Чорнобіль.
Чи це не біль?
Наче не далеко,
Але не близько.
Давно стала ця трагедія.
Але забути її не можеш ти і я.
Може це і дурня… адже…
Скільки років пройшло…
Скільки людей не стало…
Скільки проблем зʼявилося…
І це можна просто забути?!
Ні! Ні! Не можна!
Це історія! моя і твоя!
Це сталося на нашій землі.
І хай пройде ще 100 років,
Я з під землі буду кричати про це!
І хай всі забудуть, але не я і ти!
І скажу я знову Чорнобиль- це наш біль!
Який болить вже 39 чортових років.
Який нагадує про себе, по сей день!
І знову 26.04 і я кричу про це.
Знову і знову…
Кричу і кричу….
Але не чує вже ніхто…
Нікі-Рікі

Ніч Сконійна, ласкава й грайлива.
Далека від обіду, але близька до ранку
Спокійна для дитини, але в той час і гучна.
Адже кожну ніч тільки й чуєш «Бах-Бах»
Наче над вухом летить літак.
Хтось біжить в укриття
А хтось під ковдру ховається.
Кожну ніч до Бога говорю я:
«Хай живе уся моя – рідня.
І друзі хай живуть. Боже порятуй!»
І знову ніч, і знову я молюсь.
І знову чує Бог, і знову допоможе, я вірю в це.
Нікі-Рікі

Мені наснилося вночі.
Немов знов я в дитинстві.
Немов навколо купа іграшок.
Немов знов усі дороги ведуть у садок.
Веселе, гучне, смішне,
Невгамовне та безтурботне місце.
Там навчилась я:
Рахувати, читати та писати.
Наче гралися цілий день,
Але і вчилися,
А тепер, тільки вчусь і вчусь.
А так хочеться назад у минуле.
Хочеться спати денний сон,
А не доказувати,
Що квадрат- це квадрат,
Наче й бачать всі, та не вірять.
Та і знов воюю я з собою.
Наче день, наче ніч.
Згубила я сенс, життя та й вірша.
Не знаю вже, де початок, де кінець.
Та настане ніч і заграє вірш,
Фарбами намалює, яскраві спогади дитинства,
Перекриє все повсякденне й темне.
Й чекаю я ніч, наче знов у дитинстві.
Тільки вже не фантазую, казки і пісні,
А згадую ті, давні-давні роки…
Нікі-Рікі

Мова-це свобода.
Мова-це воля.
Мова-це я і ти.
Мова-це не кара.
Мова-це молитва,
Що звучить звідусіль.
То тут, то там,
Наче вона і є ти сам.
Мову знає кожен,
Але не кожен розуміє її.
Спочатку діти плачуть,
До нас говорять.
Але ми не розуміємо їх.
Потім підлітки,
Яких ми так само не розуміємо!
Хоча вони вже говорять,
Але ми не розуміємо їх,
Бо для нас вони діти,
А вони вже дорослі.
Так і виходить,
Що дорослі, що малі,
Не розуміють,
Не тебе, не мене.
Може в цьому і є не розуміння мови?
Питаю я, хоч знаю, що відповіді нема…

Нікі-Рікі