Пишу, коли плачу. Не в силах мовчати —
Цей вірш мені ближчий за подих живий.
Сльоза — не для світу, сльоза — щоб зізнатись,
Як тяжко в мені уживається біль.

Коли не лишилось ні слів, ні надії,
Я сідаю в темряві, мов у сповідь.
І кожна рядкова розбита повія —
Це тихе прохання у когось, до слів.

Коли моє серце тріщить на шматочки,
Коли дихання рве на вологі листи —
Я пишу… і чорнило пливе по сорочці,
А сльози у рими встигають вплести.

Ти не побачиш цей вірш, не прочитаєш.
Він живе між рядками, мов сповідь дитинна,
У ніч, де всі двері давно зачинили.

Я плачу — і кожна солона краплина
Стає наче нота у струнній тиші.
Це болем зіткана моя половина,
Це кров моя в буквах. Це — я у вірші.

Пишу, не ховаючись більше за маску,
Не граю у сильну, не брешу собі.
Бо сльози — це чесно. Бо сльози — це ласка,
Якої бракує мені у журбі.

І, може, колись ти цей вірш відчитаєш,
Мов пальцями серце моє проживеш.
І в тиші своєї душі впізнаєш
Як плаче той, хто віршем живе.
Діана Герасименко

Я втомлена бути живою для всіх.
І що, тепер скажеш, що маю я гріх?
Гординя, лінощі чи гнів?
Душа твоя — глиба, застигла в мені…

Я вчуся вмирати — щоб тобі не боліти,
Навчилась тримати — щоб тебе не пустити.
Я падаю в прірву, у спогад гіркий,
У твОї безформенні, сірі думки.

Ти кинеш каміння в мою порожнечу,
Та скажеш: «ти тінь», прошепочеш: «ти нечисть».
Я знаю — промовиш: «ти заслужила»,
Ти кинеш словами та вдариш ночами.

І хай мої тіні блукають,
І хай моя нечисть згорає.
Зітреш мої крила та серце не вбʼєш.

В ту ніч, коли прикрість твоя оніміє,
Тягар відпущу та жити тільки для себе почну….
Діана Герасименко

Втомилась тонути в чорнилі думок,
Де кожен мій подих — це болю ковток.
Чорнило я краще проллю на вірші,
Щоб хоч клаптик зцілити своєї душі.

Довкола… так багато тривог,
І тому у віршах знайшла я свій крок.
В момент, коли реальність стискає в тісні,
Нехай мої рими запалять вогні.

Нехай вони створять щирий цей світ!
У вірші, я вільна, бо я зможу все!
Я всесвіт новий створю…
І хоч на папері — собі я прощу.
Діана Герасименко

Зустрінь…. тільки не плач
"Не встиг сказати Мам люблю тебе"
Мамо,вибач…
Мама…Сегодні дзвонила і дзвонила.
Вона не спала цю ніч – вона чекала.
А серце витривалось з тіла.
Плакала,дзвонила…. мовчала
Мамо,мамо
Вибач,я не встиг відповісти…Бо мене сегодні вбили.Я лежу на серій землі – З побратимом,який став мені братом навіки.
Мамо..скоро привезуть .Зустрічай.Але не падай,мамо,.Не кричи,бо я – не зник . Я тепер у небі.
Я бачу все.
Мам,не плач.
Навчись без мене жити
Я буду проходити до тебе – У вітрі,у пташці,у сні…
Мамо я поряд
Якуніна Влада

Зимова стужа по Бетховену
Косить ніч втомлені листи
Перо лежить і сплять гості
Мороз хурделить, стукає в вікно
Хитає ставню, збиту навкосо…

«Р-р-рип, -ип!»

Час ночі.
Час пітьми вечірньої,
Гніт свічі на вістрії
Ножиці нечайно, зрізають фітілька,
До тіла свічки ним знов торкаються –

Вогонь воскрес.

Вітер хурделить.
І тільки зошит не спить, скрипить
З-під гусячого чорнильного пера
Фрідріхом виволікається поема.
Господи, скільки ж їх тобі! –

Полотен в’юності.
Шеврон

пісні я люблю слухати
можливо колись свою напишу
слово за словом
рядок за рядком
чомусь не всі розуміють
про що я пишу
треба читати між слів, рядків і стовпчиків
ось тут пишу я про любов
тутоньки про сон
а далі там про іграшки
чи краще писати на одну тему
про те кохання яке я більше не забуду
по-новому його я не полюблю
треба просто забути і дивитися на щось інше
наприклад на сон
спати то є найкраще
а ще краще обіймати ту іграшку
але ж повинна бути одна тема, або…?

Дарʼя

Любили ми і пристрасно, і ніжно,
Любили ми і сильно, й до нестями.
Хоча і ображали й ображалися ми часто,
Але кохання завжди було з нами.

Тепер усе інакше, по другОму,
Неначе й не любили ми,
Ми вже не спішимо додому,
Щоб щось нове розповісти.

У серці біль і пустота,
Не можу я нічого з цим зробити,
Холодний розум каже: «не біда»,
Та серце все ж не може відпустити.

І в голові якийсь дурман,
Постійні спогади спливають.
Хоча, можливо, це обман,
Та серце і душа усе чогось чекають.

Обидва винні, безперечно,
Самі до цього довели,
Але хочУ сказати чесно,
Що більше все ж моєй вини.

Багато ти зі мною натерпілась
І часто плакала вночі,
За що я щиро вибачаюсь,
Бо дуже соромно мені.

Я хочу побажати щастя і любові
Тобі від щирої душі!
Нажаль, напевно, не зі мною,
Бо лиш найкращого достойна ти!

Мирослав Самойло

"Я тебе кохаю!"
Справді? Але я так не вважаю.
Ти запитаєшся: "Чому?"
Я відповім: бо в очах твоїх нема вогню.

А ти — з піною у роті, з галасом в вустах,
Будеш мені говорити:
"Що ти кажеш отакеє, люба моя?!
Та я люблю тебе більше світу,
Більше, ніж саме життя!"

Я мовчки глянула на тебе,
Послухала твої казки.
А на душі у мене — пусто,
Як в самій глибокій дірі.

Ти щось ще казав, та я не чула.
Була в думах я своїх:
"Чом я вірила тобі?"
Поліанна Грей

Очі — дзеркало душі, мені казали.
За цими легендами вона буває різна:
То зелена — мов лісова пісня,
То блакитна — як саме небо.

Буває сіра, мов грозові хмари,
А буває — карою, де душа у погляді палає.
Кажуть, усе в очах — мов на долоні.
Та зміст душі не вгадати й по мільйоні.

Хтось шукає світло, а хтось — тінь зернисту,
А дехто й зовсім не бачить змісту.

Втім, вірити в це — не обов’язок, а вибір.
Комусь це — правда, а комусь — лиш вигад.
У погляді побачиш те, що сам несеш —
Душа мовчить, коли її не чуєш.
Поліанна Грей

Чи знаеш ти мамо…
Скільки я мовчала і хотіла сказати
Але ти не була поруч
Та я за тебе хотіла кричати
І мої думи були тільки для тебе
І я так хотіла б змінити
Все що ламало тебе і твоє серце
Але це наразі не в моїй силі
Тебе більше немає поруч
І я й досі не не знаю
чи я була важлива для тебе
Чи я для тебе була донькою
Ми не обирали бути дітьми
Так стало і це наш шлях
Але якщо колись запитаєш ти
Чи шкодую я що так стало… мамо
Я відважно відповім-це доля
І пробачу собі думки свої і твої
І якщо зустрінемось ми колись
Давай залишимося людьми
І пробач що я щось можливо змінила не так в твоєму житті

Hanna Tkachenko