На землі валяються яблука
Перестиглі і вже гнилі…
Так давно між деревами я блукав!
І зі мною друзі малі.

А бабуся варення варила нам-
Пахло так,як лиш пахне "колись"!
Посміхалась тихенько,сварила нас,
Коли ми до кастрюлі тяглись…

Сонця промені сіяли соняхи,
І лелека кружляв над селом!
І додому летіли ми поспіхом,
Бо темніло уже над ставком.

А тепер це омріяні спогади,
Наче сон, такий милий мені!
Ще зігрітий бабусиним поглядом,
Прокидаюсь… А я на війні…

Ні хатинки нема, ні бабусі вже,
Яблуневий садочок зоставсь.
На руїни, як рани, дивлюся я-
Бачу місце святе, де зростав.

Є гріхи, які не прощаються
Ні на небі, ні на землі!..
Лише яблука там валяються
Перестиглі та вже гнилі…
Олена Каліман

Я знову чую на світанку
Такі знайомі голоси.
Вони являються щоранку
Відомі й невідомі- всі.

Одні поховані в могилах,
А інші вільні, як пташки,
Кудись летять на своїх крилах!
Їх просто досі не знайшли…

Одні кричать, другі шепочуть,
Не розумію навіть слів.
Та всі вони сказати хочуть-
Як мало жив! Як не дожив…

Є серед них жінки і діти!
І кожен- надто молодий!
Ще б жити, вірити, любити!
Та все скінчилось. Назавжди.

Я майже виплакала очі,
Мені не сняться більше сни.
Так розказати людям хочу
Страшні історії війни!..

Та чують їх лиш українці-
Це наше горе дотепер.
Тож знов лишились наодинці
Із душами братів, сестер…

Хтось під завалами,під танком,
В полях, степах, серед лісів…
Та сходить сонце. І щоранку
Я чую їхні голоси!

Олена Каліман

Я пишу картину віршами,
Як художник своє полотно,
І фарбую її кольорами-
Чорно-біла вона все одно…

Хочу синєє небо писати-
Промінь сонця розсіявся знов!
А виходить- ракети, гармати,
Чорний дим та невинная кров…

Намалюю я квітку з-під снігу-
Поцілунок перший весни.
А в очах тільки дрони та МІГи,
Плач людей і руїни в!йни!..

Як мені написати дитинство?!
Передати щасливу цю мить?
Хрест тяжкий у війну материнство-
Не забути цей біль, не простить…

Я пишу і пишу знов картину-
Там дерева, хати і поля,
Там щаслива моя Україна!
А виходить лиш чорна земля…

Та я вірю душею і серцем,
Моя віра- надійний пророк,
Що усім геть усе воздається-
Злом за зло і добром за добро!
Олена Каліман

Питають: звідки я? Я з України!
Я – мати, що ховає свого сина.
Я – батько,що лишився без сім’ї.
Я – воїн, що загинув на війні…

Я- бабця,що зосталася без хати,
Дитина, що чекає свого тата.
Я- лікар, що рятує всіх без сну.
Я- та, що так ненавидить війну!

Я- замордоване життя в полоні.
В молитві мої складені долоні.
Я-та, що витре кров з свого лиця
І буде йти без втоми до кінця!

Я-волонтер, що день і ніч працює.
Я-хлопець! я-дівчина, що воює!
В усьому світі мене знають нині:
Мій дім, моє життя- то Україна!
Олена Каліман

Це навіть не диво, не вперше-
Що жертва винна сама.
Тому, хто, як дихає, бреше
Всі вірять. Це не дивина.

Я винна, що хочу свободу!
Я винна, що довго терплю!
Що всім українським народом
Я землю свою так люблю!..

Признаюся, винна і в тому,
Що зброю взяла я до рук,
Як нелюди влізли додому-
Їм мало було моїх мук.

Вони моїх діток вбивали,
Моїх гвалтували сестер,
Майно моє все розкрадали…
Так в чому я винна тепер?!!

Чи в тому, що не покорилась
І відсіч потворам дала?
Чи в тому, що я народилась?
У вільній країні жила?

Та хто мене буде судити
За захист моїх дітей?
Ви вмієте лиш говорити!
Ви горя не знали й смертей.

Ви просто ховались за мною,
Казали:" терпи, терпи.
Війна обійде стороною,
Якщо тільки змиришся ти".

Не було такого й не буде!
Пролита кричить наша кров.
Та що з вами трапилось, люди?!
Н@силля- це зло, не добро!

Не хочу я світу такого,
Де жертву судитимуть знов.
Не буде миру міцного,
Якщо виправдовувать зло.
Олена Каліман

Чому ти кричиш,вороне чорний?
Годі вже кликать біду!
Сонце сідає, і небо червоне
Від крові убитих…А вітер все стогне
Пісню страшну і сумну…

Пісню про те, як батько щасливий
Пішов захищати сім’ю.
Бився із ворогом лютим щосили!
Зараз лежить у холодній могилі,
Вбитий за віру свою…

Пісню про хлопця, єдиного сина-
Був він героєм в бою!
Гарно співав про свою Україну…
Там, у бою, героєм загинув,
Вбитий за правду свою!

Пісню про поле спалене чорне,
Знищені села й міста.
Стяги й хрести на широких просторах!
Мати старенька цілує і горне
Замість синочка- хреста…

Знов похилилась червона калина-
Краяла душу мою!..
Вітер співав і співав без упину
Про мирних людей і дітей України,
Вбитих за мову свою!!!

Раптом замовкли і ворон і вітер,
Скінчили вже пісню свою.
Скільки,народе мій,можеш терпіти?!
Скільки тебе намагались убити
За Незалежність твою!
Олена Каліман

Наша мова-як пісня! Так просто писати,
Її вивчити легко – вона в ДНК.
Нею гарно співати,в риму вірші складати.
Вона тепла,як літо,як хмаринка-м’яка!

Солов’я переливи, на небі веселка,
Сміх дитячий-дзвіночок,шепотіння лісів.
Чорнобривці в дворі, біля хати-лелека.
І щасливих людей чую в ній голоси!..

Колискової спів матусі вустами…
І струмочок в траві десь далеко біжить.
І дитинство моє за отими кущами…
Наша мова- як казка. Як її не любить?

Гартувалась вона в боротьбі віковічній
За свободу і мир, незалежність людей!
Вона чиста,як сніг,як водиця кринична.
Її слово міцне. І світле, як день.

Наша мова-броня, яку не пробити!
І її не здолає ворожа рука!
Ні ракета, ні дрон не можуть убити
Мову нашу і волю. Вони в ДНК.
Олена Каліман

Жили два сусіди.Один працьовитий-
Горіло все в нього в руках.
Саджав,будував,щасливий і ситий,
І діти росли на очах.

А інший-ледащо,яких пошукати,
Горілку лакав на печі.
Забруднений двір,занедбана хата
І пісня хмільна уночі…

І п’яний Іван голодний удома
Позаздрив тому Василю,
Який працював цілий день без утоми,
Щоб годувати сім’ю.

Він думав:сусіди-це братні народи,
Звичайно,Іван-старший брат.
Василь-він без племені і без роду,
І з братом не ділиться гад!

І вдерся до хати Іван на світанку,
Василь із родиною спав…
Вбивав,гвалтував,грабував до останку!
Та тільки одного не знав-

В сусіда його незламна родина.
І всі,як один,піднялись!
Залізним щитом у тяжкую годину
Руками й серцями сплелись!..

Так думав Іван,та не стало кретина-
Він згинув навік в небуття.
А вільна прекрасна міцна Україна
Дарує любов і життя!!!
Олена Каліман

Три Янголи вночі зійшли на землю
Пройтися, подивитись на людей…
Я перед ними молитвИ постелЮ
Сльозами з напіввисохших очей!

Такого зла не бачили і в пеклі!
Такого болю годі уявить!
Здригається земля в бою запеклім,
І все горить…І небо там горить!

Три Янголи від горя оніміли:
"Як можна жити й вірити ось тут?!!"
Вони не знали і не розуміли
Одну важливу істину просту:

Що українці- люди особливі,
Терпіння їм ні в кого не займать.
Гостинні, добрі, щедрі і чутливі.
Та не дай Бог комусь їх ображать!

Бо воля в них залізна та єдина,
Броня, яку нікому не пробить!
Бо їхній дім- це вільна Україна!
Немає зброї, щоб її убить…

Три Янголи лишились в Україні,
І з нами разом в кожен бій ідуть.
Вони відомі всякій тут людині.
ЛЮБОВ, НАДІЯ, ВІРА- так їх звуть.
Олена Каліман

-Розкажи нам, лелека, де ти літав?
Що ти бачив? Кого на землі зустрічав?
Чи приніс ти нарешті нам мирну весну?
І лелека сказав:-Я побачив страшну
Чорну хмару на небі і вогонь на землі!
Бачив, як помирають старі і малі…
Матір бачив та ранню її сивину
І прокляту жахливу страшенну війну!
Ще я бачив героїв, яких у кіно
Не покажуть ніколи. Але все одно
Віддавали вони життя за любов
До сім’ї, до країни! Співаю їм знов.
-А де пара твоя? Чому ти один?
-Її вбило в Херсоні шматками від мін.
-Але ти прилетів! Чому прилетів?
-Бо сказати я дещо вам, люди, хотів:
Що любов не вмирає, а вічно живе!
Що добро переможе, а зло пропаде.
Якщо віриш і любиш, іди до мети!
І візьми із собою всіх, хто може іти.
Те, що вас не убило, зробило мечем.
Зліва й справа відчуй своїх друзів плече.
І тоді закінчиться триклята війна!
І прийде в Україну знову мирна весна!
Олена Каліман