Кожен мій крок — як молитва,
Щоб не зникнути в її очах.
Тихо боюся — розтануть в думках,
Слово незриме на серці пече…

Страхом дорогу до тебе плете.
Чую я біль і провину повсюди…
Боюся підвести, боюся забути…
Прошу, подивися в очі мої.

Відлуння молитви своєї шукала в тобі,
Готова молитись, ламати себе,
Щоб знати, що ти помічаєш мене…
Щоб хоч раз погляд теплом обійняв,

Щоб мій страх у надію тебе обертав.
Віддам усі ночі й світанки
За порух руки, за усмішку зранку.
Не знаєш, що мрія моя — обійняти…

Та руки трясуться, як бачу тебе,
Знов страх і провина хапають мене…
Я часом не знаю, що відчуваю…
З-за цього мовчу та міцно тримаю…

Держу я любов болючу до тебе
І в серці ношу. А ніжність німу —
Дарую тобі, навіть якщо твою
Не візьму…
Діана Герасименко

Рука створилась не для зброї,
Не для удару чи війни —
Вона була частинкою героїв,
Що творять світ з краси й весни.

Вона торкалася паперу,
Щоб написати вірш живий,
Будувала, ліпила щиро
Світ мрій, добра і снів нових.

Вона тримала хліб і квіти,
Торкалась ніжно до чола,
В її руках — бажання жити,
І в цьому — сила й теплота.

Та ми забули цю основу,
Забули, хто ми і чому.
Рука — тепер вже не промова,
А вистріл в серце і пітьму.

Тепер у пальцях — не натхнення,
А ствол, що душить кожен день.
І замість твору — спопелення,
І замість вірша — мертвий день.

Ми ті, що мали світ збудити,
Плекати спокій і тепло —
Навчились нищити, палити
Те, що у нас в руках цвіло.

Чи є ще шанс усе зростити,
Вернути пальцям доброту?
Чи зможе людство відпустити
Цю жадну смерті німоту?

Бо кожен з нас—це не прокляття,
А дар, що сходить із небес.
І поки серце ще в нас стука —
Ми можемо зростить чудес.
Діана Герасименко

Яким шляхом підеш ти? А почнеш звідкіля?
Питає мене знов доля моя…
А я, не розуміючи, кажу: навіщо ж ти питаєш мене, доле?
Якщо сама мінлива є, як море…

Чому вирішувать повинна я?
Бо кажуть… не залежне від мене буття.
Говорять навкруги про тебе…
Що ти — господарка життя, не я…

Чи вірить тим, хто так говорить..?
Чи справджуються їхні відчуття?
Не знаю… не маю й гадки я!

Навіщо ж ти тоді, очільнице моя…
Блукаєш по країнах, по містах?
Так вільно… хоч мені не відповідно…

О, доле! Прошу, не дорікай…
Не буду слухати тебе… нехай!
Ти море, океан? Нехай штормить, нехай реве
Образа твОя…

Та не дослухаюсь ніколи порадам твОїм, що болять…
Як схочеш — затОпить душу мОю солоність сліз твоїх морських.
Та не погоджусь я ніколи на рішення, які приймаєш ти.

Тут я господарюю: справляю, скаржуся, будую…
А ти, доле… всього лише мінливе море…
Діана Герасименко

Не хочу я знати… я хочу забути
Роки ці безглузді зі свого буття.
Для чого старання? Навіщо той успіх,
Як щастя нема..?

А де ж теє щастя, коли ти чужа?
Тут кожная вулиця — вітер порожній.
Місто це тисне, мов камінь живий,
А люди… так само для мене — створіння…

Створіння, що темні й серед своїх.
А я — не своя, я з іншого сну.
Та може прокинусь вже в цю добу?
Розплющу вже очі та посміхнусь.

Знов жахи наснились… та я не боюсь!
Заплющую знов і розумію:
Цей жах не наснився, це дійсність моя!
Те чорне, тривожне, нестерпне життя…

Роки ті минають… а я… не своя.
Та в серці ще тліє маленьке бажання:
Що десь є куточок мого існування.
Діана Герасименко

Минуле — це дим, що не зловиш руками,
Танцює у пам’яті, кличе назад.
З облич і подій цих лишаються плями,
Як попіл на серці — мов давній парад.

Ми ходимо колом — шукати й не знати,
Чи є сенс в дорозі, де цілі нема.
Мовчання в очах — то найбільша цитата,
Що каже про втому, де слів вже нема.

Надія втомилась, а віра — тоненька,
Шепоче, як лист у холодній траві.
І десь у глибинах душа ще дитинна
Шепоче: “Живи. Навіть у темряві — світи.”
Діана Герасименко

Я мислю не так, як вчили й чекали,
А звідки я знаю? Бо це відчуваю…
Йшла думка моя, мандрувала,
Кричала вона, розуміння шукала…

Щось… голос згодом зірвала,
З кожним подихом сяйво втрачала.
Очима я чую, а думка — мовчить, не говорить…
Щось коїться дивне, міркування в негоді!

Тиша. Ні слова… та досі блукає,
Гармонії світла, певно, шукає…
Дійшла. Зупинилась. Бачить когось…
Інші вони, не такі!

Та я не здивуюсь… це думи темних створінь,
Створіння ці — люди, не чують, не бачать думок своїх.
Осліпли й оруть, хочуть світло моє,
Мою думку рідну зігнуть…

І так кожен раз…
«Не хочу! Не буду це слухать!
Зітріть мені пам’ять та вирвіть душу мою, негайно!!» —
У сумну цю мить знов верещить думка моя…

Та вже звикла я… прийшла назад вона, до мене,
Чорним словом скалічена вся.
Зігріла її, зрозуміла та для себе повторила:
«Я не така».
Діана Герасименко

Краплі б’ють об землю, мов зітхання,
То не злива — то чиєсь страждання…
Хтось там, у височині самотній,
Тужить за мрією неповоротньо.

Хмари нависли — мов брови з туги,
Шепоче вітер чужі недуги,
І кожна крапля — мов пульс болючий,
У серці ніч заговорить гучно.

Мовчить земля, та усе відчуває,
Як небо плаче, як серце згорає.
У кожній краплі — шматок печалі,
Що в часі й просторі слід лишає.

Чия це втрата? Чий голос згаслий
Звучить між громом, між блиском ясним?
Можливо, в небі душа страждає…
І в краплях нам ту муку посилає…

Діана Герасименко

Життя — це гра. То шахи, то рулетка,
Де фішки — мрії, а ставки — час.
Тут кожна хода — немов по лезу скетта,
І навіть король падає враз.

Тут ми — актори без сценарію в залі,
Без суфлера, без світла й прикрас.
І сміх наш звучить, мов фантом у фіналі,
А біль — як аплодисмент для мас.

Життя — це карти. Колода змішалась,
Комусь тузи, а комусь — пустота.
І часто удача вже просто зламалась,
Коли на кону — не гра, а літа.

Ми граєм — ховаючи очі і рани,
Женемось за шансом, що зник.
Та навіть, коли виглядаєм як п’яні,
Це досвід, а не тільки збитий крик.

Програємо — тихо, без крику і злості,
Ламаєм фігури свої в собі.
Та гідність — не в тому, хто впав на погості,
А в тому, хто встав у глухій боротьбі.

Бо гра не про славу, не про результат,
Не про медалі чи гучний фінал.
Це шлях, де важливо себе не продати
За тимчасовий чужий ідеал.

Тож грай. Навіть якщо все горить.
Навіть якщо поле — попіл і ніч.
Бо в цій великій, безжальній грі
Твій дух — остання твоя січ.

Діана Герасименко

Пробач мені, море,
що я не збагнула,
як глибоко в тобі
мовчання бринить.
Я думала завжди,
що ти — лише хвиля,
та в серці твоєму —
мовчазна блакить.

Пробач мені, море,
що не розуміла,
наскільки ми схожі
були в тую мить.
Тоді, коли поруч
я була з тобою,
тоді, як до тиші
ховалась від слів.

Як шепіт твій тихо
звучав під водою
і хвилями стер
мій зайвий порив…
А зараз… відчуй
моє справжнє бажання —
побути… там… поруч…
почути подих твій.

Пробач мені, море…
Давай поговорим…
Ти знаєш, наскільки
ми схожі з тобою?
Я чула про страх,
про любов і про втрати,
а ти — кожен спалах
і погляд живий.

Ми вміємо просто
мовчати й приймати…
Та зберігати —
без слів, без вини…
Ось бачиш..? Ми двоє…
Я присвячую вірші
тобі! Пробач, море…
Я скоро…
буду поруч…
поруч з тобою.
Діана Герасименко

Моє ім’я звучить як ехо помилок —
Ніхто не відгукнеться, лиш крок —
І тиша ріже спогади, як скло,
А серце — тінь, що в темнім колі в’ється.

Я вчуся жити, неначе йду
Тонкою кригою між «що було» і «ким я можу бути».
Мій страх — не смерть, не ніч, не вогкий дим,
Мій страх — помилка. Її не обминути.

Я знаю — стерти неможливо,
Втекти не можна, забути — совість не дає…
Мій страх — не впасти, а не так зробити,
Поставити кому не там, не той знак…

Совість в мені — не суддя, а вогонь,
Що палить за кожну дрібну перепонь.
Як знов помилюсь — не пробачу собі,
Знов кару й страждання приймаю свої.

За ту неуважність, за погляд не той…
Карати я буду себе знов і знов.
А страху… треба в очі дивитись,
Не можна так жити… не вистою я.

Та як зазирну на секунду — осліпну,
Осліпну й впаду без жодних думок…
Колись я помру від своєї ж помилки,
Колись я піду — не від втоми чи сліз,

А щоб не тягти цей внутрішній тиск.
Не хочу щоночі знов бачити снів,
Де совість шепоче: «не варта зусиль».
Заберу з собою цю тінь за спиною.

Я б з радістю стерла себе
Й нашу долю…

Діана Герасименко