і знову той же день
той самий сірий день
такий же як вчорашній
такий буде і завтра
ніщо його не прикрашає
і вже із яблуні, ще молодої
останнє яблуко упало
машина проїжджа остання
і я сиджу одна
сама з собою на одинці
не чую і не бачу вже нічого
ще тільки відчуваю серцем
і щось у ньому так колотить
ота тривожність
вона нагадує що я одна
і вже весь сад голий стає
невже я і справді одна є??

Дарʼя

і раптом поїзд
почав їхати
і то чи я втікаю,
чи батьки
у новий час
нове життя
я мчуся в нікуди
і страх вже
починає наганяти
бо тож є щось нове
нове й небачене людьми
кудись у далечінь тікаю я
чи то батьки
Дарʼя

останнії слова
я їх не забуду
попередні памʼятати не хочу
вони так ранили
так боляче
і що ж робити?
Дарʼя

пісні я люблю слухати
можливо колись свою напишу
слово за словом
рядок за рядком
чомусь не всі розуміють
про що я пишу
треба читати між слів, рядків і стовпчиків
ось тут пишу я про любов
тутоньки про сон
а далі там про іграшки
чи краще писати на одну тему
про те кохання яке я більше не забуду
по-новому його я не полюблю
треба просто забути і дивитися на щось інше
наприклад на сон
спати то є найкраще
а ще краще обіймати ту іграшку
але ж повинна бути одна тема, або…?

Дарʼя

Доброго ранку вітаємо всіх.
Змінюються літа у людей.
Пори року пливуть в одну мить.
Задаюсь питання, що турбує мене?

Неначе все життя прожив в марноті.
Від дитячих і юнацьких днів осталось мало споминів.
Радості змінюються розпачами.
Все життя книги зубрив.

Щоб в майбутньому реалізувати себе.
Хотів своє місце під сонцем знайти,
Любов свою придбати.
Попали в епоху змін.

Де рядом руйнація і горе у людей.
Хотів сльози пролити і співчуття принести.
А сам покинутий і самотній на одинці став.
Хтось класно живе і дозвілля має,

А фантазії летять вперед.
Голову розривають думки,
Хоть світло рядом світиться.
Шум вітру вухах, а словах пустота.

Гуляти і рухатися кудись?
Треба мати орієнтири,
Щоб реалізуватись у суспільстві,
Бути не покинутим і відкрити себе .

Може в запахів жасмину,
В чудовому чаю або кави скоштувати?
З’їсти і кимось шматочком піци?
Почати розмову про кохання.

Плани чудові,а сидіти на лавочці?
Розмовляти з собою подумками,
Скучно, хочеться ділитися своїм світоглядом.
Обмінюватися почуттями і найболівшим.

Щоб легко було на душі.
Людина на самоті згорає від самоти,
Різні випадки були у людей.
А толку, що було не так з нею?

Що вкоротив він собі життя.
Була надія на майбутнє і спадок міг оставити,
І шану від суспільства придбати,
Користі і добрі вчинки споминати.

В пам’яті у людей зберегтися.
Хоть не марно прожиті літа.
Може в цьому є сенс життя людини,
Бо не бачить, що твориться біля неї.

Можливо очі були закриті,
Є можливість бачити і відчувати життя.
Подих ароматів трав,
Улибки на обличах.

Шум і радість дітлахів.
Змінити можна у себе весь світ.
Пам’ять людини тимчасова,
Може в космосі запам’ятають про неї.

І людство згадає, що колись ця людина існувала,
Історія згадки має, в архівах зберігають.
Напевно відповідь знайшов, і в літописі слід оставити.
Поеми і слова безкінечні літають, як пташки.

І на слуху у людей, як дзвін звучить.
Стежки різними бувають,
А вибрати треба одну.
До кінця шляху до йти.

Книгу життя написати,
Свідчення в пам’яті оставити на віках.
Кохання двох сердець шанувати.
Всі рівні перед космосом і вічності стали.

Денис Третяк 20.06.2025
Денис

Життя йде своїм шляхом,
Верениця подій миготять в очах.
Хтось відпочиває і думи радять,
Про минуле і біль не хочеться згадувати.

Засинаєш і все бачиш на яву.
Ті страшні дні на фронтах,
Де болі і шуми від зривів в ушах.
Перед зором встали вони.

Хтось когось рятує свого побратима,
Тілом накриває і тягне на собі.
Надію має і сподівається, що вижеве він і повернеться в стрій.
На нього чекає рідня і нова сім’я.

Де гартувався його дух і закалялась сталь.
Калібровка своєї міцності і вміння,
Тіло зміцнюється постійно.
Хоть устав, відпочинку мало.

А відсіч ворогам треба давати.
Повертаються живими і пораненні додому,
Наші мужні воїни,
Шану і схилимо свої голови пред ними.

"Ми любимо вас і незабудемо,
В книзі серці написанні-життя".-
Люди з околиць зустрінуть їх,
Щирі вітання передаємо їм.

Суспільство повинно в пам’яті зберігати,
І передавати майбутньому поколінням,
Про славних і мужніх героїв наших.
Завдячуємо їм про спокій і мир в оселях наших.
А загиблим вічна пам’ять в народі.

Денис Третяк 20.06.2025
Денис

Ми не герої – ми просто живі.
Залатані серця, засипані снігом.
Ми навчилися мовчки носити рани свої.
Як і наші герої під час страшної війни.
У чужих містах ми вивчаємо дні,
Де кожна усмішка – зболена маска.
Ми не зломилися, Ми просто в тіні.
Будуємо з болю нову власну казку.
Бути біженкою – це не обрати долю.
А в темряві шукати проміння.
Це втратити себе на очах і спасати кожен день від болю.
І знову відчуття залізної клітки.
Вранці чужа кава, чужі вікна.
І мова, якою питають "Ти звідки?"
Я не взяла з собою нічого,
Лише дітей і небо над головою.
Хустку мами, що пахне хатою,
Обіймаю її з ніжністю завзятою.
Я в чужому краю вчуся дихати знову.
Не тому, що хочу, а так треба.
Бо, в дитині на очах і сльози, і слово: " Мамо, коли ми вже будемо в себе?"
Я біженка, але я – людина.
Я – любов, що пройшла крізь тривогу.
Я пам’ятаю про хату, про сад, про калину.
Я пісня яку не вбити нікому.
Я повернусь і нехай не зараз –
Та з цією любов’ю в мені .
Витримаємо все і біль і образи,
Щоб знову зацвісти на рідній стороні.
Валентина Харченко

Посеред літа теплий дощ,
Немов чудна кравчиня,
На повний зріст дерев і площ
Химерний одяг шиє.

Без мірки, дощиком стрімким
Рівненькі строчки строчить
Та ще й танцює поміж тим,
В калюжах ноги мочить.

І я в азарті, як ніхто,
Складаю парасолю
—Поший мені чудне манто.
Я теж собі дозволю.

Щасливі двоє – дощ і я
Танцюєм просто неба.
Промокла мантія моя,
Та що для щастя треба…
Анна Барвінок

Анна Барвінок

Дозволяю вітру віднести кудись душу,
Кудись, де нічого нікому не мушу,
Кудись, де всім байдуже —
хто ти і звідки,
Кудись, де інші не ставлять на тебе мітки.

Дозволяю вітру забрати і тіло,
Навіть незграбно чи природньо невміло.
І тягне той вітер тіло далеко за поле,
І, може, далі хвилею його таки підхопить море.

Хотіла б я там десь знову зажити,
Так іноді хочеться, як птахи, чинити —
Відчути життя, відчути свободу…
На це моя душа дає свою згоду.

Неси мене, вітре, у вир безупинний —
Серйозно!
Не питай моє тіло, чи йому тривожно.
Віднеси далеко спогади, мрії та сподівання —
Лиш дай мені слово… одне — на прощання.

Тікати — це слабкість? Не знаю… можливо.
Пізнати себе — ось що насправді важливо.
А що, як цей вітер — мій порятунок чи то моя дорога?
То й зникну, як вітер — без жалю, без вагань або ж злого слова.

Diana Ryzhevska

Настала весна.
Наталя Коваль