Звір не хоче, звір не знає,
Кожну ніч страждає,
В грудях попіл замість серця,
Тінь на нього сягає.

Він біжить поміж гілляччя,
Де місяць не пробачає,
Де у мороці обличчя
Давні шрами відбиває.

Він шукає, та не кличе,
Бо нема кому озватись,
Сам у лісі, сам у світі,
Де не можна заховатись.

Звір не хоче, звір не знає —
Що за гріх у нього в жилах,
Що за голос розриває
Його душу в тьмі безсилих.

Та щоночі, під той шепіт,
Повертається до хащі,
Щоб забути хоч на мить,
Що і звір буває справжній
Микита Литвиненко

Був ранок, темно, пішов я в ліс
Щоб було тепло, зібрати хмиз
Чи то я втратив з роками хист
Мені лягаві сіли на хвіст

Ідуть за мною без ліхтаря
А я крокую в прахарях
Збираю гілки, та сухостій
Аж раптом в спину, сука, стій!

Сука, стій

А я не сука, ссучен не був
Перший постріл, пробив небо
Від справи смаженим повіяло,
Сини ображених, мати повія в них

Другий постріл, в мене цілив
На щастя куля пройшла повз
Мабуть збиті в них приціли
Чи то очі з боків як в коз

Я щє зі школи пам’ятаю
Фізрук нас всіх, навчав як міг
Якщо за вами лягавих зграя
Біжіть що сили з усіх ніг

І я побіг..
Жора Центнер

Але чому ти йдеш, куди не треба?
Чи можна не іти туди тобі?
Невже у тебе є на те потреба?
Скажи? Чому тримаєш у собі?

Невже ідеш і там тебе чекають?
Чи може вирішив ти сам собі ось так?Можливо там твій вибір поважають?
Ти вирішив, що буде саме так?

Чому не можна залишитись там, де є ти?
І там, де інші поруч також є?
Спитав ти: "Що ж ви там мені даєте?
І буде що із тим, що в мене є?"

А відповідь тобі все ж не надали.
Лиш обіцяли: "Буде добре. Ти вже йди".
Обіцянки лише тобі казали.
І що для себе зможеш там знайти?

Можливо йти не треба? Чи потрібно?
Можливо час ще вирішити все?
Міняти все на те, що непотрібно,
Що важливіше тут понад усе?

Тож виріши для себе чи потрібно?
І варто йти чи залишитись тут?
Є час, міркуй чи дійсно необхідно
Та пам’ятай, що ми всі зараз тут…

28.05.2025
Назар Нечипельський

29.05.2025.
1191-й день війни

Наполегливо нас Всесвіт
Всіх до Миру закликає,
Але людство мов оглохло
Й заклик цей не помічає.

Всесвіт каже "схаменіться!
Ви руйнуєте життя!
Невже всім вам жить набридло
І всім хочеться кінця?"…

Так, я бачу, є паскуда,
Велич хоче показать,
Він забув, що Всесвіт бачить,
Його може обламать.

Попереджень вже не буде,
Досить гратися з вогнем!
Рішення прийняти треба,
Щоб не схибить вже тепер.

Зло потрібно знищить зараз,
Зволікать не можна вже,
Воно шириться по світу,
Й всі платитимуть за це.

Шкода, що цього не бачать,
Страх і жадібність в серцях,
Але Всесвіт справедливий
Й допоможе. Тільки, ЯК?…
Галина Корольова

Заради неї він часто зривав квіти
цілунками обличчя покривав.
Заради неї він хотів горіти,
як тільки бачив очі карі – оживав.

Солодкий шоколадний погляд
його тягнув за душу день за днем.
Заради спокою її – завжди був поряд,
вгамовував її сердечний щем.

Заради нього – вона була слабкою,
дитиною, що сміхом рве усе.
Заради нього вона билася із тьмою
чекала поки в ліжку мирно він засне.

Його прозорі сині очі
давали більше сили, ніж вода.
Заради сяйва їх вона дихала щоночі
на вухо шепотіла: “Я – твоя”.

Заради неї рухалась Земля
Заради нього вітер дув щодуху
Кохання їх було, немов броня
Спинити могла все – і навіть силу звуку.

Вони кохалися, не знали ліку днів
вони боролися одне за одного з вогнями.
Та скільки б не було щасливих снів
він зник – вона сама зосталась зі сльозами.

Розгнівана весь світ перевертала
у люті – бушувала, мов гроза.
Шукати де його – вона не знала
та й він не прагнув бути знайденим сповна.

Яна Стаднічук

Коли я згадую тебе —
В душі з’являється весна,
І хочеться все більш живе —
Щоб бути поряд, йти нове.

Лиш згадавши — аж тремтить,
Мов грім в душі мене проймає.
Це, мабуть, щастя… але мить
Буває й інша — все зникає.

Тобі потрібен вільний час —
Я відпущу, нехай так буде.
Та лиш на мить, не вічність, — раз,
Нехай іде, та не забуде.

Коли прийдеш — відчиню дім,
Хоча й мені потрібна воля…
Та все, що маю, все віддам —
Ти — серце, світ, любов і доля.

Можливо, я мовчу, мов лід,
І, наче, ігнорую часом…
Та я люблю тебе навік —
По-своєму, і не безстрашно.

Почуй мене, і зціли душу,
Хочу любов твою відчути.
Без тебе — темінь, очі глушу,
І самій страшно вже тут бути.

Будь ласка, любий, я — твоя,
Мабуть, нестримна й сумна.
Пробач мені за всі слова,
Що ранили серце сповна.

Я знаю — десь в мені гординя,
І егоїзм, як темна тінь…
Та краще зникну, ніж побачу
В твоїх очах байдужу синь.

Очі — рідні, чарівні,
Жадані, колючі й ніжні,
Любі, грішні, неземні —
Мої сни… і в день, і в північ.
Нео

Люди – то цікаві є створіння,
Від них почути можна безліч нетерпіння.
В один момент ти чуєш: "Поможи!", а в інший – вже: "Навіщо?".
Часто чуєм ми слова, щось на кшталт бадьорої промови, промови «переможця».
Але це все – брехня!
Як же пояснити столь властивий нам перфоманс:
Егоїзм? Песимізм? Може, реалізм?
Усі ми сподіваємось на безросудний альтруїзм,
Але людина – то важке створіння.
Якби була така можливість, жити за принципом безсмертного,
«Врятуй мене, але не смій нічим ризикувати!» –
Якби такий рятунок був можливий, тоді людей у світі було б більше.
Sovnik