Я так і знав, що іншого полюбиш,
Що наші дні зів’януть, як листок.
Відчув я холод у обіймах ніжних,
Там, де вчора ще палав вогонь.

Ти мовчки йшла, ховаючи ту зміну,
Та серце вже від тебе відійшло.
І хоч душа кричала, не спинити,
Бо все, що було нашим – відцвіло.

Нехай знайдеш ти щастя без образи,
І погляд мій вже більше не знайдеш.
Я знав, що іншою ти кохана станеш,
Тому прощай, я вільний від тих меж.

Я так і знав, що іншого полюбиш,
І наші мрії розійдуться вмить.
Та я в собі збережу ту згадку,
Про те, що було… й більше не болить.
Дата: листопад 2024 р.

Богдан Вакуленко

Натхнення приходить раптово в голові,
Мов блискавка у небі темно-синім,
Злітає думка вгору, як вогні,
І світ стає прозорим і єдиним.

У серці спалах – тихий, неземний,
Всі барви світу раптом оживають,
І кожен звук, і подих вмить новий
Мелодією віршів наповняють.

Тоді слова лягають, наче дощ,
І образи сплітаються в єдине.
Натхнення вчить нас відчувати щось,
Що в кожнім з нас живе і не загине.

І хоч прийде воно, мов мрії знов,
Як тінь у сутінках, без зримих меж,
Та залишає світлу нам любов,
Що в глибині душі завжди живе.
Дата: листопад 2024 р.

Богдан Вакуленко

Самотність – тінь, що йде за нами всюди,
Немов туман, що стелиться без меж.
Вона мовчить, не знає слів і судить,
І в кожній тиші губиться – не озирнеш.

Самотність – шепіт вечорів холодних,
Де ліхтарі горять, а світ далекий став.
Вона у поглядах байдужих перехожих,
І в відчутті, що світ тебе забрав.

І кожен звук здається ще тихішим,
І кожен крок у пустоту веде.
Та іноді самотність вчить нас більше,
І з неї новий шлях душа знайде.

Бо, може, тінь – лиш вірна гостя,
Що нагадує, хто ти є в собі,
Допоможе зрозуміти просто:
Самотність – шлях додому у тобі.
Дата: листопад 2024 р.

Богдан Вакуленко

Торкнуся клавіш – і оживе кохання,
Розквітне нота між сердець теплом.
Фортепіано шепче до світання,
Що ми єдині в цьому дивнім сні.

Тремтять акорди, мов листки в повітрі,
Розтануть в тиші, щойно ти прийдеш.
В їх ніжності – слова, що втрачені в суцвітті,
У кожнім звуці – ніжний теплий бриз.

То пристрасний акорд, то щось ледь чутне,
Як погляд твій у сутінках очей.
Фортепіано знову нам шепоче,
Що ми – єдина пісня в колі днів, ночей.

Коли я граю, світ мовби завмирає,
Є тільки ми, акорди й любов,
Фортепіано наші душі об’єднає,
В мелодії, що сяє знов і знов.
Дата: листопад 2024 р.

Богдан Вакуленко

Життя – як мить, як спалах світла в тьмі,
То тихий дощ, то буря без упину,
Дорога в невідомі нам світи,
Де кожен крок – наче нова картина.

Воно тече, мов річка крізь роки,
Змиває страх, дарує новий подих,
Веде нас крізь падіння і стежки,
Щоб ми збагнули силу власних кроків.

Життя – це сум і радість, що в душі,
І щастя миті, що зникає швидко.
Це вічний пошук правди і вірші,
Що в кожнім серці залишають слід.

Тож йди, не бійся, кожен день живи,
Бо мить мине, як легкий подих вітру.
В душі ти пам’ять збережи,
Про те, що жив, любив, і йшов відкрито.
Дата: листопад 2024 р.

Богдан Вакуленко

Час, як річка, що тихо тече,
Не зупинити його потоку,
Він минає – і не верне,
Як тінь, що змінює лише роки.

Миготять дні, мов зорі вночі,
Зникають, не залишаючи сліду,
І кожен крок – це нове почуття,
Яке втрачаєш, але знаходиш інше.

Ми, мов хвилі, що при березі,
Складаємось як мить до миті,
І хоч і хочеться так зупинити час,
А він летить щомиті.

Так плине час, як швидко річка,
Вона не чекає нікого,
Та кожен з нас – це її частина,
Що лишає слід ні на хвилини.
Дата: листопад 2024 р.

Богдан Вакуленко

Слова… Вони мов хвилі на воді,
Летять крізь час і в’ються в вічність ночі.
То тихі, ніби подих у самоті,
То грізні, наче грім на видноті.

Слова – це шепіт вітру у гілках,
І голос серця, схований у тиші.
Вони в молитвах, в пісні на вустах,
В очах, де істина найвища.

Слова мости будують крізь віки,
Єднають душі, рвуть замки мовчання.
З них зіткані легенди і казки,
В них мудрість, біль, і віра та кохання.

Та є слова, що ранять, мов кинджал,
Їх тінь лягає тягарем на плечі.
А є такі, що зцілюють вночі,
Вливаючи у душу світло течій.

Слова – це код, що пише наші сни,
Яким ми світ свій змінюємо зримо.
Вони – ключі до таємниць весни,
І до душі найпотаємних римів.

Слова – то сила, що тримає нас,
Як стовбури тримають вгору гілля.
В них тіні давніх і майбутніх трас,
В них суть буття, у них – сама довіра.

Тож зважуй слово, мов пісок у жмені,
Бо кожне має значення своє.
Вони живуть у пам’яті й натхненні,
Слова – це те, що вічно в нас живе.
Дата: листопад 2024 р.

Богдан Вакуленко

Десь поміж сутінків і ранків,
Де тиша шепче та мовчить,
Моя душа блукає шляхом:
З добром у серці відпочить.

Колись у поспіху буденнім,
Я сіяв втомлені слова,
Та не помітив, як на полі
Зросла самотності трава.

Тепер збираю крок за кроком
Ті спогади, що тягнуть вниз.
Та кожен день – нова дорога,
І в ньому істина жива.

Прощати – значить вільно жити,
Від себе самого втекти,
Щоб знов від тіні заховатись,
До світла повернутись знов.

Десь там, у глибині мовчання,
Відповідь криється проста:
Шлях істинний – це каяття
І власна правда про життя.
Дата: 18 грудня 2024 р.

Богдан Вакуленко

Твій голос ніжний, мов струна,
Торкнеться серця в глибині,
Твій погляд – зірка чарівна,
Що світить в темряві мені.

Твоїх долонь тепло ясне,
Як літній день, що душу гріє,
Твій сміх – мелодія проста,
Що всі тривоги склеює миттєво.

Я б мовчки поруч йшов з тобою,
Вдивлявся в очі безкінечні,
Твоя краса – це світ новий,
Що серце робить безкінечно.

І в кожнім подиху нічнім,
У кожнім слові, що зринає,
Моє кохання, мов псалом,
Твоє ім’я лише співає.
Дата: 20 грудня 2024 р.

Богдан Вакуленко

Любове моя, ці рядки, як молитва,
Як тиха розмова у сутінках дня.
Я пишу до тебе, щоб зірка засвітла
Знову торкнулась душі й почуття.

Ти – мов весна, що розквітла на обрії,
Теплий промінь, що будить світанки.
Твій сміх, як мелодія, щира і добра,
Що лунає крізь роки й віки без зупинки.

Я бачу тебе у кожному подиху,
У шелесті листя, у дощах, у пісках.
Ти – наче вітер, що носить мої мрії,
Ти – мій маяк у життєвих морях.

І хоч розділяє нас час або відстань,
Моя любов – то незламний кордон.
Я збережу тебе у кожному видиху,
У кожному кроці, у кожному слові.

Читай ці рядки, хай душа відчуває,
Як серце моє у них тріпотить.
Я поруч завжди, хай доля вітає,
Бо вічне кохання – це наша блакить.
Дата: 24 грудня 2024 р.

Богдан Вакуленко