Балую тебе очікуваннями – солодкими й гіркими снами, нездійсненими побажаннями, забутими чужими словами.

Балую тебе порожніми днями, недописаними листами, напівдорогою між нами, напівзамерзлими містами.

Балую тебе нездійсненним «потім», обіцянками, кинутими напролом, порожнім вокзалом в самотню суботу, зірваним з вітру порожнім словом.

Балую тебе голосами чужими, піснями із застарілих стрічок, маршрутами довгими і безнадійними, дорогами, що ведуть навпрошки.

Балую тебе не сміхом – мовчанням, не зустріччю – вічним прощанням, балую тебе не теплом – обіцяннями, балую тебе очікуваннями.

Балую тебе, бо іншого не умію, бо в серці лише переплетення шрамів, бо кожен мій день як порожнє подвір’я, на яке ти не встигаєш ранками
Марина Бойко

Ти на мені — мов ніч, жива.
В усьому — пальці, подих, губи.
І не потрібні вже слова —
лише твої важкі цілунки.

Твій дотик — шепіт без жалю,
він роздягає душу тихо.
Я розчиняюсь, і люблю,
і вперше дихаю по-справжньому, без лиха.

Ти в мені ходиш, наче сніг,
що тане шкірою повільно.
Мій кожен нерв — твій хижий ритм,
мій кожен стогін — твоя хвиля.

Ти знаєш все: де тисне біль,
де пристрасті моя межа.
Я під тобою — як вогонь і ціль,
ти — моя злива, я — твоя жага.
Валентина

Коли ти є — не треба слів,
Ти пахнеш сном і кави днів.
Мій ранок — твій повільний дотик,
Це ліки проти болі й крику.

Коли ти є — в мені горить
Вогонь, що світ цей не зломить.
П’ю подих твій — немов життя,
Що квітне всупереч дощам і вітру.

Твій голос — ніжний, наче ніч,
Мій шепіт — у твоїх долонях спить.
Ми — дві душі у одному русі,
Що злились в тиші, де весь світ забувся.

І вже не треба голосних,
Ні клятв, ні сцен, ні обіцянок.
Коли ти є — усе стиха,
І я жива у цьому стані.
Валентина

як дивно жити так… –
у темряві омани.
між відсирілих стін.
дірками диха дах,
з якого на джґутах
гойдаються омели,
зеленим блазнем з них
вишкірюється жах.

спадає у тази
потік речей та речень.
а хтось що сили б’є,
дубасить в тулумбас… –
бентежить спокій твій!
та лінь, і тихість зречень,
самотність боязку
жене тим грюком враз.

…хай гуркотить отам,
у темряві омани,
пульсує де життя…
яке вже не твоє.
там навколо осель
злидення тінь фіскальна –
законолюбна вся,
закон не визнає.

на свари та на крик
з сапетки наче сипле
промови голосні
та приголос шипінь…
а колесо буття
розкручують зі скрипом
злодюжка та лихвар
без жалю та сумлінь.

той вітряковий млин
розмелює буденність
у зливу проливну
та розбиває мить
у водоспад марнот,
де посміхи і чемність
кружляють у танку,
що піною кипить.

…мовчи! перечекай
цей час в бурхливій зливі.
сховай в собі себе,
як гривню в гаманці.
а нетлями слова… –
хай пурхають брехливі.
холодний сьорбай чай.
та їж гіркі млинці.

Онтойя

Коли болить — мовчиш ти навмисно,
Губи стискаєш, холодно, чисто.
А я — мов шквальний грім у скло,
Кричу туди, де все пішло.

Твій погляд — камінь, мій — вогонь,
Ми б’ємось знов за власний трон.
Я ревную до кожного дня,
Де тебе не було… і була не я.

Ми лаємось — і все дарма,
Бо потім знов — твоя спина.
І ти в мені, і я в тобі,
Хоч дихаємо як чужі.

Цей світ не знає, як болить,
Коли жінка жінку — не простить, ломає і гнівить.
Але коли ти йдеш — мене нема,
Хоч навіть з гнівом — я твоя.
Валентина

Коли стихає — ти знов тут,
Без слів, без вибачень, без мук.
Твій дотик — наче ковдра снів,
Що огортає шрами слів.

Ми більше не шукаємо вини,
І не в очах, і не в словах.
Твоє «я тут» — мій цілий дім,
У диханні, що стало рідним.

У світі, де нам часто кажуть — «ні»,
Де любити жінку — це війна і гріх,
Ми вибрали — не йти, а буть,
І навіть у мовчанні — чуть.

Тепер я знаю: де ти є —
Там спокій мій, і світ стиха.
Без сцен, без страху, без лиця.
І зовсім ти не зла. Ти — вся моя.
Валентина

Коли вірю — не питаю "як",
Ти в мені — мов ранковий знак.
Ти приходиш — і стихає все,
Лиш спокій в грудях наросте.

Я вчуся бути не різкою,
Не захищатись тишею злою.
Я вчуся вірити, що ми —
Це не уламки, а мости.

І якщо гримить вікно,
Ти — поруч. І мені вже все одно,
Що світ нас бачить навмання —
У нас своя, одна сім’я.

І буде донечка чи син — Лія, чи Лаврин
У сміху — вся твоя стихія.
Я розчиняюсь у тобі —
І лиш з тобою мій спокій на землі.
Валентина

ех! як дав тропака,
навприсядки греци…

– …водотоками гірка
оковита ллється
розберусь не уп’юсь
від каблука вибій
я і сам себе боюсь
коли мало вип’ю
не кричи не гарчи
моя люба жінко
краще ніжкою стучи
ручкою в колінко
відвернулись святі
покинула муза
залишився у житті
козир від картуза
вітер стяв картуза
зв’язав поволоки
як ужалений гасав
не звалився поки
від сміху за боки
тримались за бОки
на ногах же ж сапоги
халяви високі… –

танцював на сльозах,
з вивертом колінця.
блиск веселий в очах,
співчуття на лицях.
…думка спала крізь сміх,
на танок як глянув –
а отак би не зміг
збудженим та п’яним
станцювати в цих днях
в побутовій ямі.
де словесна брехня,
здурення при тямі.
Онтойя

така от скоїлась біда –
йому усе заборонили,
весь білий світ відгородили,
зашили дратвою вуста.
заґратували небеси!
та по землі ходити також
заборонили з переляком
йому бентежні голоси.
…щодо кохання… – "stop" сигнал
неначе зроблена із глини
червона в тріщинах цеглина
закрила "соняшний" овал.
…до чарки тягнеться рука –
в там вже джус якийсь то влили.
тютюн у люльку відсирілий
набили…не до гопака
йому нещасному тепер.
вже й важко глянути угору!
кривою стежкою в сьогодні
себе непотребом пропер…

чарчину так таки хильнув
швиденько, потай від дружини,
успішно з ночі теї днини
у день новий перемахнув,
проспавши його половину.
відпив компоту із вишень,
в кишеню вклав кілько гривень.
попрямував собі до ринку –
купить до люльки тютюну
сухого, гарного, міцного
та запалить…та вславить Бога
за те, що вічно не заснув.
за це і випити не гріх
в кафе-шантані наодинці…
себе вернув привітом жінці,
у вишняку поспати ліг,
в грива шовкові та зелені.
…і так неділя промине
звичайним літнім теплим днем.
а під жіночі теревені
під час вечері – ні-за-що! –
отримати жіночу лайку.
все за тютюн, горілку кляту,
за те, за се…за казна-що.
Онтойя

килими, килИми,
темнії зплати –
розшматовані зигзаги
в небі…сірі гати.
в небі кинуте лахміттям –
водопадом пада
та стропами від захмар’я
на руїни-мари –
між яких прозорі тіні,
у жалобі лари
(чорні кола під очима,
згорблені у горі).
а у супровід їм почет,
свита у покорі:
спліти, дурні та переступ,
пил та хати чорні.

…але вже крокує літо
кроками неспинна.
і квітують квіти!
та птахи злітають.
вже за обрій манить
день новий незнаний.
я є у якому,
романтик останній…
Онтойя