До мене раптом в чорну ніч
Зайшов диявол віч-на-віч
І дав умови що я мушу
Йому продати свою душу

Але на всі його вмовляння
Я не пройшов його жадання
І за цю тяжку провину
Встромив ніж мені у спину

Такої болі признаюсь я
Не відчував за все життя
І мої крики скрізь цю біль
Було чутно звідусіль

Скрізь всі сльози та виття
Я плакав як мале дитя
І тоді подумав нанівець
Що вже прийшов мені кінець

Диявол клятий на всю силу
Хотів звести мене в могилу
Але Господь, і сила жити
Не дали йому цього зробити

За мене рідні, й близькі друзі
Всі молились на окрузі
Просили всіх Господніх див
Щоб цю ніч я пережив

І Господь почув всі їх молитви
І засяяв промінь після битви
І згодом вся бісівська сила
З ганьбою тихо відступила

Ось хто саме наш творець
Господь всевишній наш отець
І завжди з вірою у тебе
Я буду йти лише до тебе

Ігор Лівак

Коли побачив я тебе уперше —
Здалося, ангел з неба опустився.
І в очі глянувши твої ясні,
Побачив світ, якого не було досі.

Безмежний, тихий — мов нічний океан,
Що в ньому зірки світять без упину,
А місяць ніжно в ньому віддзеркаливсь
І шепче про кохання без упину.

Твоє волосся — чисте і шовкове,
Його несе за обрій легкий вітер.
Воно — як сонце, що дарує світло,
Тепло і ніжність в кожному промінні.

А руки — працьовиті і ласкаві,
Торкнувшись їх, я мов злітав у небо,
У рай, де час спиняється в обіймах,
Де серце б’ється лиш для тебе.

Твої уста — мов пелюстки весняні,
Ніжні й м’які, як поцілунок ранку.
Вони шепочуть, манять і тримають —
І не пускають, ніби серце в замку.

Ти — мій всесвіт, моє світло у пітьмі,
Без тебе я не зможу вже і жити.
Ти — моя доля, ти — усе, що є в мені,
Єдина мить, яку я хочу вічно гріти.
Дмитро

У тіні глухій, де світла немає,
Де шепіт брехливий, мов змій, виповзає,
Там ходить лукавий, у злобі сліпий,
Він сіє розбрат між братом і братом – чужий.

Його не цікавлять ні правда, ні воля,
Лиш сльози людські – то радість для кволих,
Він хоче зламати, що Бог збудував,
І серце надією знов обікрав.

Та чорна омана – мов пил на вітрах,
Згасає, як дим, у правди руках.
Де світло Господнє, там тьмі не стояти,
І зла його сила не зможе здолати.

Він гордий, та гордість веде у прірву,
Де крики зневіри палають у зливу,
Не знає любові, не знає тепла –
Лиш крига у серці, лише лютість зла.

Він кличе до влади, до слави гнилої,
Та все, що збудує, – руїни пустої.
Його золоті обіцянки – то пил,
Бо душі не купить, тому хто серцем згнив.

Не буде йому ні спокою, ні трону –
Його переможе молитва до скону.
Бо слово Господнє – як меч неземний,
Що темряву ріже в світанок ясний.

Його підступи – лише порох вітру,
Його ланцюги – лиш захоплюють душу нагріту,
Де правда Господня сяйне, мов зоря,
Там пекло не зможе держати царя.

Нехай у серцях запалає свіча –
Він гине, де віра в душі трепетна.
І там, де є світло, де правди рука –
Не ступить ніколи нога ворога!
Хозяїнова Софія Володимирівна

Сніг не падав за вікном,
А свято йшло все швидше.
Двері прикрашені вінком,
А дівчинка все пише.

Сніг обурився на зло,
Що у світі панувало.
Сумувало все село,
Бо настрою бракувало.

Але одна мала свиня,
Була занадто справедлива.
І ніяке чортеня
Їй завадити не в силах.

Ця свиня з добром прийшла,
До снігу із дітьми.
І відразу віднайшла,
Місце світла у пітьмі.

Сніг предовго намагався,
Справу цю закрити.
Але дух у ньому здався,
І почулись серця ритми.

Знов у люди він прийшов,
З радістю відвертою.
І Різдво сніг віднайшов,
Дниною четвертою!
Хозяїнова Софія Володимирівна

Дозволь своїм очам легесенько закритись

І відчуєш хвилю радості й зачарування враз.

У щось м’якеньке вдасться мляво закрутитись

Так, що не почуєш більше слів і фраз.

Це безмежна ласка і пір’їнка доброти,

Що часом маску безжалісно з себе скидає,

А іноді дає перемогти

Світлу, яке в душі й у серці запалає.

А що про шматочок безсмертного тепла,

Що у руках надійних ніяк не похолоне,

А що про ласку, яка в полоні зла змогла

Оживити море те, що споконвіків від сліз солоне.

Не забувайте про ці дві перлини,

Які все сяють на морським піщанім дні.

А я все вірю що однієї днини

Вони спливуть, а може, й ні.

Хозяїнова Софія Володимирівна

Та вже і небо повількає,
І майже всі уже в хатках,
Хоч тільки молодь ще гуляє —
Біжить у поле, в мріях, в снах.

Усі вже бджоли полетіли
До себе в хатки — у вулики,
Але не спить ще наш метелик,
Який не хоче спати вліт.

І ось, вже зорі засвітились,
На небі — тиша, блакить.
Він вирішив спуститись тихо
До квітки, що почала спить.

Але не встиг зробити кроку —
Підслизнувся він на нитці,
Що павучок сплів ще до строку
Між гілочок, як у рукавці.

Здригнувсь метелик, але вчасно
Відчув: це пастка, павутинка.
І ось, з куща, повзе неквапно
Павук — мов тінь, неначе тінька.

Та не схотів він бій розпочати,
Лиш подививсь і мовив так:
"Я не ловлю тих, хто не сплячий —
Лети собі, мій нічний птах…"

Здивувавсь метелик трохи,
Махнув крильцями — й вдалину.
І лиш зорі серед тиші
Сплели їм казку — про весну.
Володько Софія

Ваза
Зі скла я ваза, загартована, міцна.
З минулого в ній квіти й щастя, бруд і горе.
Але для тебе її вимила до дна
Та з вази тої вимостила море!

Той час, що поділяла я з тобой
За краплей краплю віддавала
В твої руки всі свої хвилі
Душу, спокій і любов
Та спрагла, коли були дні розлуки.

Ти був мій світ, мій сенс, мій сміх та моя сила.
Але не вклав ти душу і повагу в той букет,
Можливо, все тому, що сильна, не просила.
А може, бо того в тобі не є!?

Тому рікою стало моє синє море
А потім геть змільчала, майже ручейком.
Загнав іглою мені в серце стільки болю
Що стало воно просто битим склом.
Але…
Змету осколки ті страшні, болючі
Скину всі в вазу, мити не схочу
Та спробую то якось пережити
Вся в трісках, шрамах але досі на столі стою.

Можливо згодом я стану сильніше.
Можливо і засяє скло колись
Можливо, навіть, простить мене Боже
Та я забуду, як сильно болить.

Катерина

Я намалюю яскравими барвами
Сонце і річку,які мене бавили
Песика в буді, качок і курей
І розпис квітками навколо дверей

Бабусю на призьбі, у хаті веретки
І пічку з лежанкою і табуретки.

І фіртку із палиць, що дід змайстрував
Я би усе це намалював..
І ґанок і двір, старенької хати…
Яле я не вмію іще малювати…
Наталя Соловйова

Моя молитва грішна й щира
Гучнонімим відлунням ллється.
Моя любов, земна і сильна,
Зле наді мною все сміється…
Я стукаю – ніхто не відчиняє.
Я молюся – та за таке не молять.
Не знаю, чи живу, чи доживаю,
А чи існую, бо не чую болю.
У повсякденні буднів все вирує,
І тіло намагається ще жити:
Сміється, гріє, з кимось щось будує,
Кохається, воліє говорити.
…Заговорилось. І не чує душу,
Яку постійно корчить, розриває.
Вона кричить, та будні її глушать –
Така глухоніма любов буває.
Вона – найгірша.
Ольга Дворецька

Тобі байдужі вІрші всі мої,
Тобі смішні усі мої зізнання,
Тобі так легко й добре на душі,
Коли я не говорю про кохання.
Для тебе день зі мною – свято в будні.
Для мене – швидкоплинний сенс життя.
Нікого нема в серці, хоч і людно,
А у твоїм, напевно, каяття.
Нема для мене місця і у днях,
Нема для мене місця і у тижнях.
Немає місця імені моєму у словах.
Моя любов живе у тьмі та злиднях…
Ольга Дворецька