Чим більше дивишся,
Тим більше починаєш бачити те, чого не повинна.
Ніби підсвідомість дивиться на все
Через призму аберації, викривлює реальність.

Ніби очі не твої, ніби все це нереально.
Ти відчуваєш, як простір тане між пальцями,
Як час зупиняється,
Забираючи останні крихти розуміння.

Чужі обличчя стають масками,
Чужі слова — шепотом, що губиться у темряві.
І ти, стоячи на краю сприйняття,
Починаєш сумніватися — чи був ти тут колись?

Чи просто дивився збоку, спостерігаючи за маревом?
Коли все довкола перетворилось на тінь твоїх думок?
Чи можна знову повернути те,
Що здавалось реальним?

Любов відчувається як щось належне,
Буденне й штучне,
Тхне дешевою лялькою з Аврори ,
Що подарували за хорошу оцінку.

В людях не відчувається теплоти,
Обійми тільки душать, поцілунки обпікають.
Улюблений фільм викликає відразу,
Улюблена пісня — пінопластом по склу.

Ти ніби Аліса, що застрягла у задзеркаллі,
Хтось там, у реальності, розбив всі дзеркала.
Марні надії зібрати до купи, руки в крові, затерпла спина.
Похмуро схилила голову над останніми крихтами буття.
Санюта

Історія не циклічна,
Не повторюється — вона римується.
Диктатура з війною,
Війна з втратою,
Втрата з болем.

Постійно щось утворюється:
З втрати — надія,
З болю — відродження,
З попелу — сила.

Ти читаєш новини,
Чуєш тягуче ехо історії.
Ти чуєш його всюди:
У книжках, піснях, серед людей.

Історія шепоче тобі крізь століття, крізь тіні,
У кожній краплі крові,
У кожній зруйнованій святині.

Вона не мовчить —
Вона говорить голосами народів,
Сльозами дітей.

Історія чекає,
Аби ти взяла слово,
Аби збудувала те,
Що зруйновано знову.

Наступною будеш ти
Творцем чи свідком?
Вирішуй сама.

Коли, як не зараз?
Не потім,
Не в іншому житті
З іншими моралями,
З іншими людьми.
Не завтра.
Не вчора.

Санюта

Я чую клятий тріск
Новорічних іграшок,
Кров вкриває біленький паркет.
Мені п’ятнадцять чи сорок п’ять —
Чомусь забула все я в окремий момент.

На вулиці плачуть дома,
А з ними разом і я.
Колись це були гарні дома,
Але ніколи ,не я.

Місто тоне в багнюці,
Може, я теж, чи то мої думи.
Не знаю, де правда, де ти,
Хто я? Хто вони? Хто ми?

Сонце впало, ти на колінах.
Я не жива. Чи це вже не я?
Зникла, зникла, зникла…
Небо згнило. Пробач, моя мила.
Санюта

Я не людина, я синонім
Синонім болю, що пронизував всіх до кісток.
Синонім втрати, що завжди з тобою,
Синонім страху, поглинаючого, наче імла.

Я не людина, просто сутність,
Блукаюча у тебе під вікном.
Я — вітра крик, я — спів ворон,
Я — дзеркало розбите.

Я величезний чорний кіт,
Що перебігає всі дороги, як кажуть, до невдачі.
В Таро була б я вежею, ніяк інакше.

Я не людина, твій нічний кошмар,
Я — сонний параліч у світлі дня.
Я не любов, я — зрада,
Навряд чи мені колись ти будеш рада.

Закриєш очі — і я поряд,
Зітру надію з кожного я дня.
Мій кінець — твій початок знову,
Та цей початок — не нова глава.

І коли впадеш ти у безодню,
Я не простягну руку, не буду рятувати.
Бо я лише синонім кінця світу,
Що прийшов, щоб все забрати
Санюта

Глибоко ти поселилася в мені,
Десь там, у голові, з’їдаєш весь мозок.
Чую скрегіт кігтів твоїх —
Так вміло рвуть серце вони.

Будь ласка, там, на нашому місці,
В далекім яблуневім саду,
Вирий могилу, й я зможу спочити.

Залиш мене в спокої, я бачу тебе уві сні.
Мене нудить від тебе, від голосу твого.
Хочеш — спали, будь ласка, спали,
Розвій прах у провулку темнім,
Де зустрічалися ми.

Це місце пахне тобою.
Все пахне тобою —
Суміш гнилі, вишні та цигарок.

Ти далеко, а я бачу тебе у відображенні
За спиною кожного дня.
Виколи очі, забери їх собі, як подарунок,
Повісь на ялинку —
Будь-що, аби тільки не бачити знову.

Ти залежність, знаю я точно,
І краще помру, ніж залишусь
У кімнаті розбитих дзеркал
З твоїм відображенням у власних очах .
Санюта

Смерте, куди приведеш мене ти, що буде після?
Розкажи, покажи, щоб спокійно було.
Буде темрява вічна, буде суд?
Чи покарають мене за те, як мені колись жилося?
Чи зустріну я спокій чи крик вічної тиші?

Чи згадають ім’я, чи забудуть усюди?
Чи слова мої згаснуть, як зірка вночі?
Чи залишаться в тіні розмов недолугих,
Без правди й мети?

Ти сама хоч знаєш, що там — у вічній імлі?
Ти сама по собі, чи полонена в чиїхось руках?
А може боїшся себе, розкажи.
Розкажи про кохання, розкажи, як ставала смутною,
Відбираючи раз за разом життя.
Чи маєш ти відповідь на всі ці питання?

Стань мені другом, знаю, зустрінемось, неодмінно зустрінемось.
Час не стоїть, живучи, йду назустріч тобі.
Ти чекаєш, ти знаєш, коли шлях мій скінчиться,
Ти знаєш все, проте мовчиш ,спостерігаєш.
Санюта

Сидиш десь там, на холодній підлозі,
гріючи руки мої.
А я, немов дура, в навушниках
романтизую життя.

Дивлюся в очі — кохаю.
Ламаєш ногами сніга кістки,
голос відлунням у голові
молитви співає.

Спостерігаю.
Знайомі годину, а може, вічність —
не знаю.

Сльози мої повільно,
сніжинками на куртку твою впадають.
— Кохаєш?
— Кохаю

Під спів птахів
в ролі ката рублю правду з плеча.
Натомість по підлозі
повільно покотилася твоя голова.
Слова твої застигли на вустах,
щось знайоме у твоїх очах.

А за вікном давно весна.
Санюта

Світ, ти знущаєшся?
Куди не зайду – усюди комічні новини.
Скажи, що це жарт, всесвітня змова
До першого квітня.

Несмішна, невдала,
Чомусь почалася раніше.
Світ, ти знущаєшся?
Мої сни при температурі – реалістичніші,
Ніж ці ваші їбучі новини.

Кінець світу у 2012-му –
Не така вже й погана ідея.
В сучасних реаліях не страшно померти.

У безглуздих заголовках, у шепоті страху,
У вічних «все буде добре» –
Коли це «добре» давно міфом забутим стало.

Сміються з екранів, кричать із газет,
А ти дивишся в стелю – пуста, нерухома.
Світ, ти знущаєшся?
Дай хоч один аргумент,
Щоб виправдати ці навіжені події.

Якщо Бог існує – він той ще пранкер,
Нудно, напевно, там, на горі.
Тут, внизу, можу сказати –
Як мене це заїбало.
Ну його все до…
Санюта

Вони приходять в твій дім без запрошення,
Вибиваючи двері з ноги.
Безжально вбивають близьких тобі людей,
А ти так навіжено намагаєшся
Захистити все, що пов’язано з ними.

Чому? Поясни.

Втомилася слухати про братські народи.
Так гидко і тяжко…
За що помирали люди?
Спробуй мені пояснити.
За те, щоб ви будували
Вівтар похвали тим, хто їх загубив?

Не смішіть!

Вони палять міста і стирають історію,
Вони хочуть, щоб ми забули себе.
Так вміло ви допомагаєте в цьому:
Слухаєте їхні пісні,
Повторюєте їхні слова,
Впиваючи їхню отруту через свої вуста.

Ви гортаєте їхні книжки,
Наче в них немає попелу спалених міст,
Наче їхні літери не складаються
В накази вбивати нас.

Ви говорите їхньою мовою,
Ніби вони нею ж не кричали:
«Стріляй!»

Ви цитуєте їхніх поетів,
Ніби ті ніколи не славили імперію,
Що закатувала тисячі наших людей.

Три роки крові, три роки болю,
А ви й досі шукаєте виправдання.
Три роки війни, три роки втрат,
А ви все ще плекаєте їхню культуру,
Ніби не бачили, що вона — кат.

Скільки ще має впасти життів?
Скільки ще згоріти міст?
Скільки ще крові стекти у ріки,
Щоб ви зрозуміли:
Росія — то ворог. І так на віки.
Санюта

На цвинтарі надій,
Під тиском всіх новин,
Мені б знайти бажання жити.
А допоки буду я творити,
Під звук "Шахедів" слова складати у рядки,
Не боячись померти.

З тупою ціллю донести
Щось, що в глибині сидить,
Закарбуватись в пам’яті життя.
Та чи почують ті, хто звик
Мовчанням власним заглушати крик?

Сліпими бути завжди легше,
Та й світ закоханий у тінь,
Де зручно жити без провини
І сенс ховати між рядків.

Нехай слова мої згоряють
У темній підсвідомості
І вітер рознесе
Цей попіл спалених надій.

Мої текста не стануть тишею.
Якщо у слові віднайшлась
Хоч крихта правди, несказанна.
Моя поезія остання
Зі всіх можливих молитов.
Санюта