Ти мене не зламаєш, як би сильно не рвалась.
Я живу, бо назло тобі дихаю злісно,
І стою, хоч у серці давно вже не тісно.
Ти, напевно, хотіла згасити мене,
Та я — не твоя. Я — вода крізь вогне.
Не забуду ніколи, як замість ласки
Ти підносиш до мене удари й штики.
Я ж чекала тепла, а зустріла вогонь,
Я хотіла любові — а ти дала тронь.
Не колиска, а клітка — твій дім, твоя суть.
Де слова, як ножі, що крізь душу ідуть.
«Ти мені не дитина», — гукала щодня.
Ну й не треба. Я — з попелу. Я не твоя.
Ти мене породила — та серце чуже,
І любов, що шукала, померла вже.
Не бажай мені смерті — я знаю цей хід.
Та не стану ні тінню, ні криком у слід.
Буду жити наперекір злій твоїй волі,
Навіть з ранами в серці й у власному колі.
Не чекай моїх сліз — я не маю жалю.
Не прошу пробачення — я не люблю.
Я жива — і це більше, ніж ти мені дала.
Я зростаю з тієї, що світла не знала.
Діана Герасименко
