Вона все писатиме знов свої вірші,
А він все питатиме шлях у житті.
Вона так чекатиме справжньої тиші,
Він спрагло шукатиме вічної мли.

Вона все насправді давно зрозуміла,
А він знов блукає між ,,так” і між ,,ні” .
Вона ж бо сміється, хоч геть не до сміху,
А він плаче, ниє, бо думки сумні.

Вона намагалася – він не повірив.
Вона посміхалася – він пропустив.
Вона знову зникла. А він не помітив.
Вона не з’явилася.Він помарнів.

Вона не писатиме вже свої вірші,
А він не питатиме шлях у житті.
У кожного – своя занедбана тиша,
У кожного – спогад і шем на душі.

А вітер віє?
Виє.
А світ – повія?
Криє.
А ми – то люди?
,,…вряд лі”.
А їх засудять?
Крайні:
Так,ті що скраю,
Це не останні,
Це ті, що можуть,
Це й ті, що крають:
Серце людини – то на частини,
Серце останніх – то на руїни.
А ті руїни – то сім’ї,
А ті руїни – то діти,
А ті руїни – довір’я,
А ті руїни – то квіти.
…Їх вже не буде.
Криє.
Вітер не віє – виє.
– Крайні – то люди?
– Навряд чи.
Бог їх засудить.
А гріх чий?

А вітер віє?
Виє.
А світ – повія?
Криє.
А ми – то люди?
,,…вряд лі”.
А їх засудять?
Крайні:
Так, ті що скраю,
Це не останні,
Це ті,що можуть,
Ще й ті, що крають:
Серце людини – то на частини,
Серце останніх – то на руїни.
А ті руїни – то сім’ї,
А ті руїни – то діти,
А ті руїни – довір’я,
А ті руїни – то квіти.
…Їх вже не буде.
Криє.
Вітер не віє –
Виє.
-Крайні – то люди?
-Навряд чи.
Бог її засудить.
А гріх чий?

Не хочеться писати про любов,
Бо де вона, коли палає лють?
Не видно щастя поміж тих оков,
Що заснували землю, ллють і ллють
Скипілу, зболену, гарячу, свіжу кров…
Що день – то свіжа… І бракує зла
На нечестивий отупілий скот,
Який огидним стадом вник у сад,
Як ті безликі, безплеменні, без отця.
Якась, щоправда, виродила їх
Собі на лихо. І вона, оця,
Колись сконає в смороді дітей своїх.
…Не можеться писати про любов,
Бо так пече ненависть до rozzni,
Що все святе і Боже проросло
Не вгору, а у глиб землі. В землі
Тепер цвіт нації і сміх,
І мама кличе досі сина в дім…
Не чує, бо в бою той син поліг.
І отаких вже сотні матерів!
…Не скоро я напишу про любов,
Хоч дуже хочеться писати і любить.
Коли ж ті рани висохнуть, і кров,
І сльози тих, що якось мусять жить?

Букетом вітер, сонце, дощ
У літнім дневі, зранку,
Луг прихорошений також,
Одягся в вишиванку.

Все нюха вітер квіти ті,
Тихесенько колише,
Стрибнули краплі по траві,
Стікає дощ, мов пише.

Враз хмара тихо відійшла,
Й до лугу завітала
Сім’я метеликів, бджола,
Зозуля закувала.

15.06.2025.
Ганна Зубко

Густий туман завис стіною,
Скрізь тиша спокій берегла,
Ховалось листя під водою,
Жовтіла, гнулася трава.

Повсюди осінь — подих свіжий,
ЗемлІ неміряно пройшла,
Теплом вкриває усе, ніжить,
У небо зграї підняла.

Стала з веселої сумною,
Сердешний вітер утішав,
Усякий день її журбою
Стежки, дороги застеляв.

14.06.2025.
Ганна Зубко

Розмахують хустинками зеленими
Та загадково усміхаються берізки,
Щось таємниче перещіптуються з кленами
І не соромляться нікого аніскільки.

Протягують гілки до них, мов рученьки,
Запрошуючи тих на “білий” танець
І граціозно легко так кружляють,
А вітер бавиться і пестить довгі кучері.

2016 р.