Навпроти сонця світ без тьми,
Містами відділений.
Різноманітні тихі дні там,
З родинами цілими.
Не піксель там, не мультикам-
Яскраве все, лагідне.
Не уявляють собі навіть,
Якими все силами.
Якою кров’ю мирно сплять.
Якою будуються.
Якою кров’ю каву п’ють,
Живуть не хвилюються.
Якою кров’ю стоїть клуб,
Де танці, наркотики.
Поки на фронті гинуть квіти,
Наші мавки і котики!
Якіми втратами світанок.
Якими мережива,
Що одягає наречена,
Війной не обмежена.
Якими криками вечері.
Якими побачення,
Коли для когось все життя,
Після дзвінка втрачено.
Коли хоронить мати сина,
Дружина коханого.
Вони сміються і грабують,
Державу старанно.
Грабують воїнів, людей,
Старих, ветеранів,
Які в боях за весь наш світ
Віддали останнє.
Віддали все своє життя.
Здоров’я, достатки,
Щоб жирні свині мирно жили,
Нарощували статки.
Кормили золотих самиць,
Які і не знають,
Як виглядає мультикам,
І не уявляють,
Що все це не для їхніх туш.
Весь біль не для жиру.
Що крики, втрати світлих душ-
Для захисту миру!!!
Заради матері, сестри,
Маленького брата.
Заради діда сивого,
Що рвавсь воювати.
Заради ґанку старого.
Заради сусідки,
В якої помер чоловік,
Й залишились дітки.
Заради школи, де учивсь,
Гуляв вечорами.
Заради того, що безмежне.
За ріки з полями.
За ліс, за трави, за повітря.
За тихії ночі.
Заради погляду на мить,
В коханії очі.
Заради мирного життя.
Заради свободи.
Заради тих, хто віддає
Останнє народу.
За волю, що цінніш за все.
За синєє небо.
За тих, хто має усе це-
За мене і тебе!

Безмежна дяка ЗСУ за життя!

Катерина

Чом не пишу про почуття?
Чом не пишу про марево?
Чом не пишу про забуття
Закоханої пари?

Чом не пишу про поцілунки?
Чом не пишу про теплі ночі?
Чом не пишу про сни чудові,
Шалені мрії парубочі?

Чом не пишу про захід сонця?
Чом не пишу про місяць повний?
Чом не пишу про схід кохання,
Що стерло в душі слід безодні?

Чом не пишу про пристрасть сталу?
Чом не пишу про дотик ніжний?
Чом не пишу про тую пару,
Що вік прожили дивовижний?

А не пишу, тому що вірю,
Що словом про любов не скажеш.
Вірю, що щастя любить тишу,
А про кохання тільки вчинками розкажеш!

Катерина

Зі льда той вітер,
Що на мЕні рве одежу.
Зі скла ті сльози,
Що стікають по щоці.
Зі сталі м’язи,
Що ведуть мене до вежі.
Із тонну важить сумка на плечі.

Тільки мету перед собою бачу всюди.
Роблю, що мушу та всі сили віддаю.
Бо за моєй спиною живуть люди,
Їх молитвАми тільки й досі я стою.

Йду по камінню гострому, крутому.
Повзу в багнюці та під мокрим снігом сплю.
В окопі, який став на цей час домом,
Я за собой тримаю націю свою.

Мовчу від болі та кричу про щастя.
Ціную тепер мить,
А не прожитий вік.
Простий, не молодий вже роботяга.
Я той, хто відвернутися не зміг!

Дяка всім чоловікам, які в поважному віці стали до лав ЗСУ!!!

Катерина

Мабуть по різному це відчуваємо?
Це коли ми йому допомагаємо.
Це коли ми його не осуждаємо.
Це коли ділимося останнім.
Це коли плачем разом над коханням.
Це коли маємо спільні заняття.
Це коли робим разом щось завзято.
Це коли друг за дружку горою.
Це коли начисто з ним, як з собою.
Це коли сваримося не насправді.
Це коли миримося, то як на святі.
Це коли плачеш, а він з тобою.
Це коли разом сміємся порою.
Це коли сумно і він розуміє.
Це коли радість і він порадіє.
Це коли він не продасть нізащо.
Це коли скаже про тебе найкраще.
Це коли він тебе не забуває.
Але таких друзів так мало буває.

Щасливі люди, у яких є своя людина в цьому світі.
Бережіть її.

Катерина

Ринковий день настав,
Півень зустрічає світанок.
Тварини всі просунулися,
І радість мить зустрічають.

Недільний день теплий зустрічає нас,
Поезія моєї душі пролуна.
Гарно світить сонце на горизонті.
І дивні миті споминах.

На певно природу вітер сколиха,
Шелестить шепотом листя дерев.
Пташки співають свої пісні.
Художник взявся за пензлі.

Картину природи намалював,
На палітрі неначе ожила.
Змінюються барви навколо нас.
Веселка грає своїми кольорами.

Зелений, червоний, сірий,голубий світяться відтінками всюди.
Хоть оперу співай, а муза надихає душу.
Словами вкрита стежина.

Як ромашками і маком покритий килим.
Природа постійно дивує нас.
Усмішка на обличчі бачу у тебе.
Зачаровує на мить ти мене.

Словами мелодійно співає всюди,
Кличеш до мене постійно.
Звертаєшся словами кохання,
А серце тріпоче від щастя.

Зустрічі чекаємо необміно,
Щоб змінити своє життя.
Сенс вкладаєм у смисл буття.
Вірність на вічність в любові об’єднає.

Серпанком встелена весь шлях.
Бувають різні історії життя,
Пам’ятаємо про щасливі моменти.
Рухаємося далі по перемоги.

Лаврами увінчаємо свої голови.
Станемо на п’єдесталі історії людства.
Будуть про нашу любов споминати.
Книги в поезії, а оповіді передаватися всюди.

Ностальгія про вічне кохання,
Змінює двох сердець одночасно.
Єдиним цілим вони стануть,
Як лебеді на ставку плавають.

Змінюються слова і барви.
А вони остались єдині на одинці.
Погляди і бажання об’єднало нас.
Поезія душі плине в миті.

Як річки з гір спускаються в низ.
Напевно сонце любові обігріло нас.
Хвиля відчуттів змінило стабільність,
Бурлит океан і шум стає повсюди.

Від радості в небеса піднялися.
І зорями встали в мить.
А водопади дивують усіх,
Різними барвами граються вони.

Квітнуть долина різних квітів,
Переливається різними кольорами.
Як радісно і спокійно тут,
Милуєшся душа краєвидами.

Плине час і минають літа,
Ми двоє разом навіки.
Зміни відбулися в житті.
Рідними стали єдині в житті.

Денис Третяк 10.06.2025
Денис

прощавай, життя моє прекрасне!
без тебе буде мені краще –
не буде суму, ні печалі.
буде лиш крик і жах у залі.

як набрид мені цей абсурд,
я вже давно втратила здоровий глузд.
то який мені сенс ще жити і триматися,
коли життя – це лише боротися і боятися?

станцюй зі мною останній вальс,
накинь на мене трояндовий шаль.
не кричи і не плач, я вже усе вирішила
одягни мене востаннє у вбрання,
що я вдома вивісила.
Марта Олійник

в кімнаті планети земля
милі дурниці мрій та фантазій,
обіцянок,
віра в прийдешнє в красі та коханні…
безлад в кімнаті, розгардіяш,
перекинуті кубики з літерами на гранях
та з ребрами наче жала ножа,
у плямах чорнильних лінійки,
косинці-трикутники та лекала;
підручники, зошити…всі книжки
розкидані, кинуті та забуті
в кімнаті планети земля.

різноколірні бублики зібрані у пірамідки
з натяком на єгипетські
(що в пустелі, долині царів) –
у пишноті красіються в сяянні сонця.
сонце розправило крила
в кокарді шкільного кашкета,
зірвався котрий,
з вішалки впав… –
валяється онде он там,
у куті вже не перше століття
в кімнаті планети земля.

муха б’ється у скло,
тілом усім об вікно,
зісковзує,
повзає,
пада,
дзижчить,
злітає раптом,
як м’ячик підскакує,
скаче по склу… –
знову падає на підвіконня
обдурена ласкою світла,
зморена у неволі
купається в лазні тепла та сліпучого сонця.

на дверях зачинених
тіні від дерева навпроти вікна –
сплетені у сплетіння
рогів, пальців та крил
штовхаються,
хляпають,
грюкають з відчаєм
у двері зачинені… –
але не чує ніхто уполонених тіней,
що впали нічийні в нічийне життя.

віддзеркалює дзеркало білену стелю,
з якої лампи в плафонах
скляної люстри у моховинні темного пилу –
здригається люстра,
дрижить,
дзеленчить,
на трубці сталевій звисає зі стелі
та з нехотя
важко хитає вагомі плафони
наче маятником, що на стіні
стародавнього дзигаря –
відраховує час він поступом спогадів
стомленим човганням,
міряє відстані, що
в кімнаті планети земля.

Онтойя