У промінні сонця, в барвах калини,
Вишиванка сяє — символ Вкраїни.
Не просто узори — це мовою шиті
І долі, і мрії, і сльози забуті.
Колись, у віках, в далеких часах,
У нитках іголка співала в руках.
Шили жінки — і малі, і старенькі,
У візерунках — молитви тихенькі.
Ще в Трипіллі, кажуть, колись давно,
Люди узори носили давно.
А згодом князі, і воїни славні,
Шили сорочки — і будні, і святні.
Кожна квітка — то символ любові,
Кожен хрестик — прощання в дорозі.
Чорне — журба, червоне — життя,
Зелень — надія, що йде крізь буття.
Вишиванка — не просто прикраса,
Це код нації, пам’ять, окраса.
Її одягаєм ми в день особливий —
Щоб серце відчути: ми — вільні! Ми — живі!
І нині, в борні, в ці тривожні роки,
Вона — як броня для душі і руки.
Бо вишиванка — то більше, ніж шати,
Це Україна — в барвах багатих.
Катя Шляпіна

Цілую твої вуста
Щораз із думкою
Щоб ти не забував
Карбую свій відбиток
В просвітах памʼяті твоєї

Буть може, сильніші почуття
Ускладнюють життя
В іншому разі не зрозуміти
Які чортяки туманно мліють
Запрошуючи в танець болючих слів
У світ непевних махінацій
І непокорних докорів сумління

Я доторкаюся до тебе
І все зникає…
Вихором щезли таргани
Тримаєш погляд
Твій, нестримний
Бурхливий як той вітер в морі
А за очами буря

Була б я капітаном – мене б залило
Відкинувши далеко за штурвал
Та придавивши щоглою
Залишивши все, як було до

А я стою
Все ще стою та млію
Так дивно прокидатися
Бовтаючись в безмежжі
Видив та реальності

Все той же час
Навіть хвилина
Ти пригортаєш мене сміливо
Без слів тулюсь
Я розчиняюсь в штормі добровільно
Щораз прощаючись з усім
Що колись набула
Невідомий користувач

Ой весна уже пішла
З нею молодість моя
Там кохання залишила
Боже , що я на робила
В тій любові було все
Але більше не моє
А хіба так все прекрасно ?
Так були і не гаразди
Очі мої засліпило
У тій весні усе лишило
Діти мої знайти це
Молодість вона пройде
Буде там любові хмара
Серця битого не мало
Але ви себе любіть
Душу свою бережіть
Роман

Мене на тому світі не бути мало
Бо він занадто черствий
У ньому щастя не було
Він здавався гіркий

У тому світі я хотів кохання
Але його й там не було
Я там хотів плекання
Але й воно кудись понесло

Несло той сенс життя
Який я так і не пізнав
Воно несло мені буття
Куди Бог мене послав
Роман

[НАДІЯ]
Годинами мовчиш,
Ігноруєш знов,
Я знаю цю гру —
Токсична любов.
Йду від тебе,
Повертаюсь назад,
Цей кругообіг –
Мій персональний ад.
Знаю, не прийдеш,
Коли буде херово,
Але в моїх думках
Ти цілодобово.

[ПРИЙНЯТТЯ]
Болісніше за всіх
Ранять найближчі,
Котячись вниз,
Тягнуть все нижче.
Прибери своє лезо,
Я сама вже як сталь,
Хочеш дзеркалити?
Окей, віддзеркаль.
Бути в засідці
Небезпечно та складно,
Але бути з тобою –
Чи не так само?

[ВІДПУСКАННЯ]
Я більше не прагну
Тебе зрозуміти,
Мої люди зі мною,
А ти – за орбітою.
Доходячи до точки,
Де все задовбало,
Як фенікс воскресну,
З гідністю,
Стоячи прямо.

Mars 𖤐
Маша Симоненко

Чому на світі існує насилля?
Чому толерують усе це так сильно.
Коли мою мову постійно вбивають,
А інші кричать: “Та з ким не буває?”

Коли на могилах ховають тіла
Тих наших військових, хто нас захища.
А там у окопах, де холод собачий,
Де сонце не світить і хмари все плачуть.

Там люди боронять свободу для нас…
Для нас–українців! Ви чуєте? Нас!
А дехто в тилу лиш рахує прибутки,
Коли інші — у пеклі, багні та смутку.

Чому ж ми мовчим, коли треба кричати?!
Чому не вчимося любити, прощати?
Коли ж ця держава прокинеться знов?
Не з болю — з надії, не з крику — з розмов.

Бо мова — це зброя, і віра — це щит.
А зрада — то рана, що в серці болить.
Та поки є ті, що тримають наш фронт,
Живе Україна! Живе горизонт.
Ніка Кучерук

Сидить маленьке кошеня на тротуарі,
Сидить безжалісно й нявчить,
Немов от-от помітять його люди
Та допоможуть,заберуть від всіх.

Пройшла година,місяць вже надворі,
Людей немає,лише кошеня.
Вже не надіється на їхню допомогу,
Змирилося із долею життя.

Проходить хлопчик з мамою і каже:
“Ой,мамо,глянь яке тут кошеня!”
А мати фиркне й далі чимчикує,
І син за нею також відбіга.

Минали дні та кошеня не стало,
не врятував його:
ні сильний крик,
ні люди,що проходили весь час.

Маленького відправили до раю,
Нехай хоч там щасливим буде він.
А я сиджу і думаю сьогодні,
Чи справді тих назвали ми людьми?

Ніка Кучерук, 10.01.2025р.
Ніка Кучерук

На моїх руках засохша кров
Відчуття у мене, ніби сильний шторм.
Він зриває все навколо: квіти, трави, ниви.
Я лише встигаю кліпнути очима.
Він бушує та стає ще більшим,
Руки з стресу зжалися сильніше.

Тая кров,що так безжально ллється–
Зараз вже засохла,як трава.
Та душа,що так додому в’ється–
Вже забула рідного моста.

Моє серце неспокійно б’ється–
Воно хоче волі та добра,
Та навколо лиш безжальні люди,
Що не знають правди й почуття.

І нехай весь світ сьогодні злісний,
Маю я надію на добро.
Може світ змінити можна?
Може не настане теє дно.

Дно–той світ, який тікає далі,
Десь туди, де лиш сміття і бруд,
Де немає волі, думки, долі,
Де завжди є галас, крики, шум.

На руках моїх засохша кров,
Вже немає відчуття провини.
Шторм вже заспокоївся неначе,
Я вже як маленькая дитина.

Ніка Кучерук, 05.04.25р.

Ніка Кучерук

Слова з нас плинуть, наче час
І спогади забуті в нас.
Можливо, далі буде краще?
А може не забути важче.

Хвилина йде, а з нею рік,
А потім вже забути гріх?
Забути, все що так чекали,
Забути, всіх кого кохали,
Забути навіть всі ті сни
І спогади набуті в них.

За правдою стоїть гора:
Велика, сильна, вольова,
Але якщо ти маєш знак
І все крокуєш в один такт,
То ті слова для тебе рай,
А з правдою ти просто сяй.

Ніка Кучерук, 28.08.2024р.

Ніка Кучерук

У світі немає того почуття,
Коли ти не знаєш який зараз час.
Чи може причиною є лише це,
А може закрили ми очі на все.

Я лиш пам’ятаю моменти складні,
Як донька в батьків помирає, чи син.
А радісні миті немов в забутті.
Лиш крики, тривоги та звуки різкі,
Що нагадують нам про сучасні світи.

Пригадую різні картини у сні:
Де сонце так світить, де хмари густі,
Де діти гуляють і грають в дворі,
Де раді усі і немає війни.

Невже ми забули про ті гарні дні,
Коли все було немов уві сні?
На хвильку постій, в думках пошукай,
Згадай ті моменти і свій стан пригадай.

Шукай собі спокій
в тих мудрих лісах.
Бо він там блукає,
невинний, як птах.

Шукай собі щастя
На синіх морях,
Де хвилі співають
У вічних вітрах.

Шукай свою волю:
У полі, в степу.
Вона там ночує
Й живе наяву.

Знайди в собі серце, що мало любить.
–Подумай, чи вміє воно досі любить?
Чи треба нам знати усе це життя?
А може ми просто діти небуття.

Ніка Кучерук, 17.07.2024р.
Ніка Кучерук