Я просто хотіла вас всіх запитати:
Чому і за що ви прийшли нас вбивати?
Завидні в нас землі? Шикарні в нас хАти?
Ми надто щасливі? Чи надто багаті?

Ви нас боїтесь, бо ми духом сильніші?
І воїни наші за ваших міцніші?
Страшні у нас птиці, комахи і миші?
І діти, здається, у нас красивіші…

Хто вам розказав, що ми-"братські народи"?
Ви навіть не знаєте що це- свобода!
Ми- люди, ви- нелюди, інша порода.
Вам в пеклі горіти- одна нагорода.

Ми- Київська Русь, козаки, українці!
Ви- дика орда, грабіжники, вбивці!
Ваш батько- диявол, раби ви, злочинці!
Тому вам свобода ніколи й не сниться.

Вам в радість було? Ви так гучно раділи,
Коли нам на голови бомби летіли,
І діти вмирали, батьки голосили…
Вам мало було?! Ви й могили бомбили.

За що ви нам горя зробили багато?
За кожну сльозу прилетить вам відплата!
Я просто хотіла усім вам сказати:
Не страшно вбивати.
Та страшно вмирати.

Олена Каліман

(присвячується незламним жінкам
наших загиблих героїв)

Я любила тишу раніше…
Та ненавиджу зараз її!
Чую навіть як вітер пише
Ці слова у душі моїй…

Він завжди приходив з роботи,
Неважливе щось там казав.
Скільки було в ньому турботи
І кохання! Він сам не знав…

А мене турбували дрібниці:
Не там взяв, не туди поклав,
Знов забув про нашу річницю…
Я жалкую! Якби він знав!..

Він не був героєм ніколи,
Чоловіком і батьком був!
Та постукало горе відколи,
Зброю взяв і про себе забув.

Він писав:"живий і здоровий,
Ти себе і дітей бережи."
Я так хочу, якби він знову
Написав мені просто:"живий"…

Та не буде такого ніколи!
Не прийде, не всміхнеться мені!
І не піде на свято до школи!
Він загинув на клятій війні…

Я всі спогади в серці залишу,
Дні наповнені ними мої.
Так любила раніше я тишу…
Так ненавиджу зараз її!..
Олена Каліман

"Слава Україні!"- він сказав.
Знав, що ці слова його останні.
Не просив, не плакав, не благав,
Не боявся у ворожім стані.

Хто він був? Звичайний чоловік.
Не герой із голівудських фільмів.
Ялинку дома ставив кожен рік,
Любив людей, не на словах-на ділі.

Він мріяв, жив, радів, кохав!
І мрії планував свої здійснити.
Та "Слава Україні!" він сказав
І за любов до Неньки був убитий.

Та не помер, не канув в небуття!
А залишився він навіки жити
У розповідях, спогадах, серцях-
Став прикладом як вірити й любити…

Що в мить свою останню пригадав?
І що йому дало такої сили?!
"Слава Україні!"-він сказав,
"Героям слава!"-всі ми відповіли.
Олена Каліман

Сиділа жінка літня на пероні-
В очах тривога, зморшки на чолі,
В руках валізка, сивина на скронях.
Нікому не потрібна на землі!

Розгублена очима все блукала,
Не бачила ні потягів, ні лиць.
Тихенько по щоці сльоза сповзала…
Та хто вона? І що їй так болить?

Можливо, поховала свого сина
І жити далі сенсу вже нема?
Здригнулись плечі, похилилась спина.
І роззявляла рота як німа…

А потім в дім ракета прилетіла-
Згоріло все! Немає вороття!
За рік вона відразу постаріла
На три віки і на одне життя!..

Лишилась серед двору тільки вирва,
А в ній усе- і спогади й душа.
Немов хтось взяв і серце її вирвав!
Взяла кота в валізку і пішла…

Таких жінок багато в Україні:
Немає сліз, а тільки біль і гнів
За хату! за зруйновану країну!
За вбитих наших доньок і синів!

Цей крик німий розірве небо навпіл!
На ворогів прокляттям упаде!
І наші сльози- ці криваві краплі-
Дощем проллються! Він уже іде.

Все тисла до грудей свої долоні-
"Побачити якби тебе, синок!"
Сиділа жінка літня на пероні,
Стояли поряд тисячі жінок…
Олена Каліман

Запитаю сонце:"Чом таке сумне ти?
Майже не виходиш зі свого намету…
Ми тебе не бачим, скучили, напевне."
ВідповІло сонце, що йому нестерпно

Бачити руїни, де людей немає.
Навіть дикі звірі і ті оминають…
Там, де грались діти- гойдалок уламки,
Де цвіла калина- запчастини танку.

Там, де цілувались закохані люди,
Там уже нічого й ніколи не буде!!!
Вийду я у поле, вітра запитаю:
"Чом так сильно дуєш?Міри вже не знаєш.

Зупинись, послухай, стихни на хвилину…"
"Просто видуть хочу горе з України.
Дим і чад розсію – сонце посміхнеться
І життя щасливе мирне повернеться!"

Підійду до річки, мовчки подивлюся,
І всьому навколо до землі вклонюся.
Бо одна на світі ти така єдина –
Вірна Незалежна Рідна Україна!

Олена Каліман

Полетіли птиці зграями у вирій…
То не птиці-душі, що назавжди в мирі!
Як же їх багато! Просто чорне небо!..
Та не плач,серденько,не сумуй,не треба!

Вони поряд з нами. Ми їх не забудем.
Там, над небесами, наші рідні люди!
І малі й дорослі, навіть, немовлята.
Чую, як співають Божі янголята…

Листями на землю опадає літо,
Осінь на порозі, дощиком умита,
Вдягнена в червоне з чорними стрічками.
Запалила свічки. Плаче над свічками…

Краматорськ,Полтава,Харків,Суми,Буча,
Маріуполь, Київ і Дніпро родючий,
Чернігів, Одеса, Херсон, Запоріжжя,
Міста і села, ліси, луги, збіжжя –

Так багато свічок,слів та сльози щирі!
Полетіли птиці зграями у вирій…

Олена Каліман

Небо похмуре- чорні хмаринки
Впали на плечі, ніби хустинка.
Дощик пішов сльозинками наче-
Плаче земля… І я з нею плачу…
Плачу за мріями, що не здійсняться,
Плачу за снами, що вже не насняться,
За діточками, яких не народять,
І за містами, що вже не гомонять…
Кажуть, що кров людська- не водиця.
Крові тієї вже повна криниця!
Доки іще нам молитись і битись?!
Вірю, Бог буде з кожним судитись…
Плаче земля в цю скорботну годину,
Плаче моя бідолашна Вкраїна!
Стогіном крик з її вуст обірветься-
Кров її ллється…
Та не здається!
Ми- твої діти! Ми- твоя сила!
Вірними й мужніми ти нас ростила.
Рани сховаєм під чорну хустину
І переможем.
Бо ми- Україна!
Олена Каліман

Кожен ранок вмикаю телевізор. Новини:
Знову обстріли,знов хтось пропав,хтось загинув,
Є поранені – і старики є і діти…
Я не можу мовчати. Я не можу терпіти.

Якби вміла співати, я б так заспівала!
На весь Всесвіт широкий моя б пісня лунала!
І по світу рознесла, якби птахом я стала-
Кожне слово болюче прямо з серця б кричала…

Телеграм відкриваю і читаю новини –
Вибухає, страждає, горить Україна!
Це мій дім- моє сонце і небо і квіти!
Я не можу мовчати. Я не можу терпіти.

Якби вміла писати, книгу б я написала.
І щоб кожна людина її прочитала:
Як російська орда на Вкраїну напала-
Руйнувала, топтала, але не зламала!

Кожен ранок дивлюся новини й читаю.
З нетерпінням одну новинУ я чекаю!
Сподіваюсь і вірю, прошу я у Бога,
Щоб нарешті до всіх нас прийшла ПЕРЕМОГА!

Якби вміла співати, я б так заспівала!
Про народ особливий усім розказала.
Якби вміла писати, книгу б я написала,
Як країна моя НЕЗАЛЕЖНОЮ стала!..
Олена Каліман

Як бути мамою сьогодні в Україні?
Це в укритті народжувать дитину,
Коли навколо навіть небо у вогні!
Та все одно радіти і любити.
І скинуть фото тату, хоча звідти
Ні вісточки, ні слова вже три дні…
Так бути мамою сьогодні на війні!

Як бути мамою сьогодні в Україні?
Це день і ніч молитися за сина.
Завжди в руці тримати телефон-
Дзвонити, бігти, щось перевіряти,
Не пропустити, а тому не спати!
Та й серце неспокійне, де там сон.
Якби живий! Якби лише полон!..

Це бігти під час обстр1лів і в небо
Кричати:"Боже, не сьогодні! Треба
Малого з Днем народження вітать.
Залиш йому, благаю, хоч це свято!"
А потім не по відео брехати-
Не було інтернету, так сказать…
Якби лише його не хвилювать.

Це вірити в дитину, наче в диво!
Хоч лікарі і кажуть:"Неможливо
Прийти до тями після ран таких."
Та день і ніч сидіти біля ліжка,
Тримати ручку, цілувати ніжку
І відчувати кожен видих-вдих…
Який не є, але серед живих!

Це міцно-міцно обіймати доню,
Так, щоб вона не чула тихий стогін.
Коли дістануть з-під завалів вас,
Не зможуть розчепити ці обійми-
Вони міцніші, ніж ті кляті стіни,
Що не змогли! Не врятували нас!
Так тяжко бути мамою в цей час…

Це-як в останнє цілувати побратимів,
Які прийшли на похоpони сина-
З очима втомленими хлопців і дівчат!
Вдихати запах рідного мундиру,
Заплющить очі і на мить повірить,
Що він живий! Десь тут, серед солдат.
Вони відводять погляд і мовчать…

Так бути мамою сьогодні в Україні.
Олена Каліман

Як багато прапорів на кладовищі
З іменами хлопців і дівчат…
Їм би жити довго, найріднішим!
А вони рядочками лежать…

Вітерець ті прапори колише,
Наче руки мами немовля.
Плаче небо і шепоче вишня,
Не відпустить в милий дім земля!

Не діждуться матері ніколи,
Не почують рідні голоси!
І без батька діти йдуть до школи.
І без батька йдуть на випускний…

Тут лежать герої України-
Її серце, гордість, її цвіт!
Але кожен з них- чиясь дитина,
Але кожному із них так мало літ…

Матері приходять і приходять,
Щоб холодний камінь цілувать,
Залишають тут життя і вроду,
І кричать від горя! І мовчать.

До землі вклоняюсь вам, рідненькі,
Ви віддали більше, ніж могли!
Щоб жила країна наша ненька,
Ваші діти в землю полягли…

Ваша жертва вічна і безцінна!
Чим платити неоплатний борг?
Тим, хто віддали свою дитину
За спасіння інших, як Сам Бог!

А лелека жалібно курличе
До своїх маленьких пташенят…

Так багато прапорів на кладовищі
З іменами янголів-солдат…

Олена Каліман