Важко, бути,
Важко, жити!?
Серце б’ється,
але інколи здається,
Що ось- ось і відійде…!!
Та потім знов, скрізь помутніння , бачиш сон.
А в ньому : наче все і обійшлось.
Та розплющив очі,
Все знову почалось …
Серце, в" пляс" від приходу.
Якого крім вибухів, не знав би ти ніколи.
Душа звернулася, і в думках:
Що робить – не знаю!
Але надію завжди ,я маю.
Та все одно- нічого,
Дійде до нашого народу!
І встануть всі-
Хто, колись і не намагався.
Та до Бога, постійно звертався!
На це питання, там відповідь одна:
Господь, простить, і можливо повернеться долі шлях..
Колись, так почалось, що
На нас йшов Лях..,
а тепер ,летить кацап.
І як би їм сказать: Що окрім смерті, їм нічого , у нас взять!!!
Андрій Долгополий

Україна – моя рідна земля,
Квітуча та ясна Батьківщина моя.
Вона ясна як сонце, і ніжна як мати.
Її милують і люблять усі,
Бо вона найкраща на всій цій Землі!
Андрій Долгополий

Колись хмари розійдуться,
І настане тиша!
Більше не почується,
Клятої ракети свиста.
Закінчиться, тіла тремтіння.
В сердця відновиться, спокійна робота.
Та не відразу зрозуміють, усі,
Що закінчилась, клята війна,
Настав час мирної тиші.
Андрій Долгополий

О,
Боже!
Зупини орду прокляту,яка принесла горе в кожну хату.
Яка забрала тисячі людей і нежаліла ні стареньких ні дітей.
Як пережити біль отій матусі,що втратила за мить усіх дітей???
Я плачу,плачу,плачу😭😭😭і молюся бо за своїх дітей і внуків теж боюся.
Нехай же згине та орда проклята,а мирне сонечко загляне в кожну хату🙏🙏🙏
Надія
Антонець ( непорада)
Надія. Антонець

Коли подивитися в очі,
Людині, яка втратила все.
Нічого не знайдеш, там вимерло все.
Сльози не побачиш,
Їх виплакали всі.
Душа лиш одна тримає її на Землі.
Отак ти живеш, мрії збираєш.
Робиш усе й нічого не знаєш.
Будинок будуєш,
На гарну автівку кошти збираєш.
А потім приходить в дім твій, війна.
Її приведе сам сатана.
Збираєш ти речі, бо фронт вже чекає.
Їдеш далеко, де народ твій лягає.
Сидиш у окопі, й нічого не знаєш.
Прилетіла ракета- будинку не має.
І знов все спочатку, будеш будувати.
Та спершу, ворога, потрібно прогнати.
Радієш лиш тому, що ти ще живеш.
Що рідні не були вдома тоді.
Чекали на звістку від тебе,
У батьків у селі.
Надія лишилась, зробимо все.
Та з нового ранку, проснувшись в лікарні.
Береш телефон лівою рукою,
Бо правої, від ночі, немає.
Оглянувши ноги,
Розумієш, що тебе далі чекає.
Та не це лиш торбує.
А те що вже ранок, а звістки від рідних немає.
Тиснеш на кнопку – телефон набирає.
Гудки не пішли, зв’язку десь не має.
Сльози скотились,
Тіло потом холодним покрилось.
З телефону очі боїшся забрати,
Що б звістку від рідних, не пропускати.
Та згодом приходить звістка не з дому.
" Ти сам залишився нікого не має!"
Пише бабуся з сусіднього дому.
Зриваєш всі шланги, що до тебе прикуті,
Жити не хочеш, і смерті не має.
Клята війна все вже забрала.
Як жити і з цим, ніхто і не знає.
Звільняють зі служби, а дома чекає тебе лиш могила.
І ти вже не знаєш чи живеш,
Чи так доживаєш .
Очі спустіли, там вимерло все.
Відчуваєш лиш злість і ненависть пре.
До біса того, що війну розпочав.
Бажаєш лиш смерті,
Що б в муками її він пізнав.
І сердце не стане,
Допоки не взнає, що чорта вже і не має!!!
Андрій Долгополий

В житті людини є складні моменти,
коли ти відчуваєш, що нема
того зв’язку, який у вас був раніше,
того тепла, що так не вистача.
І ти задумався: «Чому усе так сталось?
Чому стає все таким темним і сухим?
Чому усе, що мали, вже немає?
Чому усе не так, як планували?..»

Чому оті всі сварки та образи,
які ти думав що нічого не дадуть,
які пройдуть і ледве там помітно,
що щось було, і щось ще може буть—
дали насправді всі ті гіркі сльози,
які накапали всередині вас двох.
І всі ті суперечки, чвари, сльози —
вони, як лезом, нам по серцю б’ють і б’ють…

А потім вони йдуть у роздоріжжя,
яке надалі стіною зійде —
яка між нами стане, неподвижно.
І бий її, роби щось — та забудь.
Забудь ті мрії, що ви будували разом,
забудь усе, що ніби так було…
Воно було але це вже немає,
та й, думаю, уже не повернуть
Мужчіль Ірина

Зі святом тебе,
Київ рідний,де провела юнацькі роки,молюсь за
Тебе кожную хвилину,молюсь за неньку Україну.
Ми вистоїм- розквітне
Україна, Росія вся горітиме в вогні.
Ще зацвітуть не раз каштани і калина,ще заспівають в гаю солов"її. Люблю тебе мій
Київ рідний – з руїн піднімешся – я знаю,я кожен день за тебе
Господа благаю🙏🙏🙏
Надія
Антонець.
Надія. Антонець

Проблисками темряви
Ніч ступає лагідно.
Поступово змушує
Світло відійти.
Розмиває тіні жваві.
Зтирає з лиця вади всі.
В ній можна розчинитися
Серед пороків всіх.
В ній затишок нав’язливий.
Шепіт думок- негаснучий.
В ній час не має виміру,
А сум не має слів.
В ній можна загубитися.
В ній можна стати праведним.
В ній можна стати юним,
Або на мить старим.
В ній зорі стануть вічними,
Єдиними, прекрасними.
Чумацький Шлях дорогою-
Не заблукаєш з ним.
Проте …
Вночі будь обережніше,
Вона як квітка хижая,
Як іскра, що роздмухаєш-
Залишить всюди дим.
Так, ніч буває різною,
Спокійною, бурхливою.
Такою, як ти схочеш.
Такою, який ти.

Катерина

Всередині все кипить, а зовні потрібно посміхатися.
Все лютує і тріщить , а зовні тихий спокій.
Думки тривожні та злі, а зовні тільки важкий подих.
У венах кров кипить , а зовні лиш легкий румʼянець заявився на лиці.
Барабани бʼють у голові, а зовні лиш міцне стискання своїх рук.
Тобі потрібно лиш пʼять хвилин, та тобі їх не дають .
Тобі потрібно посміхатись далі.
День тягнеться вуаллю «Золотого часу»
Ти, йдеш поспішаючи додому.
Щоб змити бруд сьогоднішнього дня.
Clean

Моя славна Батьківщина,
Сонцем зрошена земля!
Полюбив навік я схили
Всемогутнього Дніпра.

Тут світанки золотіють,
Сині гори в долині.
На колінах у молитві
Зранку українці всі.

Тут пісні дзвінкі, як крила,
Тут душа, немов, весна.
Мене росами умили
Наші трав’яні луга.

Колискову мені мати
На ніч з пуп’янка співала.
Й Її сувора настанова
Від негараздів захищала.

Не зламати, не скорити
Рідну неньку навіки.
Буду вік її любити!
Це вітчизна є моя!

І допоки серце б’ється,
І звучить в нас мова чиста,
Буде жити Україна
Нездоланна та барвиста!
Юрій Сіромашенко