Колись хотіли бути ми не так як всі, колючими, розумними, дорослими не по роках, ігнор на правила.
Уроки вчили і не вчили, гуляли десь по вечорах, -"Ти вийдеш? -Ні. Мене там мамка наказала, то ж прибирать заставила.
Перші обійми, поцілунки, гуляли по ночах, -"Ну ще посидь, маленька."- "Ні, вже, чуєш татко свариться".

На випускному танці, сльози, промова вчителя чутлива, він чесно думав, що у всіх нас все получиться.
Але ж то доля, та ще сука, кого забрала молодим, кого піднесла до висот, а хтось, як може, біля щастя крутиться.
Сім’ю важливо зберегти, так вчили нас, терпи, доросла вже, роби що мусиш, та не ганьби батьків перед сусідами!
Але ж я не така як всі. Тепер я знаю , чого хочу, я знаю… зможу…. тільки б ви в мене повірили!
Важливо знати й розуміти, що то життя, то й може бути треш, а може бути й золото.
Не вийде виростити диво квітку, якщо ростити її в склі, або ж в суцільним холоді.
Ми маєм шанс все зрозуміти, прийняти світ таким як є, жорстоким або лагідним.
Ми маєм час ще виправити те в душі, що поломали нам, бо жили лиш по правилах.

Катерина

Коли зійде уже й те сонце,
Коли і небо почне мовчать,
Тоді зійдуться два серденька —
Які так хочуть покохать.

І саме в ніч вони гуляють,
Коли вгорі зоряний дощ.
Він забирає її з хати —
Й веде туди, де світ — мов щось.

А час летить, немов ракета,
Мов метеор у висоті.
І хоч любов — не завжди вічна,
Вони вірили — саме ті.

І ось стоять біля воріт,
Де світло в хаті вже горить.
І хоч прогулка була казка,
Розстатися — це щось болить.

Хлопчина каже:
— Ну що ж, бувай… —
І мовчки глянув їй в очі.
Вона питає:
— Побачимось?
— Авжеж, — всміхнувсь, — це ж не навічно.

— Це не «прощай», — сказав він тихо.
— Це «до побачення», ти знай.
Бо ще не раз побачим зорі,
І знов підемо через гай…

Вона всміхнулась, ніч — як свято.
І світ здавався без тривог.
Бо навіть в темряві між людьми
Зустрінуться серця — від Бога.
Володько Софія Антонівна

Та вже і небо повількає,
І майже всі уже в хатках,
Хоч тільки молодь ще гуляє —
Біжить у поле, в мріях, в снах.

Усі вже бджоли полетіли
До себе в хатки — у вулики,
Але не спить ще наш метелик,
Який не хоче спати вліт.

І ось, вже зорі засвітились,
На небі — тиша, блакить.
Він вирішив спуститись тихо
До квітки, що почала спить.

Але не встиг зробити кроку —
Підслизнувся він на нитці,
Що павучок сплів ще до строку
Між гілочок, як у рукавці.

Здригнувсь метелик, але вчасно
Відчув: це пастка, павутинка.
І ось, з куща, повзе неквапно
Павук — мов тінь, неначе тінька.

Та не схотів він бій розпочати,
Лиш подививсь і мовив так:
"Я не ловлю тих, хто не сплячий —
Лети собі, мій нічний птах…"

Здивувавсь метелик трохи,
Махнув крильцями — й вдалину.
І лиш зорі серед тиші
Сплели їм казку — про весну.
Володько Софія Антонівна

Ваза
Зі скла я ваза, загартована, міцна.
З минулого в ній квіти й щастя, бруд і горе.
Але для тебе її вимила до дна
Та з вази тої вимостила море!

Той час, що поділяла я з тобой
За краплей краплю віддавала
В твої руки всі свої хвилі
Душу, спокій і любов
Та спрагла, коли були дні розлуки.

Ти був мій світ, мій сенс, мій сміх та моя сила.
Але не вклав ти душу і повагу в той букет,
Можливо, все тому, що сильна, не просила.
А може, бо того в тобі не є!?

Тому рікою стало моє синє море
А потім геть змільчала, майже ручейком.
Загнав іглою мені в серце стільки болю
Що стало воно просто битим склом.
Але…
Змету осколки ті страшні, болючі
Скину всі в вазу, мити не схочу
Та спробую то якось пережити
Вся в трісках, шрамах але досі на столі стою.

Можливо згодом я стану сильніше.
Можливо і засяє скло колись
Можливо, навіть, простить мене Боже
Та я забуду, як сильно болить.

Катерина

Десь в сирому холоднім окопі,
Тремтить, але терпе наш син.
Збиті берци, побитії руки,
Зі страхом один на один.

Його вчили – боятись нормально,
Але ж він захищає наш дім.
Мати серце повинен зі сталі,
Для майбутніх атак, хоче він.

Всюди вибухи, але тільки чує,
Свого серця прискорений бій.
В скронях, як навіжений, пульсує,
Злості посилений біль.

Він не кричить, не лютує
Бо поруч сидить побратим
Який втомлено дим випускає
З сигарки, що ділить із ним.

Форма вся в плямах від крові,
Вже не відпереться вона.
Назавжди впалила у неї їх,
Проклятущая цяя війна.

Чекають брати допомогу, бо Знають, що хлопці прийдуть.
Тоді, разом, міцною силою,
Покажуть козацкую лють.

Чекаємо, любимо, молимось,
За правду, за наших синів,
Які в день і вночі захищають,
Наш рідний, поранений дім!

Слава воїнам!
Вічна пам’ять полеглим героям!

Катерина

Тихий двір, де бігає малеча.
Молодь десь на лавочці сидить.
Дідусь жінці своїй виніс плід на плечі,
Бо прохолодно вже на лавці
І вона тремтить.

Тихий двір, візочки з малюками,
Молодії мами котять неспіша.
Шепочуться тихенько на вушко,
Між собою, бо тихо спить Маленькая, коханая душа.

Тихий двір, дерева, горіхи, явори.
Акацієй, тополями
Засажені двори.
В спеку тінь прохладную
Дарують навкруги,
А восени барвіють яскраві кольори.

Такий двір є в пам’яті
У кожного із нас,
Але, потихеньку, стирає
Фарби час.
Минуле не повернеш,
В майбутнє не уйдеш.
Цінуй саме ту мить, людина,
В якій тепер живеш.

Катерина

З початку жорстокої окупації,
Ми бачимо винищення життя.
Ми відчуваємо, як нашу націю
Зтирають, без розуму, без співчуття.

Ми чуємо, як вибухають снаряди.
Навіть з іншого міста чуємо біль.
Коли цілі родини вбиває ракетою
Ця сира, заболочена гниль.

Сьогодні вже тисяча днів оборони.
Тисяча проклятих, кровавих днів.
Для нашой ненАвисті,
До тої нечисті, не хвате ніколи
Й ста тисяч слів.

Ми маємо втрИматись!
Маємо вижити,
Бо десь за нас борються
Наші сини.
Наші доньки, в яких, за мить, Коси посивіли,
Та які, вже, не бачуть прекраснії сни.

За цю довгую тисячу-
Вони розрахуються.
Спросять із кожного,
Прийде їх час.
Час, коли прийдеться
Давати відповідь,
За кожне життя,
За кожного з нас.

Дякую всі захисникам і захисницям!!!
Слава воїнам.
Вічна пам’ять полеглим героям!

Катерина

В горах височіють сосни і смереки.
В горах відчуваєш справжній подих лісу.
В горах, де чаїться, для безпечних, небезпека,
Але ж тільки там можливо віднайти завісу.

Завісу від людей, від гомону від страху.
Завісу від проблем, від всякої навали.
Завісу, яка скриє тебе від усіх на світі.
Вона тебе обійме ніжно й приділить увагу.

Тобі подує вітер, холодний, але чистий.
Тобі покаже осінь яскраві кольори.
Та й заспіває птах якийсь свій приспів дивовижний.
Знайдеш ти там і ягоди брусниці й бузини.

Подарує ліс тобі і захисток і силу.
Подарує шанс віднайти себе.
Подарує спокій, красу річки бурхливої,
Та всі думки тривожнії з потоком віднесе.

Все це він дасть без спротиву,
Коли його любитимеш.
Коли не засорятимеш криштальні ріки ті.
Коли кожну травиночку по справжньому цінитимеш,
Тільки тоді тебе він прийме
Й твій буде на віки.

Катерина

Свист, пронзає до кісток його чорний вий..
Вибух, він не залишає, ближнім людям, шансу.
Десь крики, не чутно звідки, всюди дим.
Вогонь навкруги, як страшний змій розповзається.
-Є хто живий? -Де ви? -Кричіть!
-Ми вас знайдемо!
Пожежники, допомога швидка, поліція, рятувальники.
Руками завали розкидують люди поранені,
Ріжуться, коляться, але там всі, Разом залишаються.
Копоть ядливая лавой в легені вривається…
Кашель, пече все, але вони не зупиняються.

Всі змовкли. Тиша.
До кожного звуку з завалу
Вони прислухаються.
-Є стогін! -Ви чули? -Тихо всім!
-Там, поміж плитами!
-Хтось крикнути намагається!
-Сюди! -До мене! -Він тут!
І всі далі працюють, стараються.
-Один є. -Швидка тут?
-Чоловіче ти як? -Не мовчи!
-Хто з тобою був? -Сам?
-Так, діти на дворі десь граються.

Знов тиша. Хвилина.
-Хто жив тут і ще?
-Знизу кинута, пустувала,
-Все одно шукаємо!
Пройшла майже доба.
Вогню вже нема, пиль осіла вся.
Так розібрали завал до самого кінця, заморилися.
Цей раз пощастило, без жертв,
Тільки поранення. Справимся.

Дякуємо всім ДСНС, Швидкий допомозі, Пожежникам, Рятувальникам, Поліціянтам та просто прохожим, які в такі моменти надають допомогу. Бо люди. Бо можуть.

Катерина

Серед степів, в білім снігу,
Сумує чий то шепіт.
По тонкій корці, тихо, Розповзається журба.
Ледь зігріває його мрія,
Про той єдиний, чистий всесвіт.
Де не звучить, за спокій в небі, Побратимів, молитва.
Де не кричиш,
Ненависть криком давиш, Невтіхаючи.
Де ти тікаєш і ховаєшся,
Зі сміхом, від дітей, а не від куль.
Де світ стає яскравим,
Гарячим сонцем засліпляючим.
А не від фосфорних,
Негаснучих тортур.
Де є межа для всього зла,
А правду не продаш –
Всі її мають!
Де честь і Бог то не слова,
Якими прикриваючись,
Грабують і вбивають.
Де знають, що людська душа, Єдина річ, яка вартує всього,
Де бережуть її, шанують і плекають.
Та мрія живить тихий шепіт.
Мрія про ганок в сонці, про дітей.
Мрія про справжній, мирний всесвіт.
Мрія про тих, хто має тую душу,
Коханих, рідних, про своїх людей!

Дякуємо воїнам ЗСУ!
Вічна пам’ять полеглим героям!

Катерина