Стоїть мати, як тополя у воріт,
Удивляється на шлях, який веде від хати.
Ним синочок на війну пішов торік,
А тепер, що з ним, не знає мати.

Зв’язок став недоступний із сином вже багато днів,
В селі говорять – безвісти пропав.
Та мати серцем відчуває, щось негеразд із сином,
І господа благає, щоб той його оберігав.

В селі всим зрозуміла матусина біда,
Громадою села їй співчувають.
На цвинтарі нові могили добавля війна,
А дехто, як вона – зв’язок з кровинками втрачають.

Тож боряться люди, як можуть із бідою,
Донатять кошти з пенсій на війну.
В селі об’єднані одною всі сім’єю,
Щоби здобути скорше перемогу.

Тополею стоїть матуся у воріт,
Для неї пусткою в хаті світлиця.
Може їй листоноша від сина принесе привіт,
Коли зв’язок мобільний припинився.

Яків Похиленко

Я бачу смерть в твоїх очах.
Він усміхається, мов дикий звір,
Та погляд той — він ріже, мов холодний ніж.
Він заморозить поглядом одним лиш серце.
Але твоя душа піде до Бога,
Або будеш блукать по місту соннім.
Ти не бійся смерті — заглянь їй прямо в очі.
Там — сірий сніг та крига, але лиш він один — з тобою завжди поруч.

Для підтримки автора
https://www.privat24.ua/send/hctrz
Лілу

біля греблі літа килим.
зябродишні вийшли з вод.
плюскотіли хтиві віли,
жаб зганяючи з болот –
аби глянули угору,
на оте творіння рук –
на скелет хисткий потвори,
від якого скрип та грюк.
ось хто спати не дає їм,
ось хто душу їм ятрить!
як примара за аєром
понад ставом височить.

ясину вчинив зелений
болотюг болотяник –
на обличчя жасний лелик!..
жаб пожер та знову зник.
…ранок в день, а день у північ
та й минулася доба.
крик у ніч останніх півнів –
мов відбій трубить труба.
а до зір у піднебессі
заскрипів в пралісі млин –
свідок Всесвіту старезний,
часу злам…чи лише згин?…
Онтойя

Стоїть мати, як тополя у воріт,
Удивляється на шлях, який веде від хати.
Ним синочок на війну пішов торік,
А тепер, що з ним, не знає мати.

Зв’язок став недоступний із сином вже багато днів,
В селі говорять – безвісти пропав.
Та мати серцем відчуває, щось негеразд із сином,
І господа благає, щоб той його оберігав.

В селі всим зрозуміла матусина біда,
Громадою села їй співчувають.
На цвинтарі нові могили добавля війна,
А дехто, як вона – зв’язок з кровинками втрачають.

Тож боряться люди, як можуть із бідою,
Донатять кошти з пенсій на війну.
В селі об’єднані одною всі сім’єю,
Щоби здобути скорше перемогу.

Тополею стоїть матуся у воріт,
Для неї пусткою в хаті світлиця.
Може їй листоноша від сина принесе привіт,
Коли зв’язок мобільний припинився.

Яків Похиленко

Квіти, як люди ,вони живі,
Кожна людина – мов квітка в травні
Усім по-своєму світить весна
Кожна особивива , кожна одна
Вони не говорять, та мають душу
У тиші шепочуть, міркують вони,
Вирвеш – зів’яне, мов біль у руці,
Посадиш з любов’ю – розквітне в красі
Анастасія Чайка

Літній день настав,
Зацвіли маки на галявині.
Цілий букет троянд подарую тобі.
У саду вишневому біля хати.

Зацвіла червона калина.
Дівчина ждала свого коханого,
Сльозами поливала її.
Вода в колодязі прозора.

І дзвонить великий дзвін.
Велич сьодення про віща,
Спортсмени на дорозі стартували,
До перемоги шлях подолати.

На картинах зображенні бандуристи,
Граючи на кобзи піснеспіви.
Малювничі пейзажі зображенні на ній.
Поле уквітчене соняшниками.

Зорі на небі сяють своїм світлом.
Колосками вкриті поля,
Духмяний хліб на столі.
З любов’ю випіканий він.

На пасіці бджоли нанесли нектару.
З різних квітів назбирали вони.
Липовий, гречаний і квітковий запашний він став мені.

Десь далечінь в морях плавають кити,
Море глазур’ю покрилась.
Жемчуг захований в ній.
Достану з дна океану,

І подарую тобі моя коханій.
Кохання не має меж і границь.
Границі необмежежуються в просторі і в часі.
З однієї миті починається.

Обіймами і поцілунками з’єдналися ми.
Над нами веселка засвітилися.
І два серця з’єдналися в мить.
Любов сколихнула нас.

Внутрішній стан не передати словами.
Можливість змінити все.
Радість і кохання стали у нас.
Розгорівся полум’я яскраво.
В сполихнув у душах вогник.
Теплом запалало нас.
Вічна любов незамінна,

Сколихнуло землю нашу,
Затремтіло серце людини.
Як шелест листя У дерев.
Неначе сказка у сновидінь,

Де двоє зустрілися в мить.
Плине час і минають літа.
А любов укріпляє всіх.
Мир і любов з’єднає в єдине ціле.

Вічна наснага настає.
Струмочок тече в ущелині.
Цілюща вода в джерелі.
Напитися хочеться постійно.

Зануритися в глибину і відчути подих твоєї душі.
Безмежність слів, як ріка тече.
Змінює світ навколо нас.
І веселощі і радості навколо нас.

Незмінний світ вертиться навколо осі.
Тільки змінюються події,
Плине час, а любов на віки.
Мрій і кохай постійно.

Живи і дихай наповні груди,
Щоб серце стукало, як барабанний звук.
І вірність у коханні завжди була постійна.
Незмінні ми в житті були.

Співай цю пісню і освідчуйся в своєму коханні,
Приведе до щастя і єднанні.
Сміливо стрибай у височінь.
Нагорода жде тебе в горі.

Велике серце чекає тебе.
Пливи кораблику до причалу.
Тебе чекає вона єдина.
Неначе квітка у саду.

Денис Третяк 03.06.2025

Денис

Посміхайся рідна мамо _ з полону вирвався твій син.
Живий, матусю: Твоя драма ростанула у промені весни
Твоя молитва крізь тумани , вела мене, мов світла мить.
Обійми мене мамо _ від рани
Лиш твоя ласка може зцілить
Анастасія Чайка

Плаче небо від куль і болю,
Залишається шрам на полі.
Сльози падають з висоти _ мов молитва за тих хто спить,…
Скільки іще пролеться крові?
Скільки іще матері будуть плакати з болем над домовиною, Шепотіти:"Повертайся сину…"
Сонце ховається в хмари в темні,
Мир _ лиш слово у мріях щемних
Та надія живе крізь ніч _
Кожний подих _ то в серці клич
Анастасія Чайка

Не знаю , що ж сказати ?..
Куди поглянути, чи де ті слова_ Що в серці, мов зугубені, завзято,
Та губляться в тиші, десь на дні душі.
Вони – на губах, але ще не злітають,
Бо страх переплутав з любов’ю думки…
А очі питають і серце вагається
Не знає, що мовити в ті рядки
Анастасія Чайка

Розквітало щастя мрією хибною,
Загубилося в подиху теплого дня.
Серце торкалося долонями віри..
Де ж ти любов?
Де ж надія моя?
Вітер несе за собою тумани,
Гасне проміння у хвилях жалю.
Може, колись серед тихої тиші.
Знову віднайду я кохання
Анастасія Чайка