Був Чорний день.
Звичайний чорний день.
Була зима, та снігу було мало…

Був Чорний ранок.
З весняних пісень
Не склалося дуетної октави.

Був Чорний вечір.
Літня суєта
Його розбавила байдужістю зневіри.

Був Чорний день.
Осінній чорний день.
…А я уже позбавилась довіри.

Був Чорний рік.
Сміливий, дивний рік.
Ольга Дворецька

Був Чорний день.
Звичайний чорний день.
Була зима, та снігу було мало…

Був Чорний ранок.
З весняних пісень
Не склалося дуетної октави.

Був Чорний вечір.
Літня суєта
Його розбавила байдужістю зневіри.

Був Чорний день.
Осінній чорний день.
…А я уже позбавилась довіри.

Був Чорний рік.
Сміливий, дивний рік.
Ольга Дворецька

мало світла у світі?…
а ще йому в дихало б’єм спідтиха
та й тягнемо в темінь воєн
ми…в істериці шизофренічні,
жадібні та безжальні –
доводимо Богу, що лох Він,
коли з образу Свого ліпив нас,
божествену дав подібність.
бо нині самі є Богом
кожний в собі самому!

…природою створені всі ми невмисно,
ми – випадковість!
примхи всі наші, брехливість,
в безликості багатоликість
основа фундаментальна… –
можливо, і випадкова!
та лише природи право
карати усіх за непослух,
гріховні паскудства та підлість,
та злОдійства незчисленні…
– …Всевишній! Ти мертвий!…чуєш?!…
Тебе взагалі не існує… –
кричимо кулаками вгору
та потай хрестимо небо,
землю, себе та води,
неспокій вулканів грізних
та землетруси жасні…

…забули про те, що ми є
в природі руїнотворні.
природа створила нас… – знаєм!
та ріжем, кромсаєм стократно,
знищуємо, труїм… –
не вистачає нам світла!
та місця під сонцем ясним.
…світу під дихало
б’єм спідтиха,
спадаємо у буденність
брудних
та жахливих
воєн……
Онтойя

як завжди, розстаємось назавжди…
тільки зараз вже остаточно.
і слова твої тихі крізь сльози
– …Господи! де наш той розум?…
і обійми затим, поцілунок
палкий та пристрасний, ніжний.
все було як прощання з колишнім.
і від’їзд твій… – втеча панічна
у печалі, в спогадах з болем,
щемом у стомлене серце,
в душу – неспокоєм вічним…
…скільки минуло відтоді?!
в роках загубився той день
та оце ось згадалось навіщось
у Богом забутому місті.
яке занедбане нині, у зраді,
розграбоване окупантом…
московитом, що злодій та вбивця,
сволота, паскуда остання!
…а слова твої з відчаєм тихі
від років тих, у далях відлунних
наче мовлені зараз ось, щойно
свідомість та душу тривожать
– …Господі! де наш той розум?…
Онтойя

Прокажу молитву,
промовлю я ті імена,
які – найдорожчі
й у серці живуть незрадливім,
ледь чутно промовлю…
звичайно, не їхня вина,
що день добіга –
сторінки ж у життя швидкокрилі.
Хай навіть не знають,
що молюсь за них, як востаннє.
Буває, й сльозами не змиєш
вкорінений гріх.
Хай навіть не чують
молитву оцю, з іменами, –
аби долетіла і сіла на Божий поріг.
Глибоко, таємно
живуть найщиріші бажання,
щоб їм, найдорожчим,
щастило, збувалось, жилось.
Рве душу шалено
обрАз і любові єднання.
З причини шаленства
сховатись від всіх довелось.
Сердечно, уклінно,
складаючи руку на хрест,
прошу вберегти
від зневіри і пекла земного;
і губи повільно
шепочуть гучний маніфест
любові, довір’я, прощення
і всього яснОго.
Ольга Дворецька

Холод з яру віє,
Зброя у руках
Холодніше тільки у вогнях ЧК
Як же більше вбити ?
У крові блакить,
І останню кулю у висок пустить,
Ось вже оточили сталінські чорти,
Він буде героєм Божої чоти,
Бренчуть в бою жили,
А в очах туга,
Облягла кіннота Росі берега,
І остання думка – милої то чари,
Громобійно крик: Готуй нових борців, Холодний Яре
Андрій Чорнота

Життя воно звичайно ж, важкая штука,
В моменті весело тобі, в моменті тупо.
Горбатишся – воно тобі потрібно?
Звичайно ні, але ж прожити якось треба.

І ось живем, покращення пішло,
Оказується око в тебе рветься.
І як у той момент туго не було,
Завжди товариш, друг знайдеться.

Уже все добре все чудово!
І листопад вже наступив, та листя вже опало,
День зізнання наступив.
Переживання, буря емоцій.
Сказав.
Відчув полегшення і вона відповіла –
Так.
І вже четверту пору разом,
З коханою ідем.

Життя воно звичайно ж, важкая штука,
Професія моя навчати,
А не жити щоб учити.
Не розумію тільки одного я.
Навіщо, ті, що учать нас віддають своє здоров’я.
Можливо, тут все просто.
Ну я не готовий віддавати так безумовно.
Буття своє

Чи можу я стати кимось більшим?
Чи можу я досягти вершин якигось?
Незнаю, спробую скажу.
Брозінський Максим

Летіла ластівка свободи,
Крізь віконця тисячі здаля,
В очах її світила воля,
Хоч і летіла навмання.
Вона була наче сліпою,
підносившись в блакитну даль,
Вона співала,та була німою,
І її таку ніхто не знав.
Летіла ластівка свободи,
Її не зупиняв ні град,ні жар,
Вона була хоробра,горда,
Хоч вітер крила її рвав.
Летіла ластівка свободи,
Крізь небо громове,ліси,
І так усе життя в пригоді,
Аби спинитися у тишині.
Дарʼя

Горить, палає Україна,
Інфраструктура вся в руїнах.
Що за людина, ти — звірина,
Не маєш жалості до матері і сина.

Який же звір тебе пустив на світ?
Не має диявола страшнішого за тебе.
І ти тепер руйнуєш увесь світ —
Для тебе щастя більшого не треба.

А сльози матері —
Як дивитися на це?!
Чи в тебе в грудях замість серця каменюка?
Ця мати день і ніч ні їсть, ні п’є,
А тільки виглядає сина в муках.

Проходять роки в розлуці й тиші,
А в материнськім серці — пустота,
Яку нічим не можна замінити.
Якби ж ти знав, сину, як важко
У це повірити та далі жити.

Кат ти, узурпатор, людожер,
Та прийде час — за свої вчинки подумаєш напевно.
За кожний гріх, що зробив ти для людей,
Ти неодмінно відповіси перед усім суспільством.

А Україна буде процвітати!
Вона буде ще кращою, ніж колись.
І люди повірять у слова Тараса: «І на оновленій землі врага не буде, супостата,
а буде син, і буде мати, і будуть люди на землі.»
Нужненко Леся Іванівна

У місті масок, брехні і скла,
Де правда в пеленах сну заснула,
Де совість, мов тінь, між людей пройшла,
Де щирість пала — а фальш ожила.

Там погляд — пустий, мов порожній кувшин,
Усмішки — стерті, холодні, пласкі,
А слово — як попіл із вуглищ мин,
Що сиплеться тихо на душі людські.

Там брехня — мов гадюка срібляста й туга,
Обвиває серця невидимим плетивом,
І кожна думка, і кожна дорога
Ведуть у пустелю облуди фальшивої.

Лицемірство — шарманщик старий, без лиця,
Крутить колесо слів заїжджених, млявих,
Під пальцями крутиться нитка хитка —
З неї ткуть правди фальшиві облави.

А істина — ніж, що розрізує ніч,
Пробиває бетонні стіни облуди,
Гола, мов нерв, і пекуча, як січ,
Несхожа на пишні промови і чудо.

Справжність — це камінь у мішку душі,
Важка, як мовчання на дні зіниці,
Вона не вкладається в брудні мережі,
Не терпить облуди, лицемірства, границі.

Бо фальш — як діжка пуста на воді,
Що стукає мляво в розбурхані хвилі,
Вона затоне у першій біді —
А правда стоїть, хоч серце і в милі.

Софія Дмитрієва