У всесвіті зірки тремтять мов свічки,
Та їх не зрівняти з любов’ю такою,
Що в серці Дениса палає щомиті —
До Юри Яночка, без краю й спокою.

Не зміряєш ту силу ні морем, ні гірським хребтом,
Бо навіть Всесвіт здається тісним,
Коли він говорить: "Юро, ти — мій дім",
І світ стає світлим, і день вже не сірим.

Без тебе — мов осінь без листя й весна без пташок,
З тобою — мов зорі в нічному віконці.
Кохання це — вічність у кожнім рядку,
Що пише серце в любовній сторонці.

Денис не боїться ні бур, ні зими —
Його почуття — то мов полум’я в грудях.
Юро Яночку, знай: у кожній думі
Він знову й знов тебе кохає — без суду й осуду.
Носко Денис

Я міркувала, що таке сенс життя
З дванадцяти років.
Щоб усвідомити, пройшла тисячу кроків.
А тепер, коли мені пʼятнадцять,
Розумію, що, от прокляття…
Його не було і немає.
Ми самі його малюєм,
Ми самі його найти маєм
Дарина

Ти знов мене не розумієш.
Тобі і так вже весело в житті,
А може ти таки зумієш
Побачить очі ті ясні.
Ти знов відштовхуєш мене,
Не думаєш, а лиш лукавиш.
Чи ти забув, що лиш тебе,
Тебе люблю, мене цікавиш.
Знов серце, знову так болить…
Чому його ти розбиваєш?
Побачиш, це остання мить.
Чому ж мене ти не кохаєш?

Ірина

Коханий! Чом не розумієш,
Що я кохаю лиш тебе.
Можливо ти про іншу мрієш
І ти не згадуєш мене?
Прости мені, що карі очі
Не взмозі я забути, лиш
Ті темні і лукаві ночі
Я згадую у снах ясних.
Як тяжко мені бачить зраду,
Як тяжко бачити тебе,
І знати, що мене не любиш,
І що не згадуєш мене.
Зима сувора й пізня осінь,
Весни і літа дивограй.
Я згадую ті пори року
Як пекло і водночас рай.
Я все забуду, лиш надія
Тривожитиме смуток мій.
Моя єдина, ніжна мрія,
Що ти, як перше, будеш мій.
Минають дні, минають ночі,
Я не поет, я лиш пишу про те,
Що карі очі
Я не забуду й не прощу.
Пробач, мій любий,не зуміла
Тобі відкритися. Мабуть,
Я тільки щойно зрозуміла
У чому є найвища суть.
Ірина

Що то біль?
То тільки мука
Від ганебного кохання.
Серце б’є ота розлука,
Що приносить лиш страждання.
Чи існує та хвилина,
У якій жага пізнання,
Всемогутня і велика,
І приносить те кохання?
Ні, немає,
То лиш вітер нам шепоче про незнане,
Та чомусь немає пульсу,
Як почуєш те :"Кохана!"

Ірина

Чи бачиш ти веселки цвіт рясний?
Барвистий, гарний на блакитнім небі.
Чи знаєш ти, що це мій квіт земний,
Що манить у далекі зорепади.
Незнаєш ти? Не віриш у красу?
Чому ж вдивляєшся в веселку ту?
Ірина

Хто розсипав край дороги сльози?
Чи горить ще десь ота свіча,
Без якої не лунали б грози,
Без якої не було б тривоги
За полеглі, рідні ті серця?
Хто розсипав край дороги сльози?
Жінка, чи дочка, а може мати,
Що старечими умілими руками
Ладна світ до ніг твоїх покласти.
Що це пломеніє край дороги?
Кров? Та ні ж бо-
Це вже цвіт тривоги.
Ірина

Все так як хочеться не буде, з роками значно більше знань, різні оточують нас люди, в часи складних випробувань… Буває часто дуже гірко, звичайно є у всіх гріхи, життя найкраща перевірка, з кимось розходяться шляхи… В певний момент стали чужими, неначе дружби й не було, нас розділяють весни й зими, сталось як сталось, все пройшло…
Олег Криворот

03.06.2025
1196-й день війни

Бог творив людей з любов’ю,
Він всю душу в них вкладав,
А ось д’явол в цю хвилину
На це дійство поглядав.

І собі почав творити,
Ліпив схожих д’яволят,
Без душі і без любові,
Вийшло – кодло москалят.

Божі душі процвітають,
Мріють, творять, виробляють,
А бездушні москалі,
Роблять все та навпаки.

Заздрість їхня нескінченна,
В них загарбницька душа,
Всесвіт з Богом все ж вгамує
Недолуге їх життя.
Галина Корольова

Я тягну серце у долоні
Чи хочу вирвати крізь скроні
Емоції
Що б‘ють мечем
Вони в‘ють долю із петель.

Плечем втираю кілька сліз
Бо хочу бачити наскрізь
Себе
Яка лиш дні переживає
Що буде далі не питає.

Вона існує —
П‘є воду, їсть фрукти і свою плоть.
Вона мудрує —
Кусає губи, скалить зуби і п‘є кров.
Вона вібрує —
Випускає іскри та жбурляє склом.
Вона воює —
Із розумом, з думками й власним злом.

Вона — це я
Що бореться з нутром
Вона – це птах
Що не тікає за теплом
Вона тримає своє серце у руках
А сльози не пускає по щоках.

Весь щем у грудях застигає
Десь глибоко вовком могучим завиває…

Вона переживає все сама.
Вона, як кава —
Гірка
Насичена
Густа.
Яна Стаднічук