Звідки птахи знають,
коли настане смерть?
Можливо, їх хтось сповіщає —
Чи дух невидимий, чи сама смерть.

Чому їх називають
передвісниками смерті?
Ворона, горобець, сорока і зозуля —
Це ті птахи, що так жадають зла?

Усі прикмети хіба ж не забобони?
Повір’я, що несуть дивне гілля
У людство і тривожать їхній розум,
Що хтось із рідних піде із життя.

Ніка Кучерук, 03.06.2025р.
Ніка Кучерук

Ніжні хмари приходять на зміну
Після блискавки та дощу.
Десь видніється сонця проміння,
А десь чути минувшу весну.

Ніби літо, а ніби і осінь.
Зрозуміти не можу ніяк…
Поки дощик грає у листях,
І шепочем щось тихим вітрам.

А навколо лише 3 червня,
Та канікули швидко пройдуть.
І вже першого дзвоника в школі
Зрозумієш усю літню путь.

Ніка Кучерук, 03.06.2025р.
Ніка Кучерук

Всі кажуть, що наше життя легке, хіба то легко!?
Лапки кожен день в росу мочити,
ще тепла ковдра літом на нас лежить,
зимою вона добре гріє,
а от літом вона не треба, бо гаряче стає.
А я води боюсь, це ви, люди, якісь дивні,
воду полюбляєте. Я дивлюсь за своєю хазяйкою —
на кожен день п’є воду.
Хіба то легко бути котом?
Вночі на дворі страшно стає і холодно,
і з’їсти ми не можемо все,
але зате там, де миші, миєш, полюбляєм.
Це я — котик, що Зінчук,
але важко мені жити.
А ви, мої котики, не засмучуйтеся —
та пусте, ви люди, це головне.

Котик той що Зінчук

Небо хмари затулило,
і фото вже в інсту — не те,
вже видно, день пішов не так,
а тільки літо почалось.
А ще яке, чекає нас,
те небо кольорами, як веселка, провела.
Та те небо вже не те,
коли тебе не стало,
і очима я найду тебе — а на жаль, вже не вдома,
а ти як небо.
Але те небо завжди буде нагадувати на тебе,
бо я люблю дивитися на небо.
А на тебе теж.
Котик той що Зінчук

Небо хмари затулило,
і фото вже в інсту — не те,
вже видно, день пішов не так,
а тільки літо почалось.
А ще яке, чекає нас,
те небо кольорами, як веселка, провела.
Та те небо вже не те,
коли тебе не стало,
і очима я найду тебе — а на жаль, вже не вдома,
а ти як небо.
Але те небо завжди буде нагадувати на тебе,
бо я люблю дивитися на небо.
А на тебе теж.
Котик той що Зінчук

Коли закінчиться війна,
Настане тая радісная днина —
Я побіжу до джерела,
Де тиша п’є ковток спокійної хвилини.

В повітрі — спів, а не свистки,
І небо — чисте, без тривожних тіней.
Дерева шепчуть казки,
Про мрії наші, про любов без змін.

Я руки в воду опущу,
Сльозу з очей обітру мовчки.
І шепотом скажу: “Живу.
І дякую тобі, Земле, за ті рочки…”

Бо кожен ранок — то весна,
І кожна мить — як дар небесний.
Коли закінчиться війна —
Ми знову станем вільні й чесні.

Лебедюк Вікторія

Коли мені було шість, я бачила війну в книжках.
Вона займала відсотків два мого життя.
Була не більш ніж пережитком минулого, натхненням для фільмів і приводом для свят.
Коли мені було дев’ять, війна заполонила ефіри, татову шафу та його галерею.
У вісімнадцять війна стала частиною дня, заповнила простір між мріями й снами.
То була і справді найтяжча зима, а з нею і літо, й весна.
Тепер не в книжках, а поряд вона, у новинах, у серці, у кожній надії, безжально зжирає всі мрії.
У болі, у страху — всюди війна.
Чи встигнемо знову побачити вільну, щасливу країну?
Чи побачимо ранок?
Можливо, розвіється сірий той дим,
І прийде до нас довгоочікуваний спокійний світанок.
Може, колись згадаємо дні,
Як боролися за право на вільне життя.
А зараз ми тільки тримаємось всі,
Вірячи в силу військових, любові, слова й буття.
Санюта

Життя, як палімпсест.
Минуле зникає в пітьмі,
Стирається з аркуша.
Нова історія, нова трагедія
Пишеться кров’ю людей,
Трактується переможцями.

Деталі ховаються між
Пильними сторінками в темному архіві
Та в пам’яті людей,
Чиї імена ніхто не згадає.

В полум’ї безглуздої війни
Зникає життя, народжується надія —
Надія на гарне майбутнє,
Надія на те, що все було не дарма.
Проте відсутність достатньої емпірії
Призводить до повторення старих помилок.

Забуті уроки кричать із глибин,
Та їх не чують — тільки тиша в голові.
Нова боротьба починається
З тих самих слів, що й сто років тому.

Предки віддали життя за мову,
А майбутнє відреклося.
Зараз знову як колись помирають ті,
Кому не все одно.

Що буде далі — вирішувати нам,
Чи засвоїти урок без повторень помилок,
Чи в спадок і надалі залишати помилки.
Санюта

Знали її як Kitty.
Дешевою фарбою фарбувала волосся в рудий,
Збирала в дві гульки,
Полюбляла червоне вино й Земфіру.
Трощила мрії, як скло —
Зруйноване серце тягнуло на дно.

Kitty сміялася болем,
Заливаючи все алкоголем,
Уночі слухала Піро.
Ненависть сильніша за все, що могла відчути.
Мила зовнішність, а насправді —
Навіть ботулотоксин менш токсичний,
Ніж вона сама по суті.

Життя її було— немов жалюгідне кіно.
Не плакала — сльози давно впивалися лезом.
Вона присяглася не вірити у світло,
Лише у вічну пітьму.
І душу продати було їй неважко,
Коли вже втрачено мрію й мету
Санюта

Вона стояла на міській площі,
Дивлячись, як народ на війні
Перерізав один одному горло,
А ворог дивився, і радів.

Вона стояла і бачила,
Як люди відкривали чужі будинки
Окупантам, аби лише врятувати себе.

Вона стояла і бачила військового,
Який не міг дозволити собі здатися,
Бо війна — це не те,
Що він хотів залишити дітям у спадок.

Вона стояла і бачила немовля в колисці,
Яке разом з молоком мами
Всмоктувало страх свого майбутнього.

Вона стояла і бачила товпи людей,
Які тікали у невідоме,
Залишаючи свої будинки
Разом зі спогадами і сподіваннями.

Вона стояла і бачила ріки сліз,
Тих, хто втратив своїх близьких.
Чула крики ,мільйони голосів.

Вона стояла і бачила море крові,
Тисячі закатованих тіл,
Тисячі дітей, які навіки залишаться дітьми,
Тисячі людей, що живі тепер лише у спогадах.

Вона стояла ніби осторонь,
Але добре відчувала всю ту біль
Санюта