Раніше вітер розмовляв зі мною,
А тепер мовчить наче німий
Думав, що дійду до вершини.
Думав, що сильний, а як виявилося – слабкий

Отримав відповіді на питання,
Але не стало легше
Істина проста – повинен бути смиренний,
Той хто хоче бути першим!

Світло освячує шлях у пітьмі
І вічність то вабить то лякає
Це світло не просто світить,
Це світло показує шлях і його освіщає

Залишилась самотня ніч
І калюжі на бетоні мрії відображають
Зорі посміхаються і своєю свободою,
Продовжувати шлях, надихають

Дивно, що в самотності живе спокій.
Дивно, що в дорозі живе воля!
Приймаю виклик не боячись.
Дивне відчуття, чи то дурість чи то доля

Прекрасний, тихий, мирний дощ, не заважає,
А навпаки – так ліпше
Падати це нормально, це життя!
Головне піднятися на один раз більше!
Дмитро

Продовжуй шлях! Не валяйся, вставай!
Так казала мені раніше мама
Боже, скільки сліз і болю! Наш чарівний край
Збереже мене! Сонце освітить наш гай

Я знову в дорозі, вибач кохана, проблема не в тобі
Я тисну на газ роблячи маневри і сам собі кажу – просто мовчи

Я чую прилив і як чайки співають над безмежним морем
Можливо ми переплинемо, а можливо в ньому втонем

Чую мамині слова: не лежи, вставай!
Боже, що мене чекає, пекло чи рай?
Почуття – не однозначні! Їм нема довіри
Спокій – це мрії, поки продовжуються орди набіги

Проїду мости, проїду річки, проїду ліса
Мені нема від кого тікати, окрім себе
Як же хочеться інколи Твого тепла
Щоб серця торкнулася твоя, свята рука
Дмитро

Чи є сенс починати розмову про не справедливий світ?
Черговий прояв людської гордості на показ
І лукаво посміхається демон передаючи нам привіт
Шепче на вухо, нібито даючи гріховний наказ

Місяць підмигне мені, а зорі освітять шлях
Тому ліхтарі на дорозі мені не потрібні
Боляче в середині, наче підлий удар в пах
Тому необхідні твої дотики тендітні

Я розчинусь у роздумах. Важливо навести лад в голові
Тут допоможе мені моя подруга – самотність
Страшно від того, що темно і брудно в душі
Нема терпіння і любові, є лиш лукава гордість
Дмитро

Поспішаю і шукаю в телефоні уклон
Хочу до тебе! Я бик, а ти мій тереодор
Я весь твій! Віддаю себе в твої ніжні руки
Життя без тебе було нестерпним, спражні муки

Ти прилискаєш мене, твій поцілуй розбудить
Роздягайся скоріше, мене від твого одягу нудить
Притулись до мене своїм прекрасним тілом
Хочу, щоб твої стони стали прекрасним співом

Нарешті час прийшов і більше нема перепони
Закидаю на свої плечі твої довгі ноги
Наша білизна розкидана по квартирі на підлозі
Я не поспішаю, просто більше чекати я не в змозі

Я відчуваю тебе і як твоє серце б’ється
Пристрасть через наші язики передається
Працює таз і ти тримаєш мене за ягодиці
Твої нігті впиваються в мене наче спиці

Осідлай мене, вибирай темп, я в твоєму полоні
Не відпускай, те чим ти граєшся в своїй долоні
Ти шалена, як ніч! Ти гаряча, як піч!
Наші ігри – ти лікар, а я кличу на поміч!

Поспішаю і шукаю в телефоні уклон
Хочу до тебе! Я бик, а ти мій тереодор
Я весь твій! Віддаю себе в твої ніжні руки
Із тобою, закінчилися мої нестерпні муки
Дмитро

багато по світу мені мандрувалось…
виявилось, що тупцюю на місці.
нині ж часу вже ніц не зосталось –
мізер лише для журливої пісні.
слухаю спів пташиний на ранні.
п’ю собі каву посеред саду.
день тепер кожен як наче останній…
і не даси тут ніякої ради.
каву свою допиваю неспішно.
занурюю думку у чари та трелі… –
слухаю голос гармонії тиші
та відриваюсь…і світу не треба.
Онтойя

тигр золотий пробігає крізь зарості,
що одразу темніють за тином.
з єхидною посмішкою на морді
хитрим поглядом зирить на мене.
у пащі тримає фіалковий цвіт.
розвернувся,
стрибнув у напрямку хати моєї –
до мене стрибками то вправо, то вліво побіг.
все ближче він…ближче…вже ось він!
…я плавно падаю вниз,
спиною на землю (чи на підлогу?…).
протупотів по мені (як наче по мосту!).
пірнає у вазу, зникає у ній!…
тої ж миті здіймаюсь на ноги.
бачу у вазі фіалковий цвіт зі стеблом,
що як наче вена прозора –
пульсує у ній червона холодною кров.
миттєво розквітнув пишнотою цвіт…тої миті зів’яв.
кров наповнила вазу до краю
і тигр золотавий вистрибує з неї.
в очі мені кидає із пащі своєї ту квітку,
що буцімто, щойно зів’яла.
вибиває мордою скло віконне стрибком
втікаючи з хати…та застиг відображенням,
малюнком чітким у дзеркальному склі –
того, що висів на стіні навпроти вікна,
вибив якого тигр золотавий…
посміхаюсь єхидно йому, строю пику, тицяю дулю…
…раптом – стемніло, грохнуло, гримонуло!
падаю я, закриваю голову весь у тремтінні руками.
то тріснув (мов тріснуло тисячі скалок!) бпла.
розлетілись уламки по хаті.
навколо мене замість помешкання –
згарь, руїна, сміття…
життєлюбний, нажаханий я озираюсь… –
не бачу нічого.
не бачу, бо сплю.
у глибокому сні прокидаюся та розумію –
я бачу насправді над головою небо
і навкруги лиш руїна, пустеля.
…а вдалині, поряд обрію, там… –
сидить золотий
задоволений жахами тигр
з поглядом хижим та мудрим.
тінь від нього накрила мене, увесь світ та життя,
будівельне сміття та руїну… –
все те, що лишилось від хати.
Онтойя

Я заварила собі чаю
Сиджу у повній тишині
І тихо в янгола питаю
Чи все наснилося мені

А він мовчить і мовчки слуха
Йому нема що говорить
На чай гарячий збоку дмуха
Адже не може розбудить

А може нам війна наснилась?
Страшна, безжалісна і знов
Я зранку, як завжди, прокинусь
Подзвоню мамі – то був сон!

То ж сон? Все добре вдома?
І близькі поруч, всі живі?
Але оця смертельна втома…
Ні, не наснилося мені…

І чай мій стигне за думками
І янгол втомлений мовчить…
Ці дні в душі лишають шрами
Але потрібно далі жить.
Наталя Соловйова

Я намалюю яскравими барвами
Сонце і річку,які мене бавили
Песика в буді, качок і курей
І розпис квітками навколо дверей

Бабусю на призьбі, у хаті веретки
І пічку з лежанкою і табуретки.

І фіртку із палиць, що дід змайстрував
Я би усе це намалював..
І ґанок і двір, старенької хати…
Яле я не вмію іще малювати…
Наталя Соловйова

Ми майстрували дельтоплана
з старої виварки у нашому дворі
Ми мали грандіозні плани
І думали де вчепим ліхтарі

Сусід нам дав старенького мотора
Для цього розібрав дідів мопед
Штахети дерев’яного забору
І хтось навіть притяг велосипед

З рибацького плаща зробили крила
На вітрі розвівались рукави
Ми навіть думали зробить вітрила
Але не було підходящої труби

І ось реве мотр, і ми безстрашно
Мчимо по схилу прямо у рівчак
І тут на зустріч нам коза відважно,
Та щей за нею вискочив гусак

І так котились ми згори у воду
З козою, дельтопланом й гусаком.
Чи мали б ми таку
Пригоду, якби човна зробили з вітряком?
Наталя Соловйова

Життя одне
Одне єдине.
Його не купиш,
Не продаш.
Та може дехто
Скаже тихо:
«А він купив,
А він продав».
Він – це він,
А ти – це ти.
Я – це я,
І знаю я:
Своє життя
Я не продам,
Бо це є мій
Великий скарб.
В своїм житті
Володар я,
В своїм житті
Кохаю я.
В твоїм житті
Володар ти,
В твоїм житті
Живу не я.
В його житті
Я є ніхто,
В його житті
Лиш смерть його.
То ти скажи
Тепер мені:
Що він купив,
А що продав?
Чи справді він
Там щось робив,
Чи просто взяв
І все згубив?
Скажи ж мені:
Чи він кохав?
Чи то він жив,
Чи то вмирав?
Щоб вмерти,
Треба й пожити.
Жити –
Це когось любити,
Мріяти і щось хотіти,
Боятись чогось, сумувать,
Заздрити і ревнувать.
То ти скажи мені тепер:
Чи можна це усе купить?
Чи можна з цього щось продать?
Ні, не можна, от і все.
Твоє життя – завжди твоє.
Ніхто не може життя забрать,
Ніхто не може його зруйнувать.
Лиш ти в своєму житті Володар.
Вони – ніхто, а ти Володар!
То як вони сміють життя руйнувать?
То як вони сміють його забирать?
Цінуйте життя не тільки своє,
Цінуйте життя, бо воно просто є.
Дарія Григоренко