Твоє ім’я таке просте.
А ти?
Твої слова такі п’янкі.
Лестиш.
Неначе знаю тебе вік.
Чи ні?
…Торкаюся твоїх повік лиш в сні…

Ольга Дворецька

Був Чорний день.
Звичайний чорний день.
Була зима, та снігу було мало…

Був Чорний ранок.
З весняних пісень
Не склалося дуетної октави.

Був Чорний вечір.
Літня суєта
Його розбавила байдужістю зневіри.

Був Чорний день.
Осінній чорний день.
…А я уже позбавилась довіри.

Був Чорний рік.
Сміливий, дивний рік.
Ольга Дворецька

Моя колискова, барвиста, казкова,
Моя барвінкова, п’янка, волошкова,
Моя солов’їна, співуча і вільна,
Моя чарівна, милозвучна, довільна.
Моя лугова, лісова і небесна,
Завжди молода й річкострунна, як весни.
Моя довгокоса, мрійлива, зваблива,
В минулому – бранка, сьогодні – щаслива.
Моя і стійка, і яскрава, і сильна,
Моя материнська, бабусина, сина.
Моя калинова, вербова, кленова,
Уся в вишитті, наче панна казкова.
Струнка – як тополя, красива – як щастя.
Стрімка, наче доля, жива – і не здасться!
Моя найбагатша, найкраща і щира,
Краса- наречена, і завжди щаслива,
Моя стоголоса, гучна, веселкова,
Водночас проста, як дитя, і квіткова.
Моя золота, вже свята, світанкова –
Моя українська ріднесенька мова!

Ольга Дворецька

Якби ж то нам у вашу старість повернутись,
Якби ж долонею до сивих скронь торкнутись.
Якби ж то серцем пригорнутись знов до казки
І слухать про добро, любов і ласку.
Якби хоч раз ще прозвучало ваше слово –
У нім суттєві та важливі настанови.
Якби ж то, як в дитинстві, вас почути,
Під рідний добрий голос знов заснути.
Мої близькі і назавждИ далекі рідні!
Всі дні без вас насичені – а бідні,
Любов без вас втрачає магію і зміст,
Та не згорає Покоління міст.
Ольга Дворецька

На моєму малюнку –
Радість, щастя, краса,
Ніжність, ласка, цілунки,
Мить яскрава й проста.
Кольорове буття,
Чорно-біла реальність,
Швидкоплинне життя,
Непроста віртуальність.
І минуле, й майбутнє,
Долі стежка жива,
І свята всі, і будні,
Й Україна нова:
Без війни, без скорботи,
Без журби, без сміття.
Оживи Ти, мій Боже,
Цей малюнок життя!
Ольга Дворецька

мало світла у світі?…
а ще йому в дихало б’єм спідтиха
та й тягнемо в темінь воєн
ми…в істериці шизофренічні,
жадібні та безжальні –
доводимо Богу, що лох Він,
коли з образу Свого ліпив нас,
божествену дав подібність.
бо нині самі є Богом
кожний в собі самому!

…природою створені всі ми невмисно,
ми – випадковість!
примхи всі наші, брехливість,
в безликості багатоликість
основа фундаментальна… –
можливо, і випадкова!
та лише природи право
карати усіх за непослух,
гріховні паскудства та підлість,
та злОдійства незчисленні…
– …Всевишній! Ти мертвий!…чуєш?!…
Тебе взагалі не існує… –
кричимо кулаками вгору
та потай хрестимо небо,
землю, себе та води,
неспокій вулканів грізних
та землетруси жасні…

…забули про те, що ми є
в природі руїнотворні.
природа створила нас… – знаєм!
та ріжем, кромсаєм стократно,
знищуємо, труїм… –
не вистачає нам світла!
та місця під сонцем ясним.
…світу під дихало
б’єм спідтиха,
спадаємо у буденність
брудних
та жахливих
воєн……
Онтойя

як завжди, розстаємось назавжди…
тільки зараз вже остаточно.
і слова твої тихі крізь сльози
– …Господи! де наш той розум?…
і обійми затим, поцілунок
палкий та пристрасний, ніжний.
все було як прощання з колишнім.
і від’їзд твій… – втеча панічна
у печалі, в спогадах з болем,
щемом у стомлене серце,
в душу – неспокоєм вічним…
…скільки минуло відтоді?!
в роках загубився той день
та оце ось згадалось навіщось
у Богом забутому місті.
яке занедбане нині, у зраді,
розграбоване окупантом…
московитом, що злодій та вбивця,
сволота, паскуда остання!
…а слова твої з відчаєм тихі
від років тих, у далях відлунних
наче мовлені зараз ось, щойно
свідомість та душу тривожать
– …Господі! де наш той розум?…
Онтойя

Прокажу молитву,
промовлю я ті імена,
які – найдорожчі
й у серці живуть незрадливім,
ледь чутно промовлю…
звичайно, не їхня вина,
що день добіга –
сторінки ж у життя швидкокрилі.
Хай навіть не знають,
що молюсь за них, як востаннє.
Буває, й сльозами не змиєш
вкорінений гріх.
Хай навіть не чують
молитву оцю, з іменами, –
аби долетіла і сіла на Божий поріг.
Глибоко, таємно
живуть найщиріші бажання,
щоб їм, найдорожчим,
щастило, збувалось, жилось.
Рве душу шалено
обрАз і любові єднання.
З причини шаленства
сховатись від всіх довелось.
Сердечно, уклінно,
складаючи руку на хрест,
прошу вберегти
від зневіри і пекла земного;
і губи повільно
шепочуть гучний маніфест
любові, довір’я, прощення
і всього яснОго.
Ольга Дворецька

Я вІрші всі не млію називати,
Без мене слово в назву уведуть.
Хтось скаже:,, Гучно, треба записати!"
Хтось тільки кине оком: ,,В чому ж суть?"
Хтось в глибині морів побачить перли,
У хмарах грозових – веселки гру,
А хтось води боїться, і, напевно,
Не гляне в небо, бо гримить навкруг.
Хтось скаже: ,,Біле – то занадто світле,
А сіре – з чорного облізле і сліпе"
Комусь барвисте – то рябе й ніяк не квітле,
А декому і однобарвне – як рябе.
По- різному ми дивимось на глечик,
Хоч ніби дружби значення одне,
І маємо право називати речі
Словами, що виходять із сердець.
Ольга Дворецька

Мої хороші друзі, сталось:
Прийшла ота жадана мить,
Яку пришвидшити бажалось.
…А серце все ж чомусь щемить.
Наше минуле із майбутнім
Сьогодні так переплелось-
Не роз’єднать – вінком напутнім
У душах те, що відбулось.
Це перші успіхи, відзнаки,
Це старти й фініші шкільні,
І кожен з нас чогось та й вартий,
І мріям ми не скажем:,,Ні!"
Ми знаєм: впевнені, крилаті,
І відчуваєм щем сердець.
Ми зможем інколи вертатись,
Дитинство – в снах, від нас не йде.
Це просто трішки по- новому
Простеляться стежки життя,
І від сьогодні відлік часу
Доросле вкаже майбуття.
Ми хочемо, щоби збулося
Усе, намріяне давно,
Щоб сподівання ,як колосся,
Позолотились, а зерно
Їх проросло у наших долях
Достатком, щастям і добром.
Для нас сьогодні зІйдуть зорі .
Життя, стрічай усіх теплом!
Ольга Дворецька