Ой люлі-люлі, летіли гулі,
Там десь малятко лежить у люлі.

Там плаче мати, бо хоче спати,
Дитя до серця та й притискати.

Ой люлі-люлі,звучить "Тривога",
Знов в укриття веде дорога.

Та ти не бійся,моє малятко,
Нас захищає наш вірний татко!

Бо він на небі- все знає,баче…
Не плач,дитино,я вже не плачу…

Летять ракети.Тулись до мами.
Палає небо над укриттями!

Співає мати та й колискову.
"Ой люлі-люлі"-лунає знову.

І обіймає свою дитину-
Як наша Ненька,як Україна!..
Олена Каліман

Одна квітка росла на дорозі на камні.
Як ти вижила тут? Де взялась взагалі?!
Цілувало тебе сонце лагідне в травні,
Оминали колеса великі й малі.

Ти зосталась жива, бо міцніша за камінь
Твоя спрага до мрій, до добра і життя!
Я тебе розумію, бо ми такі самі –
Українці, як квітка з душею борця…

Ти як символ життя там, де смерть і пустеля,
Боротьба віковічна між злом і добром!
Як з дороги тяжкої привітна оселя,
Як незламна країна моя за вікном!

Не розчавить тебе брудний чобіт москальський!
Як не раз намагавсь за останні віки.
Ти зламаєш хребет тій навалі кацапській!
Залатаєш квітками всі болючі дірки…
Олена Каліман

Почекай, зима, не поспішай –
Хлопцям і дівчатам холодно в окопах!
Походи по теплій затишній Європі,
А до нас пізніше завітай…
Почекай, прошу, не поспішай!

Їм і так, без тебе, тяжко там.
Вже замало нашої молитви…
Із самою смертю ведуть битви,
Щоби спокійніше було нам…
І без тебе, зимо, тяжко там!

Хай осіннє сонце зігріва
Хоч брудні-найкращі в світі руки!
На хвилиночку полегшить муки
І напише променем слова.
Та хоч трохи душу зігріва…

Ти ще встигнеш снігом замести
Бліндажі, поля, міста і села!
Та людей навряд чи розвеселиш-
Люди мовчазні, мов ті хрести.
Тяжко і без тебе їх нести…

Олена Каліман

(присвячується світлій пам’яті
Олени,Кирила,Демида і Уляни).

Розгублена мовчки стояла,
Дивилась на скло і бетон…
Надіялась тихо й чекала,
Що дочка візьме телефон.

І скаже:"Привіт.Я в порядку!
І діти зі мною живі.
Чекай,зараз вимкну зарядку…"
Та все це лише в голові!

Немає її і не буде!!!
А з нею малих діточок!..
Мовчали і плакали люди.
Хтось крикнув від серця:"за що?!"

Тому,хто стріляв,хто радіє,
Хто просто наказ віддавав-
Вам Бог усі сльози віділлє,
Бо кожен вас тричі прокляв!

Дивилась то в землю,то в небо.
Як бути? як жити без них?!
Чи їсти, чи дихати треба?
Без дочки, без внуків своїх…

Це постріл їй в серце…Трималась,
Допоки їх всіх не знайшли.
Розгублена мовчки вдивлялась
В чотири небесні душі…

Олена Каліман

Вона дивилась у вікно
Як від’їжджала від вокзалу…
Душили сльози- все одно
Куди рушать. Усе пропало!

Стара валізка у руках-
В ній розмістились довгі роки!
У серці розпач, в серці страх,
Перед очима- світ широкий…

Згоріла хата навесні,
Вона якраз город садила.
На все дивилась, мов у сні,
Заклякла вмить і оніміла…

Там з чоловіком прожили
Усе життя, душею рідні.
У світ дорослий провели
І сина й дочку.А опівдні

Сідали з чаєм у тіні
Згадать дитинство сина й доці.
Тепер приходить уві сні-
Загинув він у тому році…

Збиралась швидко,як могла.
Пекло у грудях так нестерпно!
Кота й собаку не знайшла,
Злякались вибуху напевно.

Хотіла жити як усі-
Город садити біля хати,
Онуків рідних чути сміх
Все літо і на кожне свято!..

Раз оглянулась і пішла,
Кивали люди їй зустрічні.
Від серця з горя прокляла
Своїх катів на вікі вічні!
Олена Каліман

Він друга мав – кота рудого,
Ділив з ним ліжко і харчі.
І в бліндажі один другого
Узимку гріли уночі.

І спілкувались і раділи,
Що пролетіло мимо них.
І ворогів без жалю били,
І рятували всіх своїх.

А потім закурив цигарку,
Мовчав, хоч сльози у очах…
А кіт рудий, мов та вівчарка,
Все розумів. І з ним мовчав.

Він мав сім’ю – братів багато,
Сестер. І навіть командир
Був не начальником, а татом,
Вчив шанувати дружбу й мир.

Поетом був. І свої вірші
Писав про все, що навкруги-
Про птаха в небі і про вишню,
Яку спалили вороги…

І поважав і батька й матір,
І Україну так любив,
Що коли трапилось нещастя,
Пішов і Неньку боронив!

Він плани мав – прожити довго
І написати ЇЙ вірші…
Ще друга мав – кота рудого.
З ним і загинув в бліндажі…
Олена Каліман

Відпусти мене, сум, відпусти!
Не зосталось вже сил горювати.
Від дітей нишком сльози ховати!
І в рядки свої риму плести…
Відпусти мене, сум, і прости!

Відпусти мене, біль, я прошу!
Бо таблеток від тебе немає,
Бо скорбота моя не стихає!
А я досі пишу і пишу…
Наче кожному щось розкажу.

Не наспівую більше пісні-
На весь світ вже не можу кричати!
І ридати! І знову ховати
Мою душу у кожній труні…
Як зіграти на рваній струні?

Відпусти мене, жаль, відпусти…
Дай зрадіти і небу і сонцю,
Без тривоги дивитись в віконце
На дерева, поля. Не хрести…
Відпусти мене, жаль, відпусти!

Боже мій, Україну спаси!!!
Олена Каліман

Алея Героїв – це місце для слави,
А ще для жалоби й журби!..
Хтось квіти поставить,спитає"як справи?",
А хтось-все тримає в собі.

Які ж вони гарні! Які ж вони вічні!
Як жити без них нам тепер?!..
В пошані схилились дерева сторічні,
І знов аплодує їм сквер.

Пишаємось ними. І плачем за ними.
Що можем для них ми зробить?
Зібратися з духом і силами всіми,
Цю кляту орду зупинить!

Ще можем ту жінку у чорній хустині
Без слів обійняти на мить…
У кожному місті по всій Україні
Алея Героїв болить…

Ми дякуєм вам, Герої, постійно
За те, що Вкраїна стоїть.
Олена Каліман

Впала я… Але не зламалась.
Поряд хтось мені руку подав.
Я злякалась… Я дуже боялась!
Коли в дім завітала біда.

Коли перші ракети летіли,
Я собой закривала дітей.
Просто вижити-все, що хотіла.
Потім звикла до горя й смертей.

Закінчилися сльози, застигли,
Скам’яніла душа, не кричить.
Третій рік моя Україна
Кожен ранок хвилину мовчить!

Я хотіла радості й миру
І простого людського буття!
Та нещастя забрало квартиру
І здоров’я. А в когось-життя…

Непроста, друзі, наша дорога,
Ми ідемо по ній крізь віки.
Бо попереду в нас-Перемога!
А позаду-діти й батьки.

В час тяжкий ми серцями з’єднались,
І одна на усіх в нас біда.
Я втомилась… Але не зламалась.
Хтось упав – йому руку подам.

Олена Каліман

Щодня соловейко до нас прилітає,
Сідає на дах і співає пісні,
Так виводить,що прямо за душу хапає!
І я чую минуле і бачу ті дні…

Пам’ятаю те сонце літнє, ласкаве,
Як побігли на річку і донька і син,
Як з любов’ю готую улюблену страву,
Не дивлюсь в телефон кожні 10 хвилин!

Які плани були на щасливе майбутнє!
На все літо! Та навіть на ці вихідні!
І найбільша проблема-вибрати сукню…
Я не можу забути щасливі ті дні!

Коли в небі літали не бомби й ракети,
А лелеки і ластівки і солов’ї,
Коли бігали в поле збирати букети!
Я не можу забути щасливі ті дні…

Ти співай,соловей,а я трохи поплачу.
Хай пробачать мені і донька і син!
Пам’ятаю усіх,кого вже не побачу,
І дивлюсь в телефон кожні 10 хвилин…

Я зумію усе, навіть те, що не можу.
Бо ненавиджу люто! І сильно люблю!
Не мовчи,соловейко, співай переможну
Українську щасливу вічну пісню твою!
Олена Каліман